Сайт з предмета ЗАХИСТ ВІТЧИЗНИ 
Субота, 18.11.2017, 00:19

Вітаю Вас Гість | RSS
Головна | Реєстрація | Вхід

МЕНЮ НАШОГО САЙТА
Оголошення [27]
Інформація про дати та терміни проведення міропріємств
ЛЮДИ ТА ДАТИ У ВІЙСЬКОВІЙ ТА СВІТОВІЙ ІСТОРІЇ [1200]
Визначні військові дати та події Дні народження Дні смерти
Робота Хмельницького методоб'єднання [2]
Всі матеріали з роботи методичного об'єднання викладачів предмета "Захист Вітчизни"
Робочі питання методичного об'єднання [7]
Тут можна переглянути корисну інформацію з роботи методичного об'єднання викладачів "Захисту Вітчизни"
Військово-спортивна робота [11]
Матеріали змагань, результати, план проведення, сценарії.
7 фактів ПРО [2]
З історичних довідок
Поздоровлення [23]
Привітання зі святами, визначними датами
КОРИСНІ ПОРАДИ [2]
Завжди у людини виникають різні питання. Спорбуємо їх вирішити!?

Для нас це важливо
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 321

Форма входу

Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Головна » 2017 » Вересень » 13 » 13 вересня народилися...
22:31
13 вересня народилися...
1853 
Софія Перовська, революціонерка-народниця
 
  Софі́я Льві́вна Перо́вська (1 (13) вересня 1853, Санкт-Петербург — 3 (15) квітня 1881) — революціонерка-народниця, один з відомих діячів «Народної Волі». Була повішена 3 квітня 1881 разом з іншими організаторами вбивства російського імператора Олександра ІІ.
Ранні роки
Народилась у Петербурзі. Батько Лев Миколайович Перовський — нащадок графа Олексія Кириловича Розумовського. Був в 1865—67 військовим губернатором Петербурга[1].
У 1869-70 Перовська, навчаючись на Алчинських жіночих курсах у Петербурзі, познайомилась з радикально настроєною молоддю, що привело в кінці 1870 до розриву з родиною: у 18-річному віці Софія пішла з сім'ї.
Політична діяльність
1871-72 була серед організаторів гуртка «чайковців».
1872—73 брала участь у «ходінні в народ», вела пропаганду серед робітників, утримувала конспіративні квартири.
у січні 1874 була заарештована і на шість місяців ув'язнена в Петропавлівській фортеці.
1877-78 проходила по «процесу 193-х», але була виправдана.
Влітку 1878 Перовську знову заарештували і в адміністративному порядку вислали у Повенець Олонецької губернії. По дорозі на заслання Перовська втекла і перейшла на нелегальне становище.
З 1878 П. — член «Землі і Волі», а після розколу (1879) — член виконавчого комітету «Народної Волі». Брала активну участь в терористичних акціях народовольців, готувала замах на Олександра II під Москвою (листопад 1879), у Одесі (весна 1880) та в Петербурзі (1 березня 1881). У 1880 разом з А. Желябовим заснувала «Робітничу газету».
Вбивство імператора
Після арешту А. Желябова очолила всю організаційну роботу по підготовці і здійсненню замаху 1 березня 1881 на імператора Олександра ІІ. Заарештована 10(22) березня 1881. За вироком особливої наради сенату була повішена 3 квітня 1881 разом з іншими організаторами вбивства царя — А. Желябовим, Т. Михайловим, М.Кибальчичем, М. Рисаковим.
2422 Перовська — астероїд, названий на честь революціонерки.
 
1860 
Джон Джозеф «Чорний Джек» Першинг, 
головнокомандувач об'єднаними силами США 
під час Першої світової війни в Європі
 
Джон Джозеф «Чорний Джек» Першинг (англ. John Joseph Pershing) (*13 вересня 1860  — † 15 липня 1948)  — американський воєначальник, генерал армій США (1919), Верховний Головнокомандувач об'єднаними силами США під час Першої світової війни в Європі.
Першинг був єдиним в Сполучених Штатах військовим, хто при житті отримав найвище військове звання «генерал армій США».
 
Цікаві факти:
 
На честь генерала було названо однойменний танк та серію балістичних ракет.
 
Будучи у Франції, організував і сприяв будівництву в Парижі на території місцевості Венсенський ліс стадіону, який після будівлі став називатися стадіон Першинг (на ньому пройшли кілька футбольних матчів Олімпійських ігор 1924). Також відразу після закінчення Першої світової війни організував у Парижі на стадіоні Першинг перші у повоєнній Європі спортивні змагання - «Військова Олімпіада країн союзників у Першій світовій війні» (22.06.-06.07.1919), так звана - Першінгова олімпіада.
 
1886 
Роберт Робінсон, англійський хімік-органік, лавреат Нобелівської премії 1947 року
 
  Роберт Робінсон (англ. Sir Robert Robinson; *13 вересня 1886, Баффорд, поблизу м. Честерфілд, — †24 лютого 1975, Лондон) — англійський хімік-органік, член Лондонського королівського товариства (1920). Лауреат Нобелівської премії з хімії (1947).
Біографія
Народився в маєтку Руффорд Фарм, недалеко від Честерфілда (графство Дербішир), старшим з п'яти дітей Вільяма Бребері Робінсона і Джейн Давенпорт. Сім'я досягала успіху, займаючись виробництвом перев'язувальних матеріалів. Коли Роберту були три роки, Робінсони поселилися недалеко від Нью-Бремптона.
Закінчивши честерфілдську середню школу, Робінсон поступив у Фалнекську школу – навчальний заклад релігійної общини моравських братів, розташований між Лідсом і Бредфордом. Робінсон залишався тут до 1902, а потім поступив в Манчестерський університет.
Хімічний факультет Манчестерського університету, на чолі якого стояв У.Перкін-молодший, був провідним центром наукових досліджень. Членом факультету тоді був Хаїм Вейцман (1874–1952), майбутній перший президент Ізраїля (1948–1952), а однокурсником Робінсона – В.Говорт (Нобелівський лауреат, 1937). У 1905, закінчивши на відмінно університет, Робінсон став працювати в приватній науково-дослідній лабораторії Перкіна. З 1907 вивчав структуру і хімічні властивості бразиліна – фарбника, що отримується з дерева.
Робінсон повернувся в Манчестерський університет в 1906 і в 1907–1909 став стипендіатом. У 1910 отримав докторський ступінь, а два роки по тому, у віці 26 років, став першим професором органічної хімії в університеті Сіднея в Австралії. Робінсон завідував кафедрами органічної хімії в університетах Ліверпуля (1915–1920), Сент-Ендрю (1921), Манчестера (1922–1928), Університетському коледжі Лондона (1928–1930) і став наступником Перкіна в Оксфордському університеті.
У 1920 Робінсон працював керівником науково-дослідних робіт фірми «Брітіш дайстафф корпорейшн», а в 1929 став консультантом з фарбників фірми «Імперіал кемікл індастріз лімітед». З 1922 Робінсон разом з Девідом Дойгом Праттом почав публікувати серію робіт, присвячених фарбникам, які мали будову бензопірілієвих солей.
Проте основний інтерес для Робінсона представляли алкалоїди. У 1925 спільно із співробітником Дж.М.Галландом Робінсон вивчив структуру морфіну і тоді ж синтезував берберін. Наступного року він встановив структуру неопіна (бета-кодеїна), а в 1935 синтезував бікуккулін.
Оскільки приготування гідрастина, наркотина і тропінона (тісно пов'язаного з атропіном і кокаїном) не склало труднощів, Робінсон вважав, що подібним же чином вони мають синтезуватися рослинами. Його теорія біогенезу алкалоїдів була пізніше підтверджена аналізом (за допомогою ізотопної мітки) реакцій, що відбуваються в рослинах. Таким чином, він довів біогенетичну спорідненість псевдострихніну і воміцина (1948). Синтезував, а потім визначив структуру багатьох інших алкалоїдів, зокрема бруцина, акуаміцина і (спільно з Р.Вудвордом — Нобелівська премія, 1965) аймаліна.
Стрихніном Робінсон почав займатися ще в 1910, коли вони разом з Перкіним запропонували помилкову формулу цієї речовини. У 1945 Робінсон прийшов до правильної формули стрихніну, а синтезував його Р.Вудворд в 1954.
Разом з дружиною Робінсон провів дослідження квіткових пігментів антоциана (синювато-червоного кольору) і антоксантіна (жовтого кольору). Вони синтезували багато пігментів, ідентичних природним речовинам, розробили експрес-тести визначення пігментів і опублікували каталог пігментів квітів.
Ще однією цікавою для Робінсона структурою були стероїди. У співпраці з багатьма ученими, зокрема з Дж.В.Корнфортом (Нобелівський лауреат, 1975), Робінсон отримав жіночий гормон естрон і три синтетичних естрогена: стильбестрол, гексестрол і дієнестрол.
Зробив внесок до електронної теорії органічних сполук, в уявлення про розподіл електронів і мезомерії в ароматичних з'єднаннях (1922–1926).
Після початку Другої світової війни займався вибуховими речовинами і захистом від хімічної зброї, став одним з творців хімії антибіотиків і організаторів виробництва протималярійних препаратів у Великобританії.
У 1945–1950 Робінсон — президент Лондонського королівського товариства і важлива його роль в налагодженні науково-дослідної роботи в післявоєнні роки, він сприяв активізації діяльності міжнародних наукових союзів.
У 1947 Робінсону була присуджена Нобелівська премія «за дослідження біологічно важливих рослинних продуктів, особливо алкалоїдів». Знання будови і розробка методів синтезу алкалоїдів служить базою для їх майбутнього промислового виробництва. Будова того або іншого алкалоїду, що є лікарським засобом, служить відправною точкою для пошуків нових синтетичних лікарських засобів. Так, синтез аналогів кокаїну привів до синтезу новокаїну, аналога хініну — до отримання акрихіну тощо. Алкалоїди і лікарські речовини, отримані в результаті синтетичних пошуків їхніх аналогів, складають значну частину сучасних ліків.
Розроблені Робінсоном в процесі досліджень синтетичні методи і аналітичні прийоми збагатили арсенал хіміків-органіків. Так, в 1937 він створив власний метод синтезу карбоциклічних структур, що знайшов застосування в практиці органічного синтезу, а його теоретичні положення в області органічної хімії увійшли до всіх сучасних підручників.
Разом з Р.Вудвордом заснував журнал з органічної хімії «Тетраедрон», в 1957 вийшов перший його номер. Журнал має заслужений авторитет.
Колега Робінсона по Манчестерському університету Вейцман розробив процес крекінгу нафти, який ліг в основу діяльності компанії «Петрокеміклз лімітед». Робінсон був директором цієї компанії. У 1935 «Петрокеміклз» увійшла до компанії «Шелл», де він був директором, а потім до 1975 посідав посаду консультанта.
Член понад 30 урядових комітетів, низку яких він очолював. У 1947 – делегат Великобританії на першій конференції ЮНЕСКО. У 1951 — президент Британської асоціації сприяння розвитку науки і президент Товариства хімічної промисловості (1958–1959).
Захоплювався музикою, фотографією і літературою. Завзятий садівник. Працюючи в Австралії, вони здійснював сходження на новозеландські Альпи і до початку Другої світової війни проводив відпустку в горах Великобританії, Норвегії, в Піренеях і Альпах. Коли Робінсону було 80 років, він зійшов на Столову гору в Південній Африці.
Неодноразово завойовував титул шахового чемпіона, був президентом Британської шахової федерації (1950–1953). Після 80 років Робінсон осліпнув, але продовжував грати в шахи по листуванню, а за два роки до смерті написав (спільно з Р.Едвардсом) книгу «Мистецтво і наука шахів».
За кілька років до смерті Робінсон почав писати 2-томну автобіографію і підручник «Введення в органічну хімію», який був опублікований після його смерті.
 
1887 
Леопольд Ружичка, швейцарський фізик і радіохімік хорватського походження, 
лауреат Нобелівської премії 1939 року (спільно з Адольфом Бутенандтом)
 
  Леопольд Ружичка (хорв. Lavoslav (Leopold) Ružička; *13 вересня 1887, Вуковар, Хорватія, Австро-Угорщина — †26 вересня 1976, Маммерн, Швейцарія), швейцарський хімік-органік, лауреат Нобелівської премії з хімії «за роботи з поліметиленів і вищих терпенів» (1939, спільно з німецьким біохіміком Адольфом Бутенандтом, якому премія була присуджена «за роботи з статевих гормонів»).
Біографія
Швейцарський хімік Леопольд Стефан Ружичка, старший з двох синів бондаря Стжепана Ружички і Амалії (Север) Ружички, народився в Австро-Угорщині, у хорватському місті Вуковарі. У 1891 р., після смерті батька, Ружичка з матір'ю і братом переїхали до родичів в Осієк. Тут майбутній учений закінчив початкову школу і гімназію.
У 1906 р. Ружичка поступив в Технічний університет в Карлсруе, в Німеччині. Він мріяв зробити кар'єру на недавно побудованому в Осієку заводі з виробництва рафінованого цукру, але вважав за краще здобути освіту в Німеччині. У університетах Австро-Угорської імперії було неспокійно: їх збуджували нескінченні студентські заворушення, відгомін націоналістичної лихоманки, що охопила Балканські держави. До того ж в технічні університети було легше поступити: туди не треба було складати вступних іспитів. Завершивши вищу освіту в рекордний термін – всього лише за два роки, Ружичка під керівництвом Германа Штаудінгера став готувати докторську дисертацію і в 1910 р. отримав одночасно інженерний диплом за роботу з дослідження кінетичної здатності кетенів і докторський ступінь за дисертацію «Фенілметилкетен» і відразу ж почав працювати асистентом у Штаудінгера.
У 1912 р. Штаудінгер був призначений директором Федерального технологічного інституту в Цюріху, Ружичка послідував за ним. Протягом наступних чотирьох років він допомагав Штаудінгеру в проведенні досліджень хімії природних інсектицидів, вироблюваних рослиною Chrysanthemum cinerariefolium. Ця врешті решт сприяла розвитку промислового виробництва штучних пестицидів. Ружичка зацікавився хімією природних речовин і в 1916 р. оголосив Штаудінгеру про своє рішення зайнятися самостійними дослідженнями, за що той позбавив Ружичку своєї підтримки.
У 1917 р. Ружичка став швейцарським громадянином. Того ж року німецька фірма з виробництва духів «Гаарман і Реймер» надала йому позику для розробки способу синтезу ірона, ароматичної речовини із запахом фіалок. Приблизно в цей же час він посів посаду лектора Федерального технологічного інституту, яка була невигідна з матеріальної точки зору, але відкривала молодому вченому доступ в інститутські хімічні лабораторії.
З 1918 по 1921 р. Ружичка проводить дослідження за замовленням швейцарської хімічної фірми «Гессельшафт фюр хеміше індустрі» («Сіба А.Г.»), а в 1920 р. стає лектором хімії в Цюріхському університеті. Попри те, що в 1923 р. Федеральний технологічний інститут вибрав його професором, Ружичка все ще не отримує там платні. Тому в 1926 р. він став працювати в лабораторіях женевської парфюмерної фабрики.
За ці роки Ружичка набув популярності завдяки дослідженням терпенів – органічних сполук, які були виявлені в маслах, що виділяються з рослин. Він також вивчав кетон і багато інших речовин. У 1926 р. Ружичка був вибраний професором органічної хімії Утрехтського університету. Цю посаду він посідав до 1929 р., після чого повернувся до Цюріха як директор Федерального технологічного інституту, ставши наступником Ріхарда Куна.
Повернення Ружички до Цюріха частково пояснювалося тими привабливими можливостями, які відкривала процвітаюча швейцарська хімічна промисловість. У 30-і рр. він переконав «Сіба А.Г.» зробити значні фінансові пожертвування Федеральному інституту, що дозволило йому розширити штат викладачів, залишати в інституті більше число випускників і виділяти більше коштів на наукову роботу. Ружичка і його колеги ставили перед собою досить престижні завдання. Вони продовжували досліджувати структуру складних терпенів і інших вуглеводнів з крупними кільцями. До 1934 р. вони частково синтезували чоловічі гормони – андростерон і тестостерон, а наступного року Ружичка визначив молекулярну структуру тестостерона.
У 1939 р. Ружичці була присуджена Нобелівська премія з хімії «за роботи з поліметиленів і вищих терпенів». Він розділив цю премію з Адольфом Бутенандтом, одним з головних своїх суперників в області хімії статевих гормонів. Проте почата тоді Світова війна зробила неможливою поїздку до Стокгольма, і Ружичка отримав премію з рук шведського посла на спеціальній церемонії, яка відбулася в 1940 р. у Федеральному технологічному інституті. Учений зміг прочитати свою Нобелівську лекцію в Стокгольмі тільки 5 років опісля.
Не зважаючи на те, що раніше Ружичка був досить аполітичною людиною, політика, що проводиться нацистською Німеччиною, і розширення меж другої світової війни його глибоко стурбували. У роки війни він допоміг кільком ученим єврейської національності бігти з окупованої нацистами Європи, а іншим надав притулок. Ружичка активно допомагав югославському руху Опору, і не тільки через добродійні організації, що знаходилися в Швейцарії. Він заснував швейцарсько-югославське товариство з надання допомоги жертвам війни, причому турбота про них виявлялася як під час військових дій, так і після їхнього завершення.
У післявоєнні роки Ружичка присвячував багато часу колекціонуванню предметів мистецтва, особливо віддаючи перевагу роботам голландських і фламандських майстрів XVII ст. Згодом він подарував свою колекцію Цюріхському художньому музею. Сильний дальтонізм (особливо погано він розрізняв червоний колір) не заважав Ружичці із захопленням займатися кольоровою фотографією. Пішовши в 1957 р. у відставку з Федерального технологічного інституту, Ружичка продовжував працювати консультантом у ряді швейцарських хімічних компаній і робив все можливе для зміцнення зв'язку науки з виробництвом. У відставці він зробився пристрасним садівником, особливо любив розводити троянди і альпійські квіти. Ружичка «володів вольовим характером і був енергійною, можна сказати, натхненною особою, – згадував в біографічному нарисі Владимир Прелог. Його щирість і прямота часто шокували багатьох, хто з ним спілкувався, а іноді вони навіть відчували себе ображеними. В той же час він був здатний охоче визнати критику на свою адресу, якщо вона була добре аргументована».
У 1912 р. Ружичка одружувався на Ганні Гаусман. Дітей у них не було. У 1950 р. подружжя розвелося. А рік потому учений одружується вдруге, вибравши в подруги життя Гертруду Аклін.
Крім Нобелівської премії, Ружичка був нагороджений медаллю Вернера Швейцарського хімічного товариства (1923), медаллю Леблана Французького хімічного товариства (1928), премією Станіслао Канніццаро Італійській національній академії наук (1936), медаллю Шєєле Шведського хімічного товариства (1938) і медаллю Фарадея Британського хімічного суспільства (1958). Йому були присвоєні почесні ступені Гарвардського університету, а також університетів Базеля, Загреба, Парижа, Бордо, Праги, Глазго і Женеви. Ружичка був іноземним членом Американської академії наук і мистецтв, Югославської академії наук, Лондонського королівського товариства, американської Національної академії наук, Фламандської королівської академії наук, літератури і мистецтв, Сербської академії наук, академій наук СРСР і Польщі.
 
1922 
Марія Фішер-Слиж, американська лікарка, українка з походження, меценатка
 
  Марі́я Фі́шер-Слиж (англ. Maria Fischer-Slysh; *13 вересня 1922, Коломия  — †13 лютого 2012, Торонто) — лікар-педіатр, член управи Українського лікарського товариства Північної Америки (УЛТПА) у Чикаго, колишній голова УЛТПА в Торонто, член управи Канадського товариства приятелів України, Ліги українських меценатів у Києві та Почесний член Наукового товариства імені Шевченка у США. Була серед ініціаторів та підтримала в Україні ряд проектів зі створення Канадсько-Українських бібліотечних центрів, розвитку скаутського руху, запровадження конкурсів з рідної мови, стимулювання творчих вчителів-мовників, студентів, допомоги українській церкві.
Марія Слиж народилася у віруючій, багатодітній сім'ї судді Адольфа і Ольги Слиж (з роду Жолкевич). Марія мала сестер Ярославу і Дарія та братів Антона і Володимира, їх дитинство пройшло на Львівщині в місті Белз. В дитинстві Марію називали лагідно «Уся», дівчинка звикла до цього імені, звикли до нього рідні й знайомі, які так називали її і в дорослому житті. У 1933 родина Слижів переїхала до Львова, де Марія відвідувала Українську академічну гімназію. Потрапивши до «чорного списку» НКВД із окупацією Західної України, сім'я Слижів перебралась спочатку до польського міста Холм, там Марія здала в гімназії випускні іспити, а опісля — до Мюнхена. Про ці часи писала вона сама:
« Моя родина була у списку «ворогів народу». До нашої хати часто навідувався енкаведист, який випитував маму про наше життя, родину. До сьогодні пам'ятаю його вигляд: високий, худий, похмурий. Десь на весну нам загрожувало вивезення. Родина розбіглася: батьки і наймолодший брат виїхали в село, до родини. Нас, три сестри, притулилися в гуртожитку колишньої школи сестер Василіянок по вул.Потоцького, 95. »
— Із спогадів Марії Фішер-Слиж
Наприкінці Другої світової війни родина Слижів опинилася в Німеччині у таборі переміщених осіб, де Марія займалася вивченням іноземних мов та підвищенням рівня освіти.[2] У 1949 Марія закінчила в Мюнхені медичний факультет Університету Людвіка Максиміліана, завершивши навчання у 1950 дисертацією «Про наявність туберкульозу в лімфатичних залозах легенів за відсутності туберкульозу легенів».
Того ж року сім'я виїхала в США, де Марія набувала лікарського досвіду в лікарнях у Брукліні (Нью-Йорк) та, склавши екзамени в 1954, отримала ліцензію на лікарську практику в штаті Іллінойс. Незабаром відбулось підвищення кваліфікацій й складання екзаменів перед Національним об'єднанням медичних екзаменаторів: у 1960 — по педіатрії, у 1962 — для зарубіжних лікарів, медіспити штату Нью-Йорк. Марія Фішер-Слиж написала ряд наукових праць та статей на медичні теми. У 1959 Марія одружилася із Рудольфом Фішером, який закінчив медичні студії в Берліні та служив військовим лікарем при Вермахті на Західному і Східному фронтах. Згодом в містечку Канкакі, яке розташоване за 60 км від Чикаго, відкрила приватну практику, де попрацювала 31 рік. У 1982 році помер її чоловік — Рудольф Фішер. Пізніше вона згадає:
« Кажуть, щоб жінка була щасливою, вона повинна кохати і бути коханою. Мені пощастило, бо я зустріла дивовижного чоловіка, який став у моєму житті всім — захистом, розрадою, спокоєм душевним, порадником... Не кожній жінці так щастить. Це тривало 32 роки. Від нашого знайомства у 1950 до смерті мого чоловіка у 1982. Але коли я пригадую наше життя, то розумію, що якби ми не зустрілися, то я була би інакшою. Кохання дає щедрість душевну, бажання поділитися з більше, аніж як політик. »
— Із спогадів Марії Фішер-Слиж
Громадська діяльність у Канаді
Після смерті чоловіка д-р Фішер-Слиж переїхала до Канади й поселилася у місті Торонто, беручи активну участь у житті української громади. Вона стала членом ради правління Українського медичного товариства Північної Америки (УМТПА), головою Товариства приятелів академічної гімназії в діаспорі та членом ради Канадського товариства приятелів України. Будучи ще з 1947 членом «Пласту», фінансово підтримувала з Канади пластові організації у Києві, Львові, Сімферополі, за цю діяльність її нагородили срібною відзнакою св. Юрія. Незабаром вона стає членом Наукового товариства ім. Шевченка та Ліґи українських меценатів. У 2002 році, вже як меценатка, відвідала в Чернігові Центральну міську бібліотеку ім. Михайла Коцюбинського та Українсько-канадський центр.
 
Меценатська діяльність в Україні
Марію Фішер-Слиж знають в Україні як щедру меценатку, яка, після того, як Україна стала незалежною, постачала кошти на українські наукові проекти. Про ці події вона писала:
« Здобуття Україною незалежності я сприйняла як особисте щастя. У неї вірилося і не вірилося, адже ми так довго цього чекали. Я їхала тоді вперше до України з великим хвилюванням: яка вона, моя Батьківщина? Які в ній люди? Як зустрінуть мене? Радянська влада зробила свою справу — у містах люди здебільшого розмовляли російською мовою, і це чи не найбільше вразило і засмутило. Але мені пощастило познайомитися і зі справжніми патріотами, людьми, які щиро хочуть добра для України. »
— Із спогадів Марії Фішер-Слиж
Меценатка стала спонсором київських журналів «Смолоскип», «Всесвіт», «Соняшник», а також видань «Сіверщина» (Чернігів), «Лікарський збірник НТШ» (Львів); вкладала кошти у археологічні розкопки в Батурині; надавала допомогу школам у Львові, Севастополі, Феодосії; очолювала комітет Академічної гімназії (Львів) у діаспорі; фінансувала літературний конкурс «Ми діти твої, Україно» (Сімферополь). Вона часто дописувала до газет і журналів, друкувалася в українських та діаспорних виданнях.
Посмертне вшанування
Померла Марія Фішер-Слиж 13 лютого 2012 і, згідно з її волею, її поховано поряд з чоловіком на українському цвинтарі в Баунд-Бруку в США. Ряд українських спільнот, які знайомі з її меценатською діяльністю, відгукнулись зі словами поваги та вдячності. У своєму зверненні до родини д-р Борис Ґудзяк, ректор Українського Католицького Університету відзначив:
« Любов до свого краю доктор Марія Фішер-Слиж засвідчувала конкретним прикладом, підтримуючи, як меценат, розвиток української освіти, науки та культури. Для багатьох інституцій та проектів — як у діяспорі, так і в Україні — Покійна була серед найповажніших жертводавців. Зокрема, хочу висловити свою вдячність від імені спільноти Українського Католицького Університету за княжий дар на розвиток богослов’я в Україні.
 
1942 
Муаммар Каддафі, лідер Лівійської Джамахірії
 
   Муа́ммар Кадда́фі (англ. Muammar Qaddafi, араб. معمر القذافي‎; народився 13 вересня 1942 — помер 20 жовтня 2011) — лідер Лівії у 1969—2011 роках, також один з найбагатших людей усіх часів[1].
Повне ім'я — Муаммар Мухаммад абдас-Салам абу-Маньяр аль-Каддафі (араб. معمر محمد عبد السلام أبو منيار القذافي‎).
Народився 13 вересня 1942 року (за іншими даними - 1940 або 1944) в бедуїнському шатрі за 30 км на південь од міста Сирт у бедуїнській родині, що належала до племені аль-Каддафа. Його батько був кочівник, пас верблюдів та кіз. Мати з трьома старшими дочками вела домашнє господарство. Згадуючи своє дитинство та юність, Каддафі зізнався одного дня:
«Я виріс у чистім оточенні, що не заражене інфекціями сучасного життя. Я усвідомив умови, в яких жив мій народ, і переніс страждання, що їх він зазнав під гнітом колоніалізму. Молодь у нашому суспільстві поважала людей старшого віку, ми вміли відрізняти добро від зла.»
Каддафі залюбки розповідає про те, яке чудове було його дитинство:
«Ми, бедуїни, втішалися свободою серед природи, все було первісно чисте. Між нами й небом не було жодних перешкод.»
Школярем брав участь у підпільній політичній організації, проводив антиколоніальні демонстрації проти Італії. У 1961 році військовий курсант Муаммар створив підпільну організацію, що ставила за мету скинути монархію, як у сусідньому Єгипті. У жовтні того самого року в місті Себха почалася молодіжна демонстрація на підтримку Алжирської революції. Вона відразу ж переросла в масовий антимонархічний виступ.
Організатором і керівником демонстрації був Каддафі. За це його заарештували, а потім вислали з міста. Далі навчатися довелося в Місураті. Там він уступив до місцевого ліцею, який успішно закінчив 1963 року.
1964 року Муаммар Каддафі закінчив юридичний факультет Лівійського університету й вступив до Військової академії, як він згодом казав, «щоб принести в Лівію політичні зміни». Того самого року на березі моря в невеликому селищі Толмейта під керівництвом Каддафі відбувся перший з'їзд молодих лівійських офіцерів, що поділяли гасла єгипетської революції 1952 року: «Свобода, соціалізм, єдність».
Здібного випускника відправили підвищувати кваліфікацію до Великої Британії. Уперше він став відомий в арабському світі, спрямувавши свій підрозділ (без санкції короля Лівії Ідріса I) на допомогу Насеру в Шестиденну війну 1967 року.
Категорія: ЛЮДИ ТА ДАТИ У ВІЙСЬКОВІЙ ТА СВІТОВІЙ ІСТОРІЇ | Переглядів: 320 | Додав: Vchutel | Теги: революціонерка-народниця, Леопольд Ружичка, головнокомандувач, Софія Перовська, Роберт Робінсон, Джон Джозеф «Чорний Джек» Першинг, Каддафі | Рейтинг: 5.0/5
Всього коментарів: 0
avatar
Пошук

Друзі нашого сайту

Календар

Архів записів


Copyright MyCorp © 2017