| Меню сайту |
| Категорії розділу | ||||||||
|
| Наше опитування |
| Статистика |
Онлайн всього: 1 Гостей: 1 Користувачів: 0 |
22:55 18 жовтня народилися... | |
1859
Анрі Бергсон, французький філософ
 Анрі Бергсон — (фр. Henri Bergson, 18 жовтня 1859 — 4 січня 1941) — французький філософ. Лауреат Нобелівської премії з літератури за 1927 рік.Біографія
Освіту отримав у ліцеї Кондорсе в Парижі, потім в 1878–1881 у Вищому педагогічному інституті. Викладав у різних ліцеях в Ар'є і Клермон-Феррані. Доктор філософії (1889) — дві дисертації: «Досвід про безпосередні дані свідомості», «Ідея місця в Аристотеля» (латинською мовою).
З 1897 — професор філософії Вищої педагогічної школи. Професор Колеж де Франс (1900–1914). Член Академії моральних і політичних наук (1901), її президент (з 1914). Член Французької Академії (1914), лауреат Нобелівської премії з літератури (1927). В 1911–1915 читав курси лекцій у США, Англії й Іспанії. Перший президент (з 1922) Комісії Ліги націй з інтелектуального співробітництва (майбутня ЮНЕСКО). Під час Другої світової війни уряд Віші запропонував Бергсону не проходити обов'язкову для євреїв процедуру реєстрації, він відповів відмовою. Помер в окупованому нацистами Парижі від запалення легень, підхопленого в черзі на реєстрацію євреїв.
Філософська концепція
Найхарактернішим для філософії Бергсона є ірраціоналізм та інтуїтивізм. За схемою Бергсона, світ — «тривалість», тотожна відчуттям, — перебуває в позбавленому закономірностей процесі «творчої еволюції», рушійною силою якої є духовний «життєвий порив». Пізнання, за Бергсоном, можливе лише через інтуїцію. Ідеалістична теорія інтуїтивного пізнання Бергсона веде до фідеїзму. Філософські погляди Бергсона мають значний вплив на сучасну філософію.
В кінці XIX — на початку XX ст. найбільший інтерес становлять погляди прихильників філософії життя і екзистенціалізму. У філософії життя найбільш розгорнута концепція творчості дана французьким філософом Анрі Бергсоном. У творі «Творча еволюція» Анрі Бергсон розглядає творчість, життєвий запал як безперервне народження нового, складає суть життя. Та творчість розглядається переважно за аналогією з природно-біологічними процесами і через це протиставляється технічному раціоналізму. Творчість, стверджував Анрі Бергсон, це дещо об'єктивне, що звершується. У природі -у вигляді виникнення нових зразків і переживань. Діяльність інтелекту, за Бергсоном, не здатна створювати нове, а лише комбінує старе. Екзистенціалізм, навпаки, підкреслює духовно — особистісну природу творчості. Носієм творчого початку прихильники екзистенціалізму вважають особистість, пояснювану як екзистенцію, тобто як дещо ірраціональне, початок свободи, прорив природної необхідності і розумної доцільності, через яку «в світ проходить дещо». Саме екзистенція як вихід за межі природного і соціального, взагалі «поцейбічного» світу, вносить у світ те нове, що звично називається творчістю.
Пошанування
Меморіальний напис на одній з колон Пантеону в Парижі: «Анрі Берґсону, творчість і життя якого уславили Францію і людську думку».
1919
П'єр Трюдо, прем'єр-міністр Канади у 1968–1979 і 1980–1984 рр.
 П'є́р Еліот Трюдо́ (фр. Pierre Elliott Trudeau; *18 жовтня 1919, Монреаль — †28 вересня 2000, Монреаль) — прем'єр-міністр Канади з 20 квітня 1968 до 3 червня 1979 і з 3 березня 1980 до 30 червня 1984. Раніше — лідер Ліберальної партії Канади.П'єр Трюдо вважається «батьком» сучасної Канади — зокрема її двомовності, безкоштовної системи медичного забезпечення та політики мультикультуралізму. Корінний квебекуа, він одначе активно боровся проти квебекського сепаратизму: його рішуча позиція з цього питання — це один із чинників, що сприяв поразці сувереністів під час референдуму 1980 року щодо суверенітету Квебеку.
Посмертні дослідження архіву політика вказують на те, що у своїй молодості він був не лише квебекським націоналістом та сувереністом, а навіть брав участь у підпільній групі, яка готувала повстання з метою перетворення провінції Квебекн а франкомовну католицьку державу. (див. NEMNI, Max et Monique. Les années de jeunesse : 1919—1944, tome 1 de Trudeau, fils du Québec, père du Canada, Montréal, Les éditions de l'homme, 2006, 444 p.).
1925
Раміз Алія, керівник Албанії з 1985 до 1992 року
 Раміз Алія, (алб. Ramiz Alia; нар. 18 жовтня 1925 — 7 жовтня 2011) — керівник Албанії з 1985 до 1992 року, займав посади президента країни і 1-го секретаря ЦК Албанської партії праці. Ще за життя, будучи важкохворим, його призначив своїм наступником Енвер Ходжа.У віці 20 років Алія вступив до молодіжного комуністичного руху. Під покровительством Ходжі він зробив швидку кар'єру. Після Другої світової війни очолював албанську молодіжну комуністичну організацію, потім навчався в СРСР. У 1961 році став членом Політбюро ЦК Албанської партії праці. Ходжа обрав Алію з кількох причин. Передусім, Алія був активним послідовником його політики «спирання на власні сили» (на противагу тим, хто шукав союзу з Югославією Тіто). Крім того, до нього прихильно ставилася дружина Ходжі, Неджміє Ходжа, яка мала вплив у партії навіть після смерті чоловіка.
Прийшовши до влади, Алія почав вживати нерішучих спроб децентралізації економічної системи та цінових реформ у деяких секторах. Він також дозволив низку публічних дискусій про суспільні проблеми Албанії, а також дискусії між діячами культури. За нього припинилися масові репресії, але зберігався жорсткий ідеологічний контроль. У 1986 та 1989 роках були проведені широкі амністії політичних в'язнів. Алія вживав спроб налагодження відносин із зовнішнім світом (за його попередника Албанія була цілком ізольованою країною), зокрема, з Грецією, Італією, Туреччиною та Югославією. Албанці дістали можливість здійснювати туристичні поїздки за кордон.
Наприкінці 1980-их років, в результаті заохочуваних Алією дискусій у ЗМІ про проблеми країни, загострились суперечності між прихильниками жорсткої лінії й реформаторами. 9 грудня 1990 року в місті Тірана почалась демонстрація студентів, які вимагали скасування однопартійної системи. До 11 грудня число учасників демонстрації досягло 3000 чоловік. Алія зустрівся зі студентами й пообіцяв їм вжити подальших заходів з демократизації.
У новорічному зверненні Алія пообіцяв, що новий 1991 рік стане поворотним моментом в економіці країни. Однак саме з цього часу починається масова еміграція албанців за кордон, в першу чергу до Італії, яка не припиняється досі.
Того самого, 1991 року, процеси демократизації в Албанії вийшли з-під контролю уряду. На противагу Албанській партії праці вихідцями з півночі країни була створена Демократична партія Албанії. 3 квітня 1992 року Алія пішов у відставку. Пізніше його було заарештовано за звинуваченням у зловживанні службовим становищем і засуджено до 9 років ув'язнення. Фактично пробув у в'язниці близько 2 років, оскільки був звільнений повстанцями під час заворушень, спрямованих проти нового президента Салі Беріші та проти організаторів «фінансових пірамід», і відтоді до відповідальності не притягався. Жив у самотності на своїй дачі.
1931
Вітаутас Ландсберґіс, литовський політик, музикознавець і мистецтвознавець, публіцист
 Ві́таутас Ла́ндсберґіс (лит. Vytautas Landsbergis; * 18 жовтня 1932, Каунас) — литовський політик, громадський діяч, музикознавець, музикант, публіцист.Народився в сім'ї литовського архітектора Вітаутаса Ландсбергіса-Жямкальніса і лікаря-окуліста Они Яблонськите-Ландсбергене.
У Каунасі закінчив середню школу і музичну школу імені Юозаса Груодіса.
Навчався у Вільнюській консерваторії (1950—1955).
Педогогічна та наукова діяльність
Викладав в музичній школі імені М.К.Чюрльоніса і у Вільнюському педагогічному університеті, з 1974 — в консерваторії.
1969 - захистив дисертацію на здобуття вченого ступеня кандидата мистецтвознавства про композиторську творчість М.К.Чюрльоніса.
1978—1990 - виконував обов'язки професора Вільнюської консерваторії (нині Литовська музична академія).
1994 - захистив другу дисертацію і став габілітованим доктором наук.
Був членом правління і секретаріату Спілки композиторів Литви.
Голова Товариства М.К.Чюрльоніса і почесний голова Литовської шахової федерації.
Видав понад 30 книг. Перші були присвячені головним чином творчості М.К.Чюрльоніса — Pavasario sonata (1965), «Творчість Чюрльоніса» (1975), Vainikas Čiurlioniui (1980) та інші; укладач і редактор видань музичних творів Чюрльоніса. Видав також збірку музично-критичних статей Geresnės muzikos troškimas (1990).
Пізніше виходили головним чином книги публіцистики і політичних мемуарів Atgavę viltį (1990), Laisvės byla (1992), Kryžkelė (1995), Sunki laisvė: 1991 m. ruduo — 1992 m. ruduo (2000), також політична автобіографія «Lūžis prie Baltijos» (1997).
Під псевдонімом Jonas Žemkalnis видав дві книги віршованих рефлексій Intermezzo (1991) і Intermezzo non finito (2004).
Політична діяльність
У червні 1988 обраний в ініціативну групу Саюдіса (на початках «Литовський рух за перебудову»). На засновницькому з'їзді Саюдіса 22 жовтня—23 жовтня 1988 вибраний в Сейм і Раду Сейму Саюдіса. З листопада 1988 по квітень 1990 голова Рада Сейму Саюдіса, з грудня 1991 - почесний голова.
У березні 1989 обраний народним депутатом СРСР і брав участь в З'їзді народних депутатів.
11 березня 1990 року за його активної участі Верховна Рада Литви ухвалила декларацію про відновлення незалежності Литви. Того самого дня вбув обраний головою Верховної Ради Литви (на цій посаді до 1992).
Голова Сейму Литовської Республіки (1996—2000).
Один з засновників (1993) і лідер правої партії "Союз Вітчизни" (Консерватори Литви) (лит. Tėvynės sąjunga). Головою партії обирався (1993) і переобирався (1995, 1998, 2000); з 2003 - голова її політичного комітету і член президії.
З червня 2004 член Європейського Парламенту і входить в найбільшу фракцію "Європейської народної партії (християнські демократи) і європейські демократи" (European People's Party (Christian Democrats) and European Democrats).
| |
|
| |
| Всього коментарів: 0 | |
| Вхід на сайт |
| Пошук |
| Календар |
| Друзі сайту |
