Сайт з предмета ЗАХИСТ ВІТЧИЗНИ 
Субота, 23.02.2019, 18:51

Вітаю Вас Гость | RSS
Головна | Реєстрація | Вхід

МЕНЮ НАШОГО САЙТА
Оголошення [27]
Інформація про дати та терміни проведення міропріємств
ЛЮДИ ТА ДАТИ У ВІЙСЬКОВІЙ ТА СВІТОВІЙ ІСТОРІЇ [1202]
Визначні військові дати та події Дні народження Дні смерти
Робота Хмельницького методоб'єднання [2]
Всі матеріали з роботи методичного об'єднання викладачів предмета "Захист Вітчизни"
Робочі питання методичного об'єднання [7]
Тут можна переглянути корисну інформацію з роботи методичного об'єднання викладачів "Захисту Вітчизни"
Військово-спортивна робота [11]
Матеріали змагань, результати, план проведення, сценарії.
7 фактів ПРО [2]
З історичних довідок
Поздоровлення [23]
Привітання зі святами, визначними датами
КОРИСНІ ПОРАДИ [2]
Завжди у людини виникають різні питання. Спорбуємо їх вирішити!?

Для нас це важливо
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 341

Форма входу

Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Головна » 2018 » Серпень » 21 » 21 серпня народилися...
22:03
21 серпня народилися...
1165 
Філіп II Август, король Франції (1180–1223 рр.).
 
  Філіп II Август (фр. Philippe II Auguste; * 21 серпня 1165 — † 14 липня 1223, Мант) — король Франції. Правив спільно з батьком з 1179 по 1180 рік, і самостійно з 1180 по 1223 рік. Перший король Франції, який почав використовувати власне титул «король Франції» (rex Franciae) замість титулу «король франків» (rex Francorum або Francorum rex), а також перший монарх з династії Капетингів, який передав владу спадкоємцю, не коронуючи його за свого життя.
Біографія
Філіп II Август був сином Людовика VII Молодого і його третьої дружини, Аделі Шампанської. Належав до роду Капетингів. 1185 року в результаті чотирилітньої війни Філіп узяв верх над коаліцією Фландрії, Бургундії і Шампані. За домовленістю з тестем Балдуїном VIII, графом Фландрії і Геннегау, придбав Артуа і долину верхньої Сомми — як придане дружини Ізабелли де Ено. Проте успіхи Філіпа в боротьбі за Анжуйське графство (володіннями Генріха II у Франції), поки в Англії правили сам Генріх ІІ і Річард I, були незначні. У 1191 Філіп разом з Річардом взяли участь в третьому хрестовому поході, що не перешкодило їм незабаром відновити військові дії один проти одного. 1199 року на англійський трон зійшов Іоанн Безземельний, і Філіп був вимушений погодитися з фактом приналежності йому Нормандії, Анжу і Аквітанії. Проте в 1202 р. Іоанн відмовився з'явитися перед Філіпом як сюзерен, щоб відповісти на скарги щодо зловживань. Французький суд звинуватив Іоанна у злочині, несумісному з положенням васала і оголосив про перехід його володінь до французької корони.
Після того, як в 1202 Іоанн захопив в полон свого племінника Артура, герцога Бретані, і роком пізніше, ймовірно, його убив, він зробив дуже мало для того, щоб врятувати Анжуйські володіння у Франції. Ман, Турень, Анжу, Бретань і Нормандія відійшли до Франції, і Іоанну вдалося зберегти лише частину Аквітанії. У 1213 Іоанн створив коаліцію, куди увійшли імператор Оттон IV і деякі французькі аристократи. У 1214 Філіп одержав перемогу над цією коаліцією в битві під Бувіном, що дозволило Франції зайняти положення провідної європейської держави. Філіп і його спадкоємці отримали вигоди і з хрестового походу на альбігойців, під час якого в 1226 син і спадкоємець Симона де Монфора, Аморі де Монфор поступився французьким королям права на графство Тулузи.
Філіп — один з найбільших королів середньовічної Франції, за допомогою розумної державної політики і вдалих воєнних дій розширив королівський домен і підсилив свою владу за рахунок феодальних володарів, протиставивши їм міські комуни і призначених чиновників (бальї і сенешалів). Покращив фінансове положення Франції: Філіпу вдалося зібрати значну казну, передану ним на зберігання тамплієрам. Він же в 1215 утвердив статут Паризького університету.
Помер Філіп в Манті 14 липня 1223 року.
Шлюби і діти:
1-а дружина:(з 1180) — Ізабелла де Ено (23 березня 1170 — 15 березня 1190), дочка Балдуїна VIII, графа Фландрського. Діти:
Людовик VIII (5 вересня 1187 — 8 листопада 1226), король Франції.
2-а дружина:(з серпня 1193) — Інгеборга Датська (1174–1236), дочка короля датського Вальдемара I, сестра Кнуда VI, короля Данії. Дітей не мали;
3-я дружина:(з 1196) — Агнеса Меранська (1180 — 20 липня 1201), дочка герцога Бертольда IV Меранського. Діти:
Марія (1198 — 18 серпня 1224);
Філіп Юрпель (1201 — липень 1234), граф де Клермон-ан-Бовезі та граф Булоні;
Жан-Трістан (1201 — липень 1201);
Позашлюбний зв'язок. Діти:
П'єр Шарло (1205 — 1249), єпископ Тура (або Нуайона).
 
1660
Юбер Готьє - французький інженер, автор першої відомої книги про будівництво мостів. 
1754
Вільям Мердок - англійський винахідник, першим застосував газ для освітлення. 
 
1789 
Коші Оґюстен-Луї, французький математик.
 
  Огюсте́н Луї́ Коші́ (фр. Augustin Louis Cauchy; 21 серпня 1789, Париж — 23 травня 1857) — французький математик, член Паризької академії наук (1816), Петербурзької академії наук (1831).
Біографія
Народився у Парижі. Першим його вчителем і вихователем був батько. Коші закінчив Політехнічну школу (1805–1807) і Школу мостів і шляхів (1810) у Парижі. Деякий час працював інженером шляхів сполучення, а з 1813 зайнявся наукою і викладанням. Його призначили членом Академії Наук замість Гаспара Монжа. У 1816 праця Коші з теорії хвиль на поверхні важкої рідини на конкурсі Паризької АН одержала першу премію; після цього Коші запрошують у Політехнічну школу, Сорбонну і Колеж де Франс. У 1830–1838 Коші подорожував Європою, у Париж він повернувся в 1838, але через ворожість до нового режиму відмовився від пропонованих учених посад, не бажаючи приймати присяги, поки йому не запропонують кафедру «без умов».
Наукова діяльність
Роботи Коші відносяться до різних областей математики. Були періоди, коли Коші щотижня представляв у Паризькій АН нову працю. Усього ж він написав і опублікував понад 800 робіт з арифметики і теорії чисел, алгебри, математичного аналізу, диференціальних рівнянь, теоретичної і небесної механіки, математичної фізики тощо. Його «Курс аналізу» (1821), «Резюме лекцій числення нескінченно малих» (1823), «Лекції з додатків аналізу до геометрії» (1826–1828), засновані на систематичному використанні поняття границі, стали зразком для більшості пізніших курсів. У них він дав означення поняття неперервності функції, чітко побудував теорії збіжних рядів, (зокрема, вперше установив точні умови збіжності рядів Тейлора до даної функції і провів виразну межу між збіжністю цього ряду взагалі і збіжністю до даної функції; ввів поняття радіуса збіжності, довів теорему про добуток двох абсолютнозбіжних рядів тощо), дав означення інтеграла як границі сум, довів існування інтегралів від неперервної функції. Великою заслугою Коші є те, що він розвив основи теорії аналітичних функцій комплексної змінної закладені ще в 18 столітті Л. Ейлером і Ж. д'Аламбером. Особливо велике значення мають такі результати, отримані Коші: геометричне представлення комплексної змінної як точки, яка переміщається в площині тим чи іншим шляхом інтегрування (цю думку ще раніш висловили К. Гаус і ін.); вираження аналітичної функції у вигляді інтеграла (інтеграл Коші), та розклад функції в степеневий ряд; розробка теорії лишків і її застосування до різних питань аналізу.
В області теорії диференціальних рівнянь Коші належать: постановка однієї з найважливіших загальних задач теорії диференціальних рівнянь (задача Коші), основні теореми існування розв'язку для випадку дійсних і комплексних змінних (для останніх він розвинув метод мажорант) і метод інтегрування рівнянь з частинними похідними 1-го порядку (метод Коші — метод характеристичних смуг).
У геометрії Коші узагальнив теорію багатогранників, дав новий спосіб дослідження поверхні 2-го порядку, досліджував дотичні, напрямні і квадратуру кривих, установив правила застосування аналізу до геометрії, а також рівняння площини і параметричне представлення прямої в просторі. Коші довів (1813), що два опуклі багатогранники з відповідно конгруентними й однаково розташованими гранями мають рівні двогранні кути між відповідними гранями.
В алгебрі він інакше довів основну теорему теорії симетричних багаточленів, розвив теорію визначників, знайшовши всі головні їхні властивості, зокрема теорему множення (причому Коші виходив з поняття знакозмінної функції). Цю теорему він поширив на матриці. Коші належать терміни «модуль» комплексного числа, «сполучені» комплексні числа й ін. Коші поширив теорема Штурма на комплексні корені.
У теорії чисел Коші належать: доведення теореми Ферма про багатокутні числа, одне з доведень закону взаємності, а також дослідження з теорії цілих алгебраїчних чисел, у яких він отримав ряд результатів, пізніше в загальнішій формі встановлених німецьким математиком Г. Куммером. Він перший вивчив загальне невизначене тернарне кубічне рівняння і дав теореми про невизначені тернарні квадратні рівняння і порівняння з однаковим модулем і загальним розв'язком.
Коші належать також дослідження з тригонометрії, механіки, теорії пружності, оптики, астрономії. Коші був членом Лондонського королівського Товариства і майже всіх академії наук. Повне зібрання творів Коші видане Паризькою АН.
Теорема Коші (теорія груп)
Бюро довгот
16249 Коші — астероїд, названий на честь вченого.
 
1822
Фрідріх Веттерли - швейцарський зброяр, творець затвора для знарядь.
 
 
 Конструктор гвинтівки, розробив новий механізм подачі набоїв. Магазин ємністю в 11 патронів він розмістив під стовбуром, звідки за допомогою спеціального важеля вони подаються в ствольну коробку і рухом затвора вперед доставляються в самітник. У правій стінці магазинної трубки ствольної коробки Веттерли зробив спеціальне вікно, через яке патрони вставлялися в магазин. Такий пристрій гвинтівки дозволяло вести вогонь по одному патрону і легко перемикати для стрільби магазинним способом. Однак у даного механізму були й недоліки. У його роботі траплялися часті затримки, використання утруднювали такі технічні показники, як маса 5,5 кг і використання патрона малої потужності (кругового займання).
 
1880
Микола Аркас, командир полку Дієвої армії Української Народної Республіки.
 
  Мико́ла Микола́йович А́ркас (*21 серпня 1880, Миколаїв — †14 грудня 1938, Хуст) — командир полку Дієвої армії Української Народної Республіки. Син Миколи Миколайовича Аркаса (старшого), онук Миколи Андрійовича Аркаса.
Біографія
Микола Аркас народився 21 серпня 1880 року у Миколаєві у родині відомого військового та дослідника Миколи Аркаса. Навчався у Морському та Миколаївському кадетському корпусах (не закінчив), у Єлисатвеградському кавалерійському училищі, яке закінчив 24 вересня 1901 року за 2-м розрядом та вийшов юнкером до 46-го драгунського Переяславського полку (з 10 лютого 1902 року — корнет).
З 4 квітня 1905 року перебував у запасі у військах Приморської області. З 29 листопада 1905 року був приділений до військ прикордонної сторожі Заамурської округи. З 4 лютого по 25 червня 1906 року був особистим ад'ютантом командувача російських військ на Далекому Сході генерала Гродекова. 10 серпня 1906 року звільнився у запас.
17 липня 1914 року у званні поручика був мобілізований до армії. 28 липня 1914 року був зарахований до 8-го гусарського Лубенського полку. 27 квітня 1915 року — переведений до Чеченського кінного полку Окремої Кавказької Туземної дивізії. З 23 жовтня 1915 року — начальник дивізійної військово-поліційної команди. З 12 липня 1916 року — обер-офіцер для доручень при начальникові дивізії генералові Багратіоні. З 4 березня 1917 року — штабс-ротмістр.
З 4 липня 1917 року — командир 7-го ординарського ескадрону, який у грудні 1917 року був українізований. Аркас перейменував ескадрон на Полтавську партизанську кінну сотню, на чолі цієї сотні у лютому 1918 року у складі Запорізької бригади військ Центральної Ради брав участь у боях під Києвом проти більшовиків. З 1 березня 1918 року сотня несла варту біля найважливіших установ Києва. У квітні 1918 року сотня була реорганізована в Окремий Сердюцький кінний дивізіон Армії УНР.
Під час гетьманського перевороту наприкінці квітня 1918 року Микола Аркас на чолі дивізіону одним із перших підтримав Павла Скоропадського. За часів гетьманату залишався командиром дивізіону, який продовжив нести варту у Києві. 15 грудня 1918 року, після вступу до Києва військ Директорії, дивізіон перейшов у її розпорядження та був перейменований у Кінно-Гонецький полк штабу Дієвої армії УНР.
На чолі цього полку Микола Аркас брав участь у боях на Чернігівщині наприкінці грудня 1918 року — у січні 1919 року (до 5 лютого 1919 року). Станом на 21 лютого 1919 року — командир кінного дивізіону, який брав участь у боях під Києвом. Навесні 1919 року — у розпорядженні штабу Південно-Східної групи Дієвої армії УНР, комендант мосту на Дністрі, через який у квітні 1919 року українські війська переходили до Румунії.
З 19 серпня 1919 року — командир 2-го кінного полку імені Максима Залізняка Дієвої армії УНР (з середини вересня 1919 року — 2-й кінний Переяславський полк). 11 грудня 1919 року не пішов у Перший зимовий похід та разом з полком приєднався до Української Галицької армії, яка на той час перебувала у союзі зі Збройними Силами Півдня Росії. 15 грудня 1919 року наказом по Дієвій армії УНР був оголошений зрадником. Більша частина полку невдовзі повернулася до Дієвої армії УНР.
З 1920 року жив в еміграції у Станіславові, Коломиї, працював актором та режисером. З 1926 року — актор і режисер Руського театру товариства «Просвіта» в Ужгороді. З 1929 року — директор цього театру. 
Помер та похований на Закарпатті, у місті Хуст на Замковій горі.
 
1891
Олександр Раєвський, український психолог.
 
Олекса́ндр Микола́йович Рає́вський (* 9 серпня (21 серпня за новим стилем) 1891, Київ — † 14 вересня 1971, Київ)   1917 року закінчив філософське відділення історико-філологічного факультету Київського університету.
Викладач (з 1917), професор (з 1925) і завідувач кафедри психології Київського університету (з 1945 ) та співробітник науково-дослідного інституту Психології (1945–1959).
Автор підручника «Психологія» (1941).
Досліджував історію психології, зокрема її розвитку у Київському Університеті, і психологію мови та залежність людської свідомости від конкретного середовища («Психология речи в советской психологической науке за 40 лет, 1917-57», 1958).
 
1892
Кость Туркало, громадсько-політичний діяч, інженер-хімік, член Української Центральної Ради.
 
Кость (Костянти́н Тимофі́йович) Ту́ркало (21 серпня 1892, Немиринці Проскурівського повіту Подільської губернії, нині Городоцький району Хмельницької області — † 17 жовтня 1979, Нью-Йорк) — український громадсько-політичний діяч, інженер-хімік. Батько Ярослава Туркала.
Біографія
У Кам'янці-Подільському закінчив духовне училище, 1911 року — Подільську духовну семінарію. 1911 року став студентом Київського політехнічного інституту, який закінчив уже за радянської влади.
Член Української Центральної Ради (1917–1918), науковий працівник ВУАН і редактор технічного відділу Інституту української наукової мови (1922–1929); кілька разів був заарештований радянською владою, на процесі СВУ (1930) засуджений до 3 років суворої ізоляції (умовно). З 1943 на еміграції, з 1949 у США.
Співавтор (із Володимиром Фаворським) «Словника технічної термінології комунального господарства» (1928); автобіографічні нариси «Тортури» (1963), «Спогади» (1978); статті на мовні, політичні і громадські теми (серед інших про Спілку визволення України).
Сини Зіновій і Ярослав.
 
1901
Леонід Корнієць, голова РНК (уряду) УРСР: вересень 1939 р. — лютий 1944 р.
 
  Леоні́д Рома́нович Корніє́ць (*21 серпня 1901, Бобринець — †29 травня 1969, Москва) — радянський державний і партійний діяч.
Біографія
Народився 8 (21 серпня) 1901 року у місті Бобринці Єлизаветградського повіту Херсонської губернії (нині Кіровоградської області) у родині службовця, садівника Бобринецької міської управи. Українець[2].
У 1914 році закінчив церковно-парафіяльну школу, у 1918 році — чотирикласне вище початкове училище, у 1920 році — 5-й клас гімназії, у 1922 році — профтехнікум (всі у місті Бобринці), та 1-й курс Бакинського політехнічного інституту у 1924 році.
Трудову діяльність розпочав у 16 років — працював чорноробом, наймитував, заробляючи на навчання. Після закінчення профтехшколи до жовтня 1922 року працював мотористом у слюсарно-кустарно-механічних майстернях Бобринця. Відтоді й до квітня 1925 року був помічником учителя у 5-му Кавказькому стрілецькому полку 2-ї Кавказької стрілецької дивізії РСЧА. У 1926 році вступив в ряди ВКП(б).
Після демобілізації до жовтня 1927 року керував районним будинком селянина у містечку Братському Єлизаветградської округи, завідував відділом народної освіти Братського райвиконкому, агітпропвідділом райкому КП(б)У в села Великої Виски Єлизаветградської округи, працював технічним секретарем Єлизаветградського ОВК.
У жовтні 1927 року був призначений завідувачем школою селянської молоді у Братському, у вересні 1928 року очолив Єлизаветградську сільськогосподарську профшколу. Від листопада 1929 року працював інспектором відділу народної освіти Єлизаветградської міськради, згодом — заступником голови Новопразького райвиконкому.
Проте у 1928 році окружна Контрольна комісія КП(б)У оголосила йому сувору догану з попередженням «за халатне ставлення до обов'язків голови Надзорчої ради сільськогосподарського кредитового товариства, яке допустило кредитування відповідальних робітників району». Партстягнення зняли у 1936 році. Попри це, у червні 1931 року Л. Корнієць потрапив на керівну роботу — понад два роки працював завідувачем оргвідділом Новопразького райкому КП(б)У, згодом — другим секретарем Долинського райкому КП(б)У. Від грудня 1936 року очолював Магдалинівський райком партії, а від грудня 1937 року був був першим секретарем Мелітопольського райкому партії на Дніпропетровщині.
Від лютого до серпня 1938 року, за рекомендацією Д. Коротченка, щойно призначеного головою уряду УРСР, виконував обов'язки другого секретаря Дніпропетровського обкому КП(б)У. У висновку відділу керівних партійних органів ЦК КП(б)У від 21 лютого 1938 року зазначалося:
«Тов. Корнієць Л. Р. має великий досвід керівної партійної роботи, знає сільське господарство, радянську роботу. Останній час працює 1-м секретарем крупного, Мелітопольського райкому КП(б)У. Тов. Коротченко характеризує його як серйозного, ініціативного партробітника. Можна висунути 2-м секретарем Д/Петровського обкому КП(б)У».
25-28 липня 1938 року у Києві працювала перша сесія ВР УРСР першого скликання, під час якої Л. Корнійця обрали головою Президії Верховної Ради УРСР. Через рік, на виконання рішення пленуму ЦК КП(б)У (22-23 липня), Президія ВР УРСР 28 липня  1939 року призначила Л. Корнійця головою РНК УРСР. До виконання своїх посадових обов'язків новопризначений керівник уряду приступив з вересня.
У роки німецько-радянської війни Л. Корнієць був одним із організаторів евакуації на схід промисловості УРСР, а також розгортання радянської партизанської та підпільної боротьби на окупованій території республіки. Він входив до складу вузького нелегального ЦК КП(б)У, створеного за постановою політбюро ЦК ВКП(б) 2 жовтня 1942 року для керівництва підпільно-партизанським рухом на території України. Одночасно як голова Раднаркому УРСР проводив значну роботу щодо забезпечення діючої армії зброєю, боєприпасами, матеріально-технічними засобами та інше. Фактично упродовж війни він був керівником уряду УРСР лише «на півставки». Обов'язки голови РНК він виконував до липня 1941 року, а з липня 1941 по жовтень 1942 року був членом Військової ради Південного та Північно-Кавказького фронтів, Чорноморської групи військ. У жовтні 1942 — травні 1943 років повернувся до керівництва Раднаркомом УРСР, відтак — до вересня 1943 р. — знову був членом Військової ради, але вже Воронезького фронту. Лише у вересні 1943 року повернувся до виконання своїх посадових обов'язків щодо керівництва Раднаркомом УРСР, щоправда, лише на півроку.
5 лютого 1944 року Президія ВР УРСР звільнила Л. Корнійця від обов'язків голови РНК УРСР (головування перейшло до М. Хрущова). Шоста сесія ВР УРСР 1-го скликання (березень 1944 року) затвердила Л. Корнійця першим заступником голови уряду республіки. На цій посаді він працював до березня 1950 року. Від березня 1950 до листопада 1953 року був заступником голови Ради Міністрів УРСР. Згодом обіймав посади у союзному уряді:
з 21 листопада 1953 року — член Бюро з сільського господарства та заготівель при РМ СРСР та водночас міністр заготівель СРСР;
з 31 травня 1956 року до 26 листопада 1958 року — міністр хлібопродуктів СРСР;
з 26 листопада 1958року по 25 лютого 1961 року — голова Державного комітету РМ СРСР із хлібопродуктів — міністр СРСР;
з 25 лютого 1961 року по 17 січня 1963 року — перший заступник голови Державного комітету заготівель РМ СРСР — міністр СРСР;
з 17 січня 1963 року — голова Державного комітету заготівель РМ СРСР — міністр СРСР.
За період своєї кар'єри на XVIII з'їзді ВКП(б) обирався членом ЦК ВКП(б), на XIX–XXIII з'їздах — кандидатом у члени ЦК КПРС. На XIV–XVII з'їздах КП України обирався членом ЦК КПУ. В 1938–1953 роках був членом Політбюро ЦК КП України. Обирався депутатом Верховної Ради СРСР 1—7-го скликань та депутатом Верховної Ради УРСР 1—3-го скликань.
Помер у Москві 29 травня 1969 року. Похований на Новодівочому кладовищі.
Нагороди
Нагороджений трьома орденами Леніна (зокрема 7 лютого 1939 року за видатні успіхи в сільському господарстві, і в особливості за перевиконання планів основних сільськогосподарських робіт), орденом Червоного Прапора, орденом Богдана Хмельницького 1 ступеня, орденом Вітчизняної війни 1 ступеня.
 
1909
Микола Боголюбов, радянський математик, механік і фізик-теоретик (1909–1992 рр.).
 
1917 
Леонід Гурвич, американський економіст, Нобелівський лауреат 2007 року.
 
 Леоні́д Соломонович Гу́рвич (або Леонід Гурвіц) (англ. Leonid Hurwicz; *21 серпня 1917, Москва — †24 червня 2008, Міннеаполіс) — американський економіст, почесний професор Університету Міннесоти, лауреат Нобелівської премії з економіки 2007 року (премію розділили також Ерік Маскін з Інституту поглиблених досліджень в Принстоні і Роджер Майерсон з університету Чікаго). Працював в Комісії Коулза.
Біографічні відомості
Гурвич народився 21 серпня 1917 року в Москві в сім'ї польських євреїв. Незабаром після жовтневого перевороту, 1919, родина втекла до Польщі. Закінчив Варшавський університет в 1938 і поїхав вчитися в Лондонську школу економіки. У 1939 поїхав до Женеви, але вже 1 вересня 1939 почалася Друга світова війна. Його сім'я поїхала від війни з Варшави і потрапила до радянських таборів. Йому пощастило більше, він прожив деякий час у Швейцарії й Португалії, звідки емігрував до США. Викладати в Університеті Міннесоти почав у 1951 році, а основоположну роботу з теорії оптимальних механізмів опублікував у 1959 році.
Гурвичу і його колегам вдалося створити теорію, що допомагає виявляти ефективні торгові механізми і схеми регулювання економіки, а також визначати, наскільки в тій або іншій ситуації необхідне втручання держави. Учені заклали основи теорії оптимальних механізмів і пояснювали процес оптимального розподілу ресурсів.
Президент Економетричного товариства (1969). Академік Американської академії мистецтв і наук (з 1965) і Національної академії наук США (з 1974). Нагороджений Національною науковою медаллю США (1990).
Гурвич був визнаний найстаршим лауреатом Нобелівської премії, побивши рекорд фізика Реймонда Девіса-молодшого, який удостоївся престижної нагороди в 88 років.
Основні твори
«Стохастичні моделі економічних коливань» (Stochastic Models of Economic Fluctuations, 1944);
«Оптимальність і інформаційна ефективність розподілу ресурсів» (Optimality and Informational Efficiency in Resource Allocation, 1960);
«Об інформаційно децентралізованих системах» (On Informationally Decentralized Systems, 1971);
«Про розподіли, досяжні через рівновагу Неша» (On Allocations Attainable through Nash Equilibria, 1979);
«Проектування економічних механізмів» (Designing Economic Mechanisms, 2006, спільно з С. Рейтером).
 
1947 
Георгій Буйко, український політик.
 
Категорія: ЛЮДИ ТА ДАТИ У ВІЙСЬКОВІЙ ТА СВІТОВІЙ ІСТОРІЇ | Переглядів: 547 | Додав: Vchutel | Теги: політик, Леонід Корнієць, Кость Туркало, Леонід Гурвич, Олександр Раєвський, боголюбов, Філіп II Август, Коші Оґюстен-Луї, Микола Аркас, Георгій Буйко | Рейтинг: 5.0/6
Всього коментарів: 0
avatar
Пошук

Друзі нашого сайту

Календар

Архів записів


Copyright MyCorp © 2019