Сайт з предмета ЗАХИСТ ВІТЧИЗНИ 
Понеділок, 20.11.2017, 05:03

Вітаю Вас Гість | RSS
Головна | Реєстрація | Вхід

МЕНЮ НАШОГО САЙТА
Оголошення [27]
Інформація про дати та терміни проведення міропріємств
ЛЮДИ ТА ДАТИ У ВІЙСЬКОВІЙ ТА СВІТОВІЙ ІСТОРІЇ [1200]
Визначні військові дати та події Дні народження Дні смерти
Робота Хмельницького методоб'єднання [2]
Всі матеріали з роботи методичного об'єднання викладачів предмета "Захист Вітчизни"
Робочі питання методичного об'єднання [7]
Тут можна переглянути корисну інформацію з роботи методичного об'єднання викладачів "Захисту Вітчизни"
Військово-спортивна робота [11]
Матеріали змагань, результати, план проведення, сценарії.
7 фактів ПРО [2]
З історичних довідок
Поздоровлення [23]
Привітання зі святами, визначними датами
КОРИСНІ ПОРАДИ [2]
Завжди у людини виникають різні питання. Спорбуємо їх вирішити!?

Для нас це важливо
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 321

Форма входу

Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Головна » 2017 » Жовтень » 22 » 22 жовтня - Дні історії
22:39
22 жовтня - Дні історії
794 
Кіото стало столицею Японії.
 
  Кіо́то (яп. 京都市, きょうとし, МФА: [kʲoːto ɕi]?) — місто в Японії, в префектурі Кіото. Розташоване в південній частині префектури. Входить до списку міст державного значення Японії. Адміністративний центр префектури. Виникло на основі стародавньої японської столиці Хейан, резиденції японських Імператорів протягом 794—1869 років. Отримало статус міста 1889 року. Площа становить 827,90 км². Станом на 1 липня 2012 року населення складало 1 472 957 осіб, густота населення — 1780 осіб/км². Основою економіки є овочівництво, машинобудування, харчова промисловість, виробництво високоточної техніки, комерція, туризм. В місті розташовані численні пам'ятки, що мають статус Світової спадщини ЮНЕСКО і національних скарбів Японії — Кіотський Імператорський палац, замок Ніджьо, монастир Кійомідзу та інші. Одне з провідних міст регіону Кінкі та міського району Осака-Кобе-Кіото. З 1966 року центральна частина охороняється від новітніх забудов і зміни історичного ландшафту згідно з законом про збереження старих столиць. Місто-побратим українського Києва.
Географія
Кіото розташоване на території Кіотської западини та гір, що її оточують. Ця западина є поздовжнім грабеном, витягнутим з півночі на південь. Западина є частиною депресивної території району Внутрішнього Японського моря, що утворилася наприкінці третинного періоду. Розломи навколишніх гір, служать кордонами міста. На північному сході западини пролягає гірська гряда Хіей. Її найбільшою вершиною є пік Сімей, висотою 848 м. На південь від гряди розташована гора Ньої та пагорби Хіґашіяма. На південному сході Кіотської западини лежать гори Дайґо, які є кордоном з містом Оцу. Північну частину Кіото займають гори Кітаяма, висота яких коливається в межах 500 — 700 м. Їхньою найбільшою вершиною є гора Атаґо, висотою 924 м, розташована на північному заході. В західній частині міста пролягають гори Нісіяма, що відділяють Кіото від міста Камеока.
Клімат Кіото — внутрішньоконтинентальний помірний. Він обумовлений розташуванням міста в западині та недоступністю до моря. Літо в Кіото вологе і спекотне. Середня найвища температура в серпні становить 32,9 °C. На противагу цьому міська зима — суха й холодна. Середня найнижча температура в січні — 0,3 °C. З червня по вересень в Кіото триває сезон дощів. Середня кількість опадів на рік становить 1581 мм.
Історія
Територія Кіото була заселена в епоху неоліту. Археологічні стоянки цієї доби були знайдені в районах Камі-Камо та Кіта-Сіракава. У місцевості Фукаса в районі Фушімі науковці виявили сільськогосподарські знаряддя періоду Яйой. Проте до початку середньовіччя регіон активно не освоювався через особливості клімату, заболоченість та обмеженість природних ресурсів. Лише у 7 столітті аристократичний рід китайського походження Хата заснував на цих землях свою резиденцію. Він збудував укріплення в місцевостях Удзумаса і Фукаса. Голови роду підняли цілину, провели іригаційні роботи, запровадили шовківництво і сприяли розвитку ткацтва. Згадкою про велич колишніх господарів Кіото є курган Хебіцука, могила роду Хата, розташована в центрі міста, а також буддистський монастир Корюдзі, збудований за наказом голови Хати Кавакацу. Окрім роду Хата на території майбутнього Кіото мешкали роди Камо й Ідзумо, які володіли землями в басейнах річок Камо й Такано.
Наприкінці 8 століття, в результаті політичної нестабільності та загрози буддистського перевороту в країні, Імператор Камму вирішив перенести японську столицю з Нари у інше місце. 784 року він заклав столицю Наґаока на території майбутнього міста Муко. Її будівництво тривало 10 років, але було припинене через смерть головного будівничого Фудзівари Танецуґу та повені. Тоді 794 року Імператор наказав звести в Кіотській западині нову столицю, яку назвав «столицею миру» — Хей'ан. Будівельні роботи були доручені Фудзіварі Оґуромаро. Саме на основі Хей'ану виникло майбутнє місто Кіото.
 
 
 
              Імператор Камму — 
      засновник столиці Хей'ан, 
           майбутнього Кіото.
 
Середньовіччя
Хей'ан було побудовано за зразком Чан'аня, столиці китайської династії Тан. Довжина міста з півночі на південь становила 5,3 км, а з заходу на схід — 4,5 км. З висоти пташиного лету Хей'ан нагадував прямокутник. На відміну від китайського аналога, японська столиця не мала великих міських стін. В північній частині Хей'ан розташовувався Імператорський палац. Від нього починався Проспект Червоного фенікса, який закінчувався Головними замковими воротами на півдні. Проспект розділяв Хей'ан на праву і ліву частини. Місто було поділене за принципом шахової дошки на декілька десятків кварталів. Незважаючи на детальне міське планування, більшість ідей реалізовані не були, що спричинило нерівномірний розвиток столиці. Так, у 10 столітті західна частина Хей'ану (Права столиця) занепала через заболоченість місцевості і відсутність питної води. Натомість східна частина (Ліва Столиця), що розташовувалася в басейні річки Камо, розрослася настільки, що сягала підніжжя гір Хіґашіяма, порушуючи заплановані кордони міста. У 11 — 12 століттях на цих горах було споруджено палац Сіракава, монастир Хоссьодзі та інші культові споруди. Під час смут 1156 і 1159 років більшість будівель в районі річки Камо були спалені.
Після встановлення в столиці самурайської диктатури Тайра, на східному березі Камо, в районі Рокухара, постала самурайська адміністрація. В 13 — 14 століттях, протягом існування Камакурського сьоґунату, цей район залишався центром політичного життя столиці. Тут знаходилося управління Рокухарського інспектора сьоґунату, що виконував обов'язки наглядача за Імператорським двором, аристократами і самурайськими володарями Західної Японії. Після створення нового сьоґунату Асікаґа, політичний центр столиці перемістився на західний берег Камо. З 15 століття він розміщувався у кварталі Муроматі, в головному палаці сьоґуна. Приблизно в цей час стара назва міста Хей'ан була витіснена новою назвою Кіото (Кьо, Кьото).
У 1467 — 1477 роках Японію охопила велика смута Онін. В результаті постійних боїв на вулицях столиці, Кіото було перетворене на згарище. 30 тисяч будинків аристократії та самурайства, а також старовинні монастирі згоріли. Імператорський двір остаточно занепав. Місто опинилося розірваним пусткою на північну і південну частини — Каміґьо (Верхня столиця) і Шімоґьо (Нижня столиця). Протягом 16 століття вони розвивалися як дві окремі урбаністичні спільноти. Через параліч центрального уряду, міщани Кіото створили власну систему самоуправління на основі квартальних рад, що відповідали за безпеку міста та справляння язичницьких свят, на зразок свята Ґіон.
Новий час
1568 року Кіото опинилося під владою регіонального володаря Оди Нобунаґи. Він розпочав капітальну відбудову сплюндрованої столиці. Нобунаґа наново відбудував Імператорський палац і замок Нідзьо, а також налагодив економічне економічне життя в столиці. За його протекції в Кіото розпочала роботу християнська місія, очолювана єзуїтами[7]. Тойотомі Хідейосі, політичний спадкоємець Нобунаґи, продовжив курс свого попередника. 1590 року він проклав у Кіото нову доріжну сітку, запровадив нову система поділу на квартали і переніс усі монастирі, сконцентровані в центральній частині, до храмових районів Тераноуті. 1591 року Хідейосі оточив Каміґьо і Шімоґьо одним земляним валом, довжиною 23 км, об'єднавши розрізнені міські спільноти в одному місті. Він збудував у столиці палац Дзюракудай, монастир Нісі-Хонґандзі заклав на південь від столиці замок і містечко Фушімі, а також упорядкував рух транспорту на річці Йодо. Саме за часів Нобунаґи і Хідейосі старий Хейан був повністю перебудований на новий Кіото.
Після заснування сьоґунату Токуґава в 1603 році, політичний центр країни перемістився до східнояпоснького міста Едо. Однак Кіото залишалося столицею Японії, місцем резиденції Імператорського двору. Для оборони останнього і нагляду за західними областями країни сьоґун Токуґава Ієясу збудував у Кіото новий замок Нідзьо. З метою винищення християнства уряд переніс до Кіото монастир Хіґаші-Хонґандзі, а також спорудили багато монастирів та храмів своєї родинної секти Дзьодо.
1622 року на південному заході містечка Фушімі сьоґунат спорудив замок Йодо, що став адміністративним центром уділу Йодо-хан. Наступного було ліквідовано замок Фушімі й прокладено канал до річки Такано, що сполучив столицю з містечком.
Протягом 17 — 19 століття Кіото було одним з найзаможніших міст країни. В цей час зародилися кіотські традиційні ремесла такі як виготовлення шовку нісідзін, столичної порцеляни, лакованого посуду, фарбованої бавовни. Місто було третім за величиною після Едо й Осаки. Його населення становило понад 400 тисяч осіб.
1864 року Кіото сильно постраждало від пожежі, що сталася в результаті інциденту біля Імператорських воріт. Більша половина міста числом у 28 тисяч будинків столиці повністю згоріли. 1868 року в країні відбулася реставрація Мейдзі і новий Імператор оголосив про перенесення столиці Японії до Едо, перейменованого на Токіо. У зв'язку з переїздом Імператорського двору Кіото в 1869 році місто втратило свій тисячолітній статус японської столиці.
Кіото отримало статус міста 1 квітня 1889 року
 
1618 
Королівський суд Англії засудив полководця, філософа, ученого Волтера Релі до страти за вільнодумність
 
1883 
В Нью-Йорку відкрилася «Метрополітен-Опера». У перший вечір звучала опера Гуно «Фауст»
 
 
1933 
У Львові член ОУН Микола Лемик на знак протесту проти Голодомору в Україні 
вбив співробітника консуляту СРСР, агента спецслужб Майлова
 
  Мико́ла Ле́мик (* 4 квітня 1914, Солова, Перемишлянський повіт, Галичина — † жовтень 1941, Миргород) — український політичний діяч, член ОУН з 1932 року, з 1941 року — крайовий провідник ОУН на східноукраїнських землях.
Біографія
Народився у селі Солова Перемишлянського повіту в Галичині (тепер Золочівського району, Львівської області). Після закінчення української гімназії навчався на математично-природничому факультеті Львівського університету.
21 жовтня (22 жовтня) 1933 року Лемик за наказом проводу українських націоналістів вбив начальника канцелярії консулату СРСР у Львові Олексія Майлова (а за сумісництвом емісара більшовицьких спецслужб), на знак протесту проти штучно організованого радянською владою голодомору 1932–1933 років в Україні. Негайний суд у Львові, який відбувся в жовтні-листопаді 1933 року засудив Лемика до смертної кари. Через деякий час смертну кару було замінено на довічне ув'язнення.
На волю Микола Лемик вирвався аж на початку війни, восени 1939 року, коли німецька авіація почала бомбардувати польські міста, зокрема і в'язницю у Сєдльцах. Після багатоденних поневірянь і важкої хвороби він зрештою потрапив у Краків і знову на нелегальному становищі долучився до національно-визвольної боротьби.
4 серпня 1940 року одружився з Любою Возняк (відома як Люба Возняк-Лемик).
1941 року став одним з організаторів Похідних ОУН та їх діяльності в Україні. Восени 1941 року очолив східну похідну групу ОУН. Загинув легендарний месник у жовтні 1941 року заарештований гестапо і розстріляний у Миргороді (Полтавська область). Як згадував пізніше один із сучасників Микола Лемик був блондином, високого зросту, та міцної тілобудови, мав блакитні очі. Його іменем названа вулиця у місті Львові.
Атентат
Миколі Лемику було лише 18, коли Організація Українських Націоналістів в західній Україні приймає рішення змусити звернути увагу світової громадськості на Голодомор в Україні. На нараді ОУН вирішили вчинити атентат на чиновника Москви — радянського консула у Львові. Зголосилося здійснити вирок з десяток молодих членів ОУН. Але справа йшла не просто про відважного бойовика. Це мав бути інтелігентний чоловік, з міцними нервами, який легко входить у довіру, бо завдання ставилося не лише виконати присуд, а й оборонити себе від охоронців в консульстві, та здатися в руки польській поліції. А найважливіше — гідно триматися під час судового процесу, який мав висвітлюватися світовими засобами масової інформації.
Атентат було призначена на 21 жовтня. Операцію, що мала відбутися в радянському консульстві, ретельно готував бойовий референт Крайової Екзекутиви ОУН Роман Шухевич, який особисто передав Миколі пістолет німецької системи ОРГІС. За його ж дорученням художник Роман Сеньків відвідував консульство на вулиці Набиляка,22 (тепер вул. І. Котляревського, 27) і склав точний план будинку, розклад роботи установи та намалював портрет консула Голубова. На початку жовтня Микола зустрівся в Личаківському парку, котрий тоді називався парк Бартоша-Гловацького, зі Степаном Бандерою, де Миколі було передано новенький костюм та черевики, аби відвідувач радянського консульства мав респектабельний вигляд. Вони проговорили кілька годин — про політичну ситуацію, голодомор в Україні. Бандера проінструктував юнака, як поводитися на суді, як слід детально викладати мотиви свого вчинку. Що важливо — треба дозволити поліції заарештувати себе, однак треба не допустити, щоб охорона консульства, яка складалася з енкаведистів, застосувала зброю проти нього, щоб потім не представили це як звичайнісінький та черговий терористичний акт. До того часу Микола займається револьверною стрільбою в лісі біля Львова. За декілька днів до замаху пришив собі внутрішню кишеню, куди поклав револьвер марки «Оргіс» і натренувався швидко виймати його з кишені. За розробленим планом, Микола Лемик під чужим прізвищем Дубенко повинен був оформляти у консульстві документи для в'їзду на територію Радянської України нібито на запрошення сестри.
Зранку 21 жовтня 1933 року, Микола вийшов з готелю, зайшов до церкви, помолився, і рівно в 11.30 зупинився біля радянського консульства. Далі він діяв за докладно розробленим планом.
Дзвінок у двері. Коротка розмова з черговим. На запитання: «Зачем вам нужен консул?», відповів: «У справі виїзду в Радянську Україну». В книжці відвідувачів теж вписується під іменем «Дубенко». Ось в приймальні з'являється секретар Джугай: «Кто к товарищу консулу, пожалуйста». Лемик рішуче прямує до дверей кабінету. Зайшовши всередину, Микола ловить себе на думці, що консул не подібний на намальований портрет художником Сеньковим, та часу на роздуми немає.
Прийом замість консула тоді проводив працівник ГПУ Олексій Майлов, професійний чекіст. — Я хотів би говорити з паном консулом. — Пожалуйста, говорите, я — консул. — Маю бажання виїхати в Україну, до Києва, на навчання. — У вас там єсть родственники? — Так, маю сестру. — Есть ли у вас письма от нее? Пожалуйста, покажите.
Вислухавши пояснення щодо мети візиту, секретар зажадав пред'явлення документів. Саме цей момент, за планом операції, був найзручнішим для замаху. Замість листів Лемик витягнув з кишені заряджений «Оргіс» і зі словами «Це тобі від Організації Українських Націоналістів — за муки і смерть наших братів та сестер, за голод в Україні, за всі знущання…» одним пострілом в голову вбиває Олексія Майлова, лише згодом виявиться що це працівник ГПУ, який приїхав до Львова з Москви за особистим розпорядженням Сталіна і за своєю значимістю був значно більшою політичною фігурою. У консульстві зчинився переполох, особливо тоді, коли озброєний юнак вийшов з кабінету в приймальню. Окриком «Всім на підлогу!» взяв «на мушку» двох підозрілих молодиків. Джугай спробував вислизнути з приміщення, та куля, що потрапила йому в руку, примусила відмовитися від цього наміру. Решта службовців консульства і відвідувачі з переляку попіднімали догори руки, проте Микола пройшов повз них у коридор, очікуючи прибуття варти. Коли з'явилися стражі порядку, Микола Лемик відкинув у бік пістолет і здався поліції…
Суд та ув'язнення
Суд розпочався дуже швидко, вже 30 жовтня 1933 року. Зацікавлення справою було надзвичайно велике. На суді було понад 30 журналістів. Захищали Лемика відомі львівські адвокати д-р Степан Шухевич та Володимир Старосольський. Під час перерви Роман Шухевич підійшов до Миколи і тихо мовив: «Ви вбили іншу людину — Майлова, сто разів гіршого, ніж Голубов. Це був спеціальний представник Сталіна, що контролював дипломатичні і консульські совєтські представництва у Польщі. Ви зробили приємну несподіванку товаришеві Сталіну…»
Під час судового процесу біля будинку львівського суду відбулася велика демонстрація Української молоді на знак солідарності всіх свідомих українців з атентатом як виявом протесту проти більшовицького терору над Українським народом. Згодом демонстранти перейшли до будинку воєводства, і там проти них виступила польська поліція. Усі ці події спричинили жваве зацікавлення за кордонами Польщі. Політичний сенс атентату, судового процесу та демонстрації краще, ніж усі гучні виступи, продемонстрували кожному закордонному спостерігачеві, що Українці на західних землях солідарні з братами на східних землях України. Отже, вчинок юного Миколи Лемика не лише призвів до широкого розголосу серед світової громадськості Голодомору 1932–1933 років, а й спричинив пробудження національної свідомості передусім західноукраїнської молоді.
На резонансному судовому процесі, до якого була прикута увага української, польської та зарубіжної преси, Микола Лемик заявив, що він прийшов до консульства вбити представника радянської влади, яка силою загарбала українську державу, нищить українську культуру та тероризує і морить голодом Українську націю, за дорученням ОУН як протест проти штучного Голодомору у Великій Україні.
Та представники польської влади, не бажаючи загострювати стосунки з Радянським Союзом, заборонили проведення масових заходів, і вирок був таким — смертна кара. Однак, враховуючи неповноліття підсудного, оголосили про його довічне ув'язнення, і Миколу везуть аж під Варшаву, в політичну в'язницю «Святий Хрест». Там багатолітній член ОУН, в'язень польських, німецьких і радянських тюрем, двічі засуджений до смерті Петро Дужий впродовж певного часу спілкувався із Миколою Лемиком і згодом згадував, що хлопець виявився дуже приємною, життєрадісною людиною. На запитання: «Коли ж, Миколо, йдеш на волю?» — відповідав з усмішкою: «З неділі, щоправда, ще не відомо, з якої неділі, але це таки буде з неділі!» Півроку Микола Лемик, чи не єдиний у в'язниці, утримувався в кайданках. Але не було б щастя, та нещастя допомогло — навчився їх знімати, і це потім врятувало йому життя. Дійсно, він вийшов на волю саме в неділю, 1939 року.
На волі
Коли на початку Другої світової війни в'язнів переганяли до іншої в'язниці, йому по дорозі вдалося зняти кайданки і втекти. Щоправда, при цьому Микола був поранений. Добравшись до українського селища, лікується в українській родині, потім деякий час вчителював у цьому ж селі. Знову зв'язався з керівництвом ОУН в Кракові. А там і познайомився зі своєю майбутньою дружиною Любою Возняк — рідною сестрою Марії Возняк, що вийшла заміж за брата Степана Бандери, Василя, згодом замордованого в німецькому концтаборі. 4 серпня 1940 року вони побралися. За бажанням Люби на їхніх обручках було викарбовано: 23 травня 1940 рік. Дата їхнього знайомства та пам'ятний для них день смерті Євгена Коновальця. Цікаво, що шлюб вони брали не за прізвищем Лемик, воно було занадто відоме тоді, а за Синишин.
Розстріл
Після проголошення у Львові 30 червня 1941 року соратниками Степана Бандери Акта про створення Української держави, «просувати» ідеї незалежності на схід вирушили три похідні оунівські групи — Північна, Середня і Південна. Середню очолив Микола Лемик.
У жовтні 1941 року гестапо заарештувало Миколу Лемика, його розстріляли в Миргороді. Одне це достеменно відоме, а де похований — ні…" — це вже розповідає Ярослав Лемик, близький родич Миколи.
 
1937 — Заарештований митрополит Київський і всієї України Василь Липківський.
 
1938
Винахідник Честер Карлсон вперше в історії зробив ксерокопію
 
  Честер Карлсон ( 1906-1968 ) народився в Сіетлі ( США ) , закінчив Каліфорнійський технологічний інститут і в пошуках роботи відправився в Нью- Йорк , де влаштувався в патентний відділ фірми « Меллорі », що займалася електронікою. Саме в патентному відділі , коли потрібної копії патенту під рукою не виявлялося, Карлсон вперше задумався про те , що добре було б придумати якийсь швидкий і дешевий спосіб копіювання потрібних паперів .
  Він відправився в Нью - Йоркську Публічну бібліотеку і став переривати гори технічної літератури . Його увагу привернуло опис експериментів одного угорського вченого з речовинами , які змінюють свої електричні властивості під дією світла . Так виникла ідея електрофотографії .
  Перша в історії ксерокопія була отримана 22 жовтня 1938 на цинковій пластинці , покритій шаром сірки. Створення на ній статичного заряду і опромінення пластинки через скло з нанесеною на нього написом перенесло напис на шар сірки. Прилиплі порошинки дозволили прочитати : « 10-22-38 ASTORIA ». Однак потрібні були ще роки , щоб довести технологію електричного копіювання до досконалості.
  У 1947 році маловідома компанія « Халоід » з міста Рочестера приступила до розробки копіювальної техніки на основі винаходу Карлсона . Два роки по тому в продажу з'явилася перша в історії модель копіювального апарату . Технологію копіювання назвали « ксерографією » - від грецьких слова « Ксерос » («сухий ») і « графі » ( пишу) .
  Від « ксерографии » відбулося і нова назва компанії « Халоід » ( Haloid ) - з 1955 року , після об'єднання з британською фірмою « Ренк Организейшн » ( Rank Organisation ) , вона стала називатися « Ренк Ксерокс» ( Rank Xerox ) , а потім і просто «Ксерокс» ( Xerox) . Справжній же успіх прийшов у 1959 році з виходом моделі 914 , яка стала стрімко набирати популярність , а « Ксерокс» заробив сотні мільйонів доларів.
  Сам же винахідник ксерографії Честер Карлсон з 150 мільйонів доларів , отриманих ним від « Ксерокс » , 100 мільйонів витратив на благодійність.
 
1939 — було проведено вибори до Установи зборів Західної України.
1941 — Радянські війська залишили з боями районні центри Амвросіївка, Макіївка, Старобешеве, Ясинувата Сталінської області; Дергачі, Зміїв, Золочів Харківської області.
1943 — радянські війська вибили нацистів з міста Верхньодніпровськ Дніпропетровської області.
1945 — Весілля віце-президента Аргентини генерала Хуана Домінго Перона й актриси Еви Дуарте
1949 — СРСР провів перші випробування своєї ядерної зброї.
1960 — Майбутній чемпіон планети з боксу Мухамед Алі (тоді — Кассіус Клей) виграв свій перший бій на професійній арені
1962 — Президент США Джон Кеннеді виступив із заявою про оголошення повітряної і морської блокади Куби, на якій були виявлені радянські ракети
1964 — Французький філософ і письменник Жан-Поль Сартр відмовився від Нобелівської премії
1968 — Завершений політ американського космічного корабля «Аполлон-7». Це був перший пілотований політ кораблів цієї серії
1975 — Радянська космічна станція «Венера-9» здійснила посадку на поверхню Венери
1980 — Папа римський відмінив вердикт 1633 року, що засуджував Галілея
Категорія: ЛЮДИ ТА ДАТИ У ВІЙСЬКОВІЙ ТА СВІТОВІЙ ІСТОРІЇ | Переглядів: 319 | Додав: Vchutel | Теги: Міжнародний, Протест, генерал, документ, полководець, Війська, Кіото, суд Англії, день, блокада Куби | Рейтинг: 5.0/5
Всього коментарів: 0
avatar
Пошук

Друзі нашого сайту

Календар

Архів записів


Copyright MyCorp © 2017