Сайт з предмета ЗАХИСТ ВІТЧИЗНИ 
Середа, 20.09.2017, 15:56

Вітаю Вас Гість | RSS
Головна | Реєстрація | Вхід

МЕНЮ НАШОГО САЙТА
Оголошення [27]
Інформація про дати та терміни проведення міропріємств
ЛЮДИ ТА ДАТИ У ВІЙСЬКОВІЙ ТА СВІТОВІЙ ІСТОРІЇ [1200]
Визначні військові дати та події Дні народження Дні смерти
Робота Хмельницького методоб'єднання [2]
Всі матеріали з роботи методичного об'єднання викладачів предмета "Захист Вітчизни"
Робочі питання методичного об'єднання [7]
Тут можна переглянути корисну інформацію з роботи методичного об'єднання викладачів "Захисту Вітчизни"
Військово-спортивна робота [11]
Матеріали змагань, результати, план проведення, сценарії.
7 фактів ПРО [2]
З історичних довідок
Поздоровлення [23]
Привітання зі святами, визначними датами
КОРИСНІ ПОРАДИ [2]
Завжди у людини виникають різні питання. Спорбуємо їх вирішити!?

Для нас це важливо
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 317

Форма входу

Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Головна » 2017 » Серпень » 27 » 27 серпня народилися...
20:39
27 серпня народилися...

1407

Асікаґа Йосікадзу, 5-й сьоґун сьоґунату Муроматі

ікадзу (яп. 足利義量; *27 серпня 1407 — †17 березня 1425) — 5-й сьоґун сьоґунату Муроматі. Правив з 1423 по 1425 рік. Був сином Асікаґи Йосімоті, 4-ого сьоґуна сьоґунату Муроматі.

Йосікадзу був призначений на посаду сьоґуна у 16 річному віці. Однак вже через два роки він помер від віспи. Наступного, 1426 року сконав його батько і посада сьоґуна залишилася вакантною. Нового лідера самураїв було обрано жеребкуванням.

1770

Георг Вільгельм Фрідріх Гегель, німецький філософ

 Ґеорґ Вільгельм Фрідріх Геґель (нім. Georg Wilhelm Friedrich Hegel, *27 серпня 1770 — †14 листопада 1831) - німецький філософ 19 століття, який створив систематичну теорію діалектики. Її центральне поняття — розвиток — характеристика діяльності світового духу, його понадрухи в області чистої думки у висхідному ряду усе конкретніших категорій. Діалектика розглядалася також як протиставлення тези, антитези й синтезу, вирішення протиріч.

Біографія
Ранні роки: 1770—1801

Гегель народився в родині фінансового чиновника. У віці семи років він пішов у Штутгартську гімназію, де виявив здібності до древніх мов та історії. 1788 року після закінчення гімназії він пішов у Тюбінгенський теологічний інститут. Тут він потоваришував із Фрідріхом Вільгельмом Шеллінгом і поетом Фрідріхом Гельдерліном. У студентсські роки Гегель захоплювався Французькою революцією. В ці роки він навіть посадив разом із Шеллінгом «дерево свободи». 1793 року Гегель одержує ступінь магістра філософії. Того самого року він завершує навчання в інституті, після чого працює домашнім вчителем у Берні і Франкфурті. У цей період він створює, так звані, «теологічні роботи», опубліковані лише в 20 столітті — «Народна релігія і християнство», «Життя Ісуса», «Позитивність християнської релігії».
Єна, Бамберг і Нюрнберг: 1801—1816
Одержавши спадок, Гегель зміг зайнятися академічною кар'єрою. З 1801 року він стає викладачем Єнського університету. Він співпрацює із Шеллінгом у виданні «Критичного філософського журналу». Того самого 1801 року він захищає дисертацію «Про орбіти планет». Гегель багато працює над створенням власної системи, пробуючи діаметрально різні підходи до її обґрунтування. 1807 року він публікує «Феноменологію духу», першу зі своїх значних робіт. Ряд яскравих образів «Феноменології» (частину рукопису якої Гегель дивом врятував при вторгненні французьких військ у Єну) — «діалектика раба і пана» як етюд про волю, можливої тільки через рабство, концепція «нещасливої свідомості», а також могутньо заявлене вчення про історичність духу одразу привернули до себе увагу й обговорюються донині.
Залишивши Єну, Гегель (за допомогою свого друга Ф. І. Нітхаммера) влаштовується редактором «Бамберзької газети» у Баварії. Незважаючи на помірний характер публікацій, газета незабаром закривається з цензурних міркувань. З 1808 по 1816 роки Гегель — директор гімназії в Нюрнберзі. 1811 року він одружується (у шлюбі він мав дітей, був у нього і позашлюбний син), а незабаром публікує одну з центральних своїх робіт — «Науку логіки» (у трьох книгах — 1812, 1813 і 1815 року).
Гейдельберг і Берлін: 1816—1831
1816 року Гегель повертається до університетського викладання. До 1818 він працює в Гейдельберзі, а з 1818 по 1831 — у Берліні. 1817 року Гегель видає перший варіант «Енциклопедії філософських наук», що складається з «Науки логіки» (так званої, «Малої логіки», на відміну від «Великої логіки» 1812 — 1815 років), «Філософії природи» і «Філософії духу» (при житті Гегеля «Енциклопедія» двічі перевидавалася — у 1827 і 1833 роках). У Берліні Гегель стає «офіційним філософом», хоча і не в усьому розділяє політику прусської влади. Він публікує «Філософію права» (1820 рік, на титулі — 1821), веде активну лекційну діяльність, пише рецензії, готує нові видання своїх робіт. У нього з'являється безліч учнів.
В неділю 14 листопада 1831 року перед обідом йому раптом стало погано. Лікарі нічого не змогли вдіяти, і до вечора Гегеля не стало. Причиною назвали холеру. Дружина пережила його на 24 роки. Їй довелося опікуватися синами, які осиротіли ще підлітками. Смерть Гегеля підняла ціну на його книжки. Марія навіть попросила всіх, до кого писав покійний чоловік, повернути його листи. Це дозволило їй дати дітям добру освіту. Старший з них, Карл, став успішним істориком.

Особистісна характеристика
Геґель був дуже незвичайною людиною. Важко підбираючи слова при розмові на повсякденні теми, він цікаво розмірковував про складні речі. Міркуючи, він міг годинами стояти на місці, не звертаючи уваги на те, що відбувається. У неуважності він міг не помітити черевиків, що залишилися в багнюці й продовжувати прогулянку босоніж. При цьому він був «душею компанії» і любив жіноче товариство. Міщанська скнарість поєднувалась в ньому із широтою душі, обережність з авантюризмом. Лекції Геґеля збирали до двох сотень студентів. Професорів, про яких переказували безліч анекдотів, знали тоді краще за акторів. Хоча Геґель і читав лекції майже без папірця, слухати його все одно було важко. Більшість ходили не слухати філософа, а подивитися на нього. Дехто зі студентів відверто зізнавався професорові, що не розуміє, про що він говорить. Той у відповідь тільки саркастично посміхався, а одному з таких слухачів порадив поглибити знання географії, мов і математики — настільки вважав своє вчення всеохоплюючим.
Однак ніде він не буде «пошанований» так, як у Радянському Союзі. Мало не всі його твори були дозволені до друку і вивчалися в університетах СРСР. Однак Геґель потрапив під гостре перо Карла Маркса. Той побачив у його творах «кінець німецької класичної філософії», а Володимир Ленін, читаючи у Геґеля пояснення Бога, на полях книжки напише: «Бога жалко! Сволочь идеалистическая!»[1]. Приблизно такі самі коментарі звучатимуть у радянських вузах впродовж сімдесяти років. Доповнюватиме їх зауваження К. Маркса: «[Геґель] — хороший засіб для отримання головного болю».
Гегель створив систематичну теорію діалектики, центральними поняттями якої є теза, антитеза та синтез (у Гегеля ці поняття називаються по-іншому). Ключові поняття Гегелівської діалектики:
Правдиве є цілим: Тільки ціле є правдивим, а окремі речі - моменти цілого та і окремо взяті є неправдивими. Гегель вважає, що антитеза перебуває в тезі, оскільки обидва поняття співвідносяться до чогось вищого, спільного. Для цього потрібний прохід через інше. Отже, окреме існує тільки тому, що існує інше, разом із яким складає цілісність.
Противаги: В стані синтезу противаги між тезою та антитезою нейтралізуються. Вони одночасно зникають, залишаються та переходять на вищий рівень.
Діалектика в мисленні та бутті: Для Гегеля діалектика є не тільки методом мислення, але й формою, в якій розвивається все буття. При цьому, діалектичний саморух нашого мислення та діалектичний саморух буття - по суті один і той самим процес.
Єдність та боротьба протилежностей: Буття складається із багатьох протилежностей. Протилежності - рушійна сила, а рух - передумова існування, наприклад, потреба людської істоти. Потреба — суперечливість між існуючим та бажаним станом. Із цієї суперечливості виникає людська дія.
Кількісне та якісне: Констатація переходу від кількісних змін до якісних. Наприклад, вода не перестає буди рідиною доти, доки вона має температуру від 0 до 100 градусів. Нижче нуля вона стає твердою, а вище — набуває газоподібної форми.
Розвиток від нижчого до вищого: в еволюції спостерігається розвиток від простіших структур до складніших.
Заперечення заперечення: розвиток відбувається як заперечення заперечення (негація негації). Певний стан негується, який в свою чергу негується через новий стан, але таким чином, що попередній стан відновлюється, хоча в кількісно або якісно зміненій формі.
Діалектика панування та кріпацтва: Приклад, який, можливо, надихнув Маркса. Теза свідомості поєднується із антитезою іншої свідомості. Обидві об'єднуються в битві, в якій йдеться про визнання. Синтеза - самосвідомість, проте, хазяїн та слуга залишаються. Не існувало б сенсу, який один другого вбив. Слуга сильніший пізніше, оскільки він є ближчим до природи. «Опрацьовуючи» природу, він стає хазяїном над нею та над своєю служницькою натурою. Він може досягти справжньої свободи, якщо повстане проти свого хазяїна. Синтезою цієї діалектики є свобода. Оскільки світова історія походить із абсолютного духу, який є вільним, розвиток подій можна пов'язати зі свободою. Маркс виводить із цього ідею класової боротьби.

Абсолютний ідеалізм
Гегель синтезує із суб'єктивного ідеалізму Фіхте (матеріальний світ є продуктом суб'єктивного духу) та об'єктивного ідеалізму Шеллінга (суб'єктивний дух є продуктом матеріального світу, а матеріальний є за своєю суттю об'єктивним духом) абсолютний ідеалізм, де суб'єктивний та об'єктивний дух ідентичні та водночас неідентичні.
Такий вислів не відповідає аристотелевій логіці. Однак Гегель саме хотів створити діалектичну логіку, яка перевершує аристотелеву. В радянській літературі гегелівська філософія помилково називалася об'єктивним ідеалізмом.
Трирівневість вчення
Весь світовий процес, згідно з Гегелем, є саморозвитком світового духа. Ідеалізм Гегеля є філософією становлення. Абсолютне — результат розвитку. Воно є, зрештою, тим, чим воно дійсно є. Завданням філософії — саморозвиток духу, споглядати, думаючи. При цьому не тільки філософ розпізнає світовий дух у своєму розвитку, але і світовий дух є тим, хто думає у філософі. Просування у філософії відбуваються через одкровення духу. Кожна філософія часу показує стан розвитку світового духу. Завданням філософів — обрамувати її час в думках. Зазначений процес розвитку та пізнання здійснюється на трьох ступенях розвитку, яким відповідають три філософські дисципліни:
Філософія логіки: логіка діє не тільки для мислення, але й для буття. Отже, логічні поняття — не тільки закони мислення, але й буття (у суперечці про універсалії Гегель виступає реалістом). Логіка — зображення Бога в своїй вічній істоті перед створення природи та скінченного духу. Логіка — думки Бога перед створенням. Формальна логіка Аристотеля не є вищим принципом, оскільки наукова логіка повинна бути в змозі вирішувати суперечності.
Філософія природи: дух відчужується в матерії. У формі природи, яка пов'язана із часом та простором він губить свою самосвідомість.
Філософія духу: дух повертається до самого себе, але вже знаходиться на вищому рівні. Царство духу та його філософія, в свою чергу, поділяються на три рівні:
Суб'єктивний дух: дух починає переходити із стану антитези в стан синтези. В окремій людині дух починає усвідомлювати самого себе. «Людина знає про Бога в тому сенсі, що Бог в людині знає про самого себе». Вважається, що це пантеїстичний Бог, а не християнський, хоча Гегель намагався дистанціюватися від такого закиду.
Об'єктивний дух: царство об'єктивного духу — право, мораль і «моральність» — родина, громадянське суспільство, держава, а також (політична) історія людства, в якій розвиваються всі ці інституції. Отже, філософія історії Гегеля — додаток до вчення про об'єктивний дух. Дух виникає в людському суспільстві в формі над-індивідуальних, об'єктивних законів — в етиці. Держава — по своїй суті етична ідея.
Абсолютний дух, серед його складових:
Мистецтво: суперечності між суб'єктивним та об'єктивним духом в суспільстві — причина руху історії. В творі мистецтва суб'єкт та об'єкт показаний в гармонії.
Релігія: над мистецтвом стоїть релігія. Вона являє собою внутрішню гармонію суб'єкта та об'єкта, яка перебуває в мистецтві у формі зовнішньої чуттєвості.
Філософія: найвища форма, в якій існує абсолютний дух. Споглянуте в мистецтві та уявлене й відчуте в релігії об'єднується в чистій формі в філософії. Дух повернувся до себе назад. Цікаво, що під філософією Гегель розумів саме свою філософію. Тут світовий дух вперше знайшов себе повністю. Гегель вважав, що його філософія — найвищий рівень існування абсолютного духу, який взагалі є можливим, отже, останнім етапом історії філософії.
Критика: Гегель перейшов межі, які окреслив Іммануїл Кант.

Філософія
Історія — саморозвиток об'єктивного духу. В першу чергу, це політична історія, а не мистецтво, релігія чи філософія. Останні є допоміжними факторами, але не розвиваються самі по собі.

Сенс та цінність буття окремої людини полягає тільки в її підлеглості історичній силі, особливо державі. Світовий дух діє через окрему людину, часто проти цілей та спрямувань останньої. Існує «хитрість розуму», яка діє так, щоб окрема людина в кожній стадії розвитку робить історично правильне. Таким чином, великі історичні особистості — інструменти світового духу.

Індивіди, народи, епохи — необхідні стадії переходу у великому світо-історичному процесі. Світова історія не є дном радості. Періоди радості є тільки чистими листками в ній. Світова історія є кінцевим пунктом, який в нейтралізованому сенсі є водночас початком. Подорож духу порівнюється із подорожжю Одіссея, який повертається до свого вихідного пункту, але вже у зміненій формі.

Історія здійснила у визначений час історично необхідне та розумне. «Все що є розумним, є реальним, все що є реальним, є розумним.» Як зазначив Адорно: «після Аушвіца це не може бути дійсним». Коли Гегелю вказували на нерозумність та погане у світі, він казав, що ці речі не мають реальності, вони є тільки явищами. Отже, масові вбивства не мають реальності (для порівняння — вчення про зло у Платона).

Здійснення демократичних вимог мислилося Гегелем у вигляді компромісу зі становим ладом, у рамках конституційної монархії. Також Гегель визначає три фази розвитку свободи:
східна деспотія — тільки одна особа вільна;
грецько-римський світ — деякі є вільними;
християнсько-германська спільнота, де в принципі всі вільні (недарма, його, гегелівська, філософія виникла в Німеччині). Таким чином, дух повертається до себе назад.
Основні твори[ред.]

Всі твори Гегеля можна класифікувати відповідно поділу в «Енциклопедії філософських наук»:
«Наука логіки»
«Наука логіки» (Wissenschaft der Logik, 1812-16, перероблене видання 1831; також називається Малою наукою логіки)
«Філософія природи» (Naturphilosophie)
«Філософія духу» (Philosophie des Geistes)
«Феноменологія духу» (Phänomenologie des Geistes, 1806/07 — первісноо перша частина першого, неповного варіанту системи під заголовком «Система наук»)
«Основи философії права» (Grundlinien der Philosophie des Rechts, (1821, український переклад — видавництво Юніверс, 2000, перекладач Роман Осадчук)
«Філософія історії» (Philosophie der Geschichte)(опублікована посмертно)
«Філософія релігії» (Philosophie der Religion)(опублікована посмертно)
«Лекції з естетики» (Vorlesungen über die Ästhetik)(опублікована посмертно)
«Лекії ї історії філософії» (Vorlesungen über die Geschichte der Philosophie)(опублікована посмертно)

Твори, які не відносяться до системи і малі твори:
«Філософська пропедевтика»
«Позитивність християнської релігії» (Die Positivität der christlichen Religion, 1795/96)
«Дух християнства і його доля» (Der Geist des Christentums und sein Schicksal, 1799/1800)
«Стан Німеччини» (Die Verfassung Deutschlands, 1800-02)
«Різні форми, які мають місце в нинішній філософії» (Mancherlei Formen die beim jetzigen Philosophieren vorkommen, 1801)
«Різниця філософських систем Фіхте і Шеллінга» (Die Differenz des Fichteschen und Schellingschen Systems der Philosophie, 1801)
«Про сутність філософської критики» (Über das Wesen der philosophischen Kritik, 1802)
«Як здоровий глузд розумію філософію» (Wie der gemeine Menschenverstand die Philosophie nehme, 1802)
«Ставлення скептицизму до філософії» (Verhältnis des Skeptizismus zur Philosophie, 1802)
«Віра і знання, або Рефлексивна філософія суб'єктивності в повноті її форм як філософія Канта, Якобі і Фіхте» (Glauben und Wissen oder Reflexionsphilosophie der Subjektivität in der Vollständigkeit ihrer Formen als Kantische, Jacobische und Fichtesche Philosophie, 1803)
«Про наукові способи трактування природного права» (Über die wissenschaftlichen Behandlungsarten des Naturrechts, 1803)
«Хто мислить абстрактно?» (Wer denkt abstrakt? — 1807, фрагмент)
«Твори Фрідріха Генріха Якобі» (Friedrich Heinrich Jacobis Werke, 1817)
«Слухання у зборах земських чинів Вюртембергського королівства в 1815 і 1816 року» (Verhandlungen in der Versammlung der Landstände des Königreichs Württemberg im Jahr 1815 und 1816, (1817)
«Твори і листування Зольгера…» (Solgers nachgelassene Schriften und Briefwechsel, 1828)
«Твори Гаманна» (Hamanns Schriften, 1828)
«Про основи, членуванні і хронологію світової історії» (Über Grundlage, Gliederung und Zeitenfolge der Weltgeschichte. Von J. Görres, 1830)
«Про англійський Білл про реформу» (Über die englische Reformbill, 1831)

1821

Юліан Лаврівський, український громадський, культурний та політичний діяч, суддя



Юліа́н Лаврі́вський (*27 серпня 1821 — †5 травня 1873) — суддя, культурний і політичний діяч, народовець, у 1848 — член «Руського Собору» і «Собору руських учених».

Засновник і довголітній голова «Руської Бесіди» (1861) і її театру (1870—1873), голова товариства «Просвіта» (1870—1873).

В 1861 Лаврівський був обраний послом Галицького сейму, з 1870 — його віце-маршалком.

Прихильник угодовської політики з поляками.

Під час Революції 1848—49 в Австрійській імперії належав до «Руського Собору». В 1848 брав участь у роботі Собору Руських Вчених, очолював засідання правничої секції.

В 1861 зусилями Лаврівського було засновано товариство «Руська Бесіда», а в 1864 — Театр «Руської Бесіди».

Виступав за досягнення українсько-польського компромісу в Галичині, відстоював рівноправ'я українців в усіх сферах суспільно-політичного життя та крайової адміністрації.

Відома фраза Юліана Лаврівського, що:

поляків і українців «і смерть сама не розлучає, бо і гроби маєм спільні»

яку він сказав у Галицькому сеймі під час обґрунтування в 1869 році проекту українсько-польської угоди. Проект передбачав — у відповідь на відмову українців від вимоги адміністративного поділу Галичини за національною ознакою (на польську й українську провінції) — надати їм широкі права в галузі адміністрації та освіти. Лаврівський, віце-маршалок крайового сейму, був тоді однією з найвпливовіших постатей української політики в Галичині. Цивілізаційний орієнтир для галицьких і наддніпрянських українців на найближче майбутнє він бачив у польській культурі та організаційних взірцях польського національного руху.

Народовці (українофіли) використовували його впливи у польських і австрійських урядових колах для леґітимації свого місця в політичному спектрі Галичини. Протягом 1870—73 очолював культурно-освітнє товариство «Просвіта». Лаврівський, як посол сейму і голова «Просвіти», активно домагався відкриття кафедри історії України в Львівському університеті, запровадження навчання українською мовою у всіх класах Академічної гімназії у Львові (вдалося реалізувати в 1874), сприяв розповсюдженню українських підручників на Буковині і Закарпатті, та налагодженню культурних зв'язків з Підросійською Україною, також дбав про створення при товаристві стипендійних фондів та розвиток благодійної діяльності.

В 1870 Лаврівський заснував народовецьку газету «Основа», що видавалася у Львові (1870—72, ред. Т. Леонтович і К. Климкевич).

Переклав на українську мову австрійський цивільний кодекс.

Маючи за дружину польку (Камілу), Лаврівський намагався й у політиці реалізувати досягнуту на рівні власної сім’ї гармонію між українською (греко-католицькою) і польською (римо-католицькою) ідентичностями.

Він помер майже одночасно із дружиною від запалення легень (за іншими даними — від тифу): першою Каміла Лаврівська (на 46-му році життя) — у неділю 22 квітня (4 травня за н.ст.) 1873, а через кілька годин, так і не довідавшись про смерть дружини, Юліан Лаврівський (на 53-му році життя) — у понеділок 23 квітня (5 травня). Похорон відбувся у латинському і греко-католицькому обрядах за участі відомих політичних, церковних і культурних діячів Галичини. Поховали подружжя Лаврівських на Личаківському цвинтарі.

Та через кілька десятиліть пам’ять про Лаврівського виявилася непотрібною галицьким русинам, які будували національну ідентичність на відмежуванні від польського простору. Могилу подружжя Лаврівських забули разом із тим, як відходила в минуле ідея українсько-польської єдності.

 

1856 

Іван Якович Франко, письменник, вчений, громадсько-політичний діяч, публіцист



    Іва́н Я́кович Франко́ ( 27 серпня 1856, с. Нагуєвичі, Дрогобицький повіт — † 28 травня 1916, Львів) — український письменник, поет, публіцист, перекладач, вчений, громадський і політичний діяч.

Політична діяльність
1888-го року Франко деякий час працював у часописі «Правда». Зв'язки з наддніпрянцями спричинили третій арешт (1889) письменника. 1890-го року за підтримки Михайла Драгоманова Франко став співзасновником Русько-Української Радикальної Партії, підготував для неї програму, разом з Михайлом Павликом видавав півмісячник «Народ» (1890–1895). У 1895-му, 1897-му і 1898-му роках Радикальна Партія висувала Франка на посла віденського парламенту й галицького сейму, але — через виборчі маніпуляції адміністрації, провокації ідеологічних та політичних супротивників — без успіху. 1899-го року в Радикальній Партії почалась криза, Франко спільно з народовцями заснував Національно-Демократичну Партію, з якою співпрацював до 1904-го року, після чого полишив активну участь у політичному житті. На громадсько-політичному відтинку Франко довгі роки співпрацював з Михайлом Драгомановим, цінуючи в ньому «европейського політика». Згодом Франко розійшовся з Драгомановим у поглядах на соціалізм, в питанні національної самостійности, закидаючи йому пов'язання долі України з Росією («Суспільно-політичні погляди Михайла Драгоманова», 1906)

Іванові Франку належить ініціатива ширшого вживання в Галичині назви «українці» замість «русини» — так традиційно називали себе корінні галичани. В «Одвертому листі до галицької української молодежі» (1905) Франко писав: «Ми мусимо навчитися чути себе українцями — не галицькими, не буковинськими, а українцями без соціальних кордонів…»

 

1878 

Врангель Петро Миколайович, генерал, один з очільників «білої армії»
 

  Петро́ Микола́йович Вра́нгель (рос.: Пётр Николаевич Врангель) (*15 (27) серпня 1878 Новоолександрівськ Ковенська губернія — †25 квітня 1928 Брюссель) — російський воєначальник, генерал-лейтенант російської імператорської армії.

   Біографія

Народився в м. Ново-Олександрівськ Ковенської губернії (нині м. Зарасай, Литва). Закінчив Гірничий інститут (1901, Санкт-Петербург), склав іспит на офіцерський чин при Миколаївському імператорському кавалерійському училищі (1902), закінчив Імператорську військову академію (1910).

Один з головних провідників армії «білих», яка боролася з більшовиками, учасник російсько-японської війни 1905 року і Першої світової війни. Головнокомандувач Російської Армії в Криму і Польщі (1920). Георгіївський кавалер.

Один з провідників Білого руху. Відкинув пропозицію гетьмана П. Скоропадського очолити українські збройні сили. Від серпня 1918 — у Добровольчій армії, начальник кінної дивізії, командир кінного корпусу. Підвищений в чині до генерал-лейтенанта.

У Збройних силах Півдня Росії (ЗСПР) — командувач Кавказькою добровольчою армією (січень — травень 1919), Кавказькою армією (травень — грудень 1919), Добровольчою армією (грудень 1919 — січень 1920).

З квітня 1920 року головнокомандувач Збройних сил Півдня Росії, засновник уряду Півдня Росії. Був одним з найвидатніших білих провідників громадянської війни — в червні 1919 року здобув Царицин (Волгоград). Його ім'я було пострахом для більшовиків, котрі називали його «чорним бароном» (з огляду на його ненависть до більшовиків). Врангель був реформатором «білого» руху, його уряд був єдиним що провів на підконтрольних теренах земельну реформу, в ході якої віддано землю селянам (Крим і так звана Північна Таврида). Петро Врангель першим відступив від ідеї «єдиної і неподільної Росії», за яку намертво трималися Олександр Колчак та Антон Денікін. 9 квітня 1920 в одному із своїх перших інтерв'ю представникам преси він розкритикував політику, котру впроваджував його попередник, заявивши, що «стратегія була принесена в жертву політиці, а політика нікуди не годилась»; підкреслив, що «замість того, щоб об'єднати всі сили, котрі поставили собі за мету боротьбу з більшовиками і комуною…, учасники Добровольчої армії бились і з більшовиками, і з українцями, і з Грузією і з Азербайджаном, і лише трохи не вистачило, щоб почати битися з козаками, які складали половину нашої армії».

Невдачі, з якими постійно зіштовхувався А. Денікін у боротьбі з українським селянським рухом, спонукали П. Врангеля одразу визначити своє ставлення до нього. 13 червня Головнокомандуючий ЗСПР видав наказ за № 31/30, в якому вимагав від своїх командирів «рахуватися з повстанськими загонами Махна» й у випадку зустрічей з антирадянськими силами не застосовувати військової сили. Врангель сподівався таким чином схилити його до співпраці на основі спільності ворогів і завдань — боротьби за інтереси народу проти «комуни». В липні 1920 року з допомогою селян виступив із Криму і зайняв донецький степ. Десантами пробував опанувати Кубань. У вересні повернувся у Крим.

Петро Врангель вважав, що майбутня Росія повинна бути добровільною федерацією народів колишньої імперії царів. Визнав право на незалежність Польщі та України.

Позиція П. Врангеля до українського національного руху різко відрізнялася від позиції Денікіна. Вона була продемонстрована у «Відозві Головнокомандуючого до українців» 25 серпня 1920 року. Хоча нагадувала денікінську «До населення Малоросії», проте значно відрізнялася від останньої. Врангель не став звинувачувати український національний рух у «зрадництві та розкольництві», а наголошував на спільності завдань обох рухів: боротьбі «за щастя, свободу і велич Батьківщини» проти ворогів, які «утискають віру, народність і надбання». Вказуючи на «братерський союз» з козацтвами Дону, Кубані, Тереку та Астрахані, барон закликав до єднання й українців, в якому вбачав порятунок обох рухів. На відміну від офіційного вжитку назви «Малоросія» щодо української території, котру впроваджував Денікін, П. Врангель, знявши його заборону, використовував назву «Україна». Врангель визнавав право українського уряду боротися за «рідну Україну» і не протиставляв її «єдиній Росії». Не хотів самостійності кримських татар та козаків Дону, Кубані, Тереку і Афганістану. З успіхом обороняв Крим від Червоної Армії з квітня до листопада 1920 року, використавши її максимальну заангажованість у польсько-більшовицькій війні. 20 вересня під час зустрічі з однією з численних українських делегацій Врангель заявив, що в основі його політики лежить федералізм, на його думку, це декларування повинно було розширювати коло потенційних прибічників режиму П. Врангеля серед інших народностей. У війні з більшовиками хотів використати Повстанську армію Нестора Махна. Але переговори не мали успіху. Після російсько-польського перемир'я (котре було за Врангелем зрадою зі сторони Польщі воюючих у Криму білогвардійців) піддався під тиском переважаючих сил Червоної армії і евакуювався із більшістю офіцерських кадрів до Константинополя. Представник Антанти де Мартель після наполягань Врангеля погодився прийняти всіх, хто залишав Крим, під заступництво Франції. 14 листопада о 2 годині 40 хвилин, тільки після того, як на кораблі -в евакуації взяли участь 120 кораблів піднялися всі, що вмістилися, на борт останнього крейсера «Генерал Корнилов» зійшов барон Врангель. До Константинополя було вивезено 145 000 осіб, серед яких військових — близько 70 тисяч. За винятком міноносця «Живой», який затонув, усі інші кораблі прибули до місця призначення.

У еміграції став на чолі Російського Загальновійськового Об'єднання. Помер 25 квітня 1928 року в Брюсселі, похований у Бєлграді, у церкві Святої Трійці. Причина смерті невідома, за офіційною версією помер від туберкульозу, однак досі тривають дискусії щодо цього. Та теза, що причиною смерті Врангеля була радянська розвідка, виникла на основі тверджень особистого лікаря Врангеля, проф. Алексінського, котрий твердив, що його пацієнт захворів на туберкульоз кілька років раніше, що призвело до виснаження організму і передчасної його смерті.


Цікавинки


Генерал барон П. М. Врангель на початку Першої світової війни командував ескадроном в полку П. П. Скоропадського і був особисто Скоропадським — майбутнім Гетьманом незалежної Української Держави — представлений до Георгія IV ступеня за взяття в кінному строю німецької батареї польової артилерії.

 

1908

Ліндон Джонсон - 36-й президент США (1963-1969), державний і політичний діяч



  Ліндон Джонсон народився поблизу Стонуолл (шт. Техас) 27 серпня 1908. Він з дитинства відрізнявся величезним потенціалом енергії і був вельми амбітний. 

Закінчивши Південно-західний техаський педагогічний коледж в 1930 році, викладав у школі в Х'юстоні, служив помічником конгресмена у Вашингтоні і став директором національної адміністрації з питань молоді в Техасі. Обраний демократами в палату представників у 1937 році, він служив там до 1949 року, а потім просунувся в сенат.

Джонсон швидко доріс до верхньої палати, ставши лідером більшості в 1955 році. Під час своєї роботи він виробив гарну репутацію, увага до деталей і прекрасні вміння з'єднувати різноспрямовані інтереси. У ролі кандидата на пост віце-президента при Джоні Кеннеді в 1960 році, Джонсон підштовхнув свою удачу. Він став президентом, коли Кеннеді вбили в листопаді 1963 року.

Він щиро захоплювався ліберальними програмами президента Франкліна Рузвельта. Коли він досяг Білого дому, він вирішив розширювати і поглиблювати програми «Нового курсу», щоб створити те, що він назвав «великим суспільством». Використовуючи свої політичні таланти повною мірою, він домігся визнання в 1964 році програм війни з бідністю. Але багато з цих програм викликали критичне ставлення. «Війна з бідністю» не виконала і третини з намічених цілей.

Найболючіші проблеми Джонсона як президента відбувалися з його акценту на присутності американських військ у В'єтнамі, що давало привід для громадянської війни.

Коли Джонсон покинув свій кабінет у січні 1969 року, він вже втомився, знесилів і став непопулярним серед більшості американців. Він повернувся на своє ранчо в Техасі, де і помер 22 січня 1973.

 

 

 

Категорія: ЛЮДИ ТА ДАТИ У ВІЙСЬКОВІЙ ТА СВІТОВІЙ ІСТОРІЇ | Переглядів: 422 | Додав: Vchutel | Теги: генерал, Іван Якович Франко, Врангель Петро Миколайович, Асікаґа Йосікадзу, Юліан Лаврівський, Георг Вільгельм Фрідріх Гегель | Рейтинг: 5.0/5
Всього коментарів: 0
avatar
Пошук

Друзі нашого сайту

Календар

Архів записів


Copyright MyCorp © 2017