Сайт з предмета ЗАХИСТ ВІТЧИЗНИ 
Вівторок, 23.10.2018, 17:56

Вітаю Вас Гость | RSS
Головна | Реєстрація | Вхід

МЕНЮ НАШОГО САЙТА
Оголошення [27]
Інформація про дати та терміни проведення міропріємств
ЛЮДИ ТА ДАТИ У ВІЙСЬКОВІЙ ТА СВІТОВІЙ ІСТОРІЇ [1202]
Визначні військові дати та події Дні народження Дні смерти
Робота Хмельницького методоб'єднання [2]
Всі матеріали з роботи методичного об'єднання викладачів предмета "Захист Вітчизни"
Робочі питання методичного об'єднання [7]
Тут можна переглянути корисну інформацію з роботи методичного об'єднання викладачів "Захисту Вітчизни"
Військово-спортивна робота [11]
Матеріали змагань, результати, план проведення, сценарії.
7 фактів ПРО [2]
З історичних довідок
Поздоровлення [23]
Привітання зі святами, визначними датами
КОРИСНІ ПОРАДИ [2]
Завжди у людини виникають різні питання. Спорбуємо їх вирішити!?

Для нас це важливо
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 338

Форма входу

Статистика

Онлайн всього: 2
Гостей: 2
Користувачів: 0

Головна » 2018 » Вересень » 28 » 28 вересня - Дні історії
21:56
28 вересня - Дні історії
480 до н. э. 
Битва при Саламіні.
 
  Саламінська битва - морська битва між грецьким і перським флотами в ході греко -перських воєн , що відбулося в 480 р. до н. е. поблизу острова Саламін в Саронічній затоці Егейського моря неподалік від Афін.
Битві передувала низка подій, які могли істотно вплинути на подальший хід війни. Військо персів зайняло і зруйнувало Афіни. Жителі міста були попередньо евакуйовані на сусідній острів Саламін. У вузьких протоках між островом і материком виявився зосереджений весь союзний грецький флот (згідно Есхілу - 311 кораблів, Геродоту - близько 380 ). 
 
 
Картина Каульбаха «Битва при Саламіні»
 
Серед еллінів виникли серйозні розбіжності. Більшість воєначальників пропонувало залишити Саламін і направити всі сили на захист Коринфского перешийка. Афінський стратег Фемістокл вказував на те, що тільки в умовах вузьких проток греки можуть перемогти перевершує як за кількістю суден, так і за якістю підготовки моряків флот персів. Бачачи неможливість вплинути на рішення інших воєначальників, він зважився на хитрість. Відіславши до Ксерксу свого довіреного гінця, він повелів передати йому, що греки збираються бігти, і якщо цар хоче знищити грецький флот, то йому слід негайно почати бій.
Для греків єдиною можливістю рішучої морської перемоги був бій у вузькому просторі, де чисельна перевага ворога нівелювався. Входячи в протоки між материком і Саламіном, перси самі себе позбавляли переваг. Для них початок битви при Саламіні стало вирішальною стратегічною помилкою, яка визначила результат бою і подальший хід війни.
 
1066  
Нормани на чолі з Вільгельмом Завойовником вторглися до Англії
 
   Вільгельм I (англ. William I, 1027 - 9 вересня 1087) - перший норманський король Англії з 1066. Запровадив феодальний лад до старої англосаксонської системи правління. У 1035 - 1087 - герцог Нормандії. 
Завоювання Англії
  5 січня 1066 року Едуард Сповідник помер, не лишивши прямих спадкоємців. Події, що передували його смерті та які призвели до завоювання Англії, зображено на знаменитому килимі з Байо і являють собою нормандську версію подій. Також ці події змальовано у низці часописів, в першу чергу в «Діяннях герцога Вільгельма» Гільйома де Пуатьє. Відповідно до цієї версії, у 1064 році Едуард, відчуваючи наближення смерті, відрядив свого наймогутнішого васала Гарольда Годвінсона до Вільгельма, щоб він присягнув останньому як спадкоємцю англійського престолу. Однак дорогою Гарольд потрапив у полон до графа Гі I де Понтьє, звідки його звільнив Вільгельм.
Після цього Гарольд добровільно присягнув на святих мощах у присутності свідків, визнавши Вільгельма спадкоємцем англійської корони та зобов’язався вжити всіх заходів для його підтримки.
У будь-якому випадку після смерті Едуарда англійський вітенагемот наступного ж дня обрав новим королем Гарольда. На думку англійських хроністів підставою для цього стало те, що Едуард перед смертю заповів свій трон Гарольду, брату своєї дружини. Гарольд був коронований і помазаний на царство, отримавши благословення церкви. Коронацію проводив архієпископ Кентерберійський Стіганд, який, однак, ще не отримав паллій від папи, тобто ще не був офіційно визнаний папською курією. Ця обставина дала додатковий козир супротивникам Гарольда.
Вільгельм відмовився визнати Гарольда королем і заявив власні претензії на англійський престол. У Європі було широко розголошено клятву Гарольда, здійснену на святих мощах під час поїздки до Нормандії, а також було заявлено про те, що Едуард визнав своїм спадкоємцем саме Вільгельма.
Порушення клятви стало зручним приводом для папи римського, щоб встати на бік Вільгельма Нормандського, який розпочав підготовку до вторгнення в Англію. Він заручився підтримкою баронів свого герцогства, а репутація Вільгельма забезпечила притік до його армії великої кількості лицарів із сусідніх північнофранцузьких князівств. Нормандці складали не більше третини армії Вільгельма, решта воїнів прибули з Мена, Аквітанії, Фландрії та Франції. В результаті до серпня 1066 року у розпорядженні герцога була крупна й добре озброєна армія, що налічувала близько 7000 чоловік, ядро якої складала високоефективна нормандська кіннота, однак була й піхота. Для перевезення людей через Ла-Манш в один прийом Вільгельм реквізував, винайняв та збудував стільки кораблів, скільки було можливо.
27 вересня 1066 року армія Вільгельма завантажилась на судна у гирлі Сомми і, переправившись через Ла-Манш, вранці наступного дня висадилась на англійському узбережжі поблизу міста Певенсі. Потім герцог перемістив свої війська до Гастінгса, де спорудив дерев’яний замок (motte-and-bailey) і став чекати на підхід англійської армії. Король Гарольд перебував у той час на півночі країни, відбиваючи норвезьке вторгнення. Дізнавшись про висадку нормандців, він поспішив на південь, не очікуючи на підкріплення, які збирались у графствах. Подолавши відстань від Йорка до Гастінгса за 9 днів, англосаксонська армія до 13 жовтня підійшла до позицій Вільгельма. Рано вранці 14 жовтня нормандські війська атакували англосаксів та у жорстокій битві розгромили їх. Король Гарольд був убитий.
Битва під Гастінгсом стала переломним моментом у нормандському завоюванні Англії. Країна опинилась відкритою перед військами Вільгельма. Лише в Лондоні зберігався опір національної партії, що проголосила новим королем Едгара Етелінга, останнього представника стародавньої англосаксонської королівської династії. Лондон був ключем до Англії, і Вільгельм негайно після Гастінгса спробував атакувати його, однак отримав відсіч. Тоді нормандська армія стала оточувати місто, одночасно розграбовуючи його передмістя.
Лідери англосаксонської знаті були змушені підкоритись. У Воллінгфорд, де на цей момент розміщувався Вільгельм, направився Стіганд, архієпископ Кентерберійський, й приніс йому клятву вірності. Невдовзі його прикладу в Беркхемстеді наслідували інші вожді національної партії (ерли Моркар та Едвін, Едгар Етелінг). Вільгельма було визнано королем Англії. Невдовзі нормандська армія вступила в Лондон, а 25 грудня 1066 року у Вестмінстерському абатстві (яке на той час ще не було добудовано) відбулась коронація Вільгельма англійською короною.
Хоч із самого початку Вільгельм підкреслював законність свого права на престол, у нього не було кровного зв’язку з англосаксонськими королями, і влада нормандців деякий час спиралась винятково на військову силу. Всією країною були зведені королівські замки, які контролювали прилеглі території. Землі англосаксонської знаті конфіскувались і передавались північнофранцузьким лицарям й баронам. Вищі посади в адміністрації короля й пости у церковній ієрархії стали заміщуватись нормандцями.
Наприкінці березня 1067 року король вирушив до Нормандії, де залишався до грудня, а за його відсутності в Англії управляли його найближчі соратники Вільям Фіц-Осберн й Одо, єпископ Байо. Після повернення до Англії Вільгельм придушив англосаксонський заколот в Ексетері й у 1068 році здійснив перший зі своїх походів до Північної Англії, де звів замок в Йорку й прийняв клятви вірності від північноанглійської знаті. Тим не менше саме на півночі опір нормандської влади був особливо сильним. У 1069 році там двічі спалахували повстання англосаксів, придушенням яких керував особисто Вільгельм. Положення ускладнилось прибуттям данського флоту, який підтримав заколотників, та заворушенням у західній Мерсії і Стаффорді.
Взимку 1069 року почалась знаменита кампанія «Спустошення Півночі», в ході якої до літа 1070 року Йоркшир й інші північноанглійські графства були цілковито розграбовані військами Вільгельма, а їх населення різко зменшилось через убивства й утечі до інших частин Англії. Планомірне знищення населення й господарства Північної Англії, наслідки якого відчувались ще за десятиріччя після походів Вільгельма, було здійснено для ліквідації самої можливості повторення повстань проти влади короля.
У 1070 році Вільгельм домігся виходу з Англії данців, а наступного року придушив останній осередок англосаксонського спротиву на острові Ілі. Це завершило завоювання Англії, однак тривали сутички на шотландському кордоні: в Шотландії при дворі короля Малколма III знайшов притулок Едгар Етелінг та деякі інші англосаксонські магнати. Для ліквідації цієї загрози у серпні 1072 року Вільгельм вторгся на територію Шотландії і швидко дійшов до Тею. Малколм III за угодою в Абернеті був змушений визнати Вільгельма королем Англії, принести йому омаж та зобов’язатись не надавати притулку ворогам короля. У заручники Вільгельму було передано молодшого сина шотландського монарха Давида.
Війни у Франції
У той час, як король Вільгельм підкорював Англію, безпека його нормандських володінь опинилась під загрозою. У Фландрії 1071 року спалахнуло повстання проти графині Рихільди, союзниці Вільгельма, й до влади прийшов Роберт Фріз, що орієнтувався на короля Франції та був ворожо налаштованим до Нормандії. При його дворі знайшли притулок багато англосаксонських тенів. В Анжу встановилась влада графа Фулька IV, що висунув претензії на Мен, який перебував під нормандським сюзеренітетом. У 1069 році в Мені за підтримки анжуйців спалахнуло повстання і нормандські війська були вигнані з країни. Лише 1073 року Вільгельму вдалось повернути Мен під свій контроль. Тим не менше боротьба з Фульком IV тривала до 1081 року, коли сторони досягли компромісу: Мен залишався під владою сина Вільгельма Роберта Куртгьоза, але під сюзеренітетом графа Анжуйськог.
Загрозу для Нормандії почав становити і французький король Філіп I, який під час завоювання Англії був ще неповнолітнім, але у 1070-их роках почав проводити антинормандську політику. У 1074 році він запропонував Едгару Етелінгу свій лен у Монтреї, на узбережжі Ла-Маншу, що могло призвести до створення англосаксонської бази для відвоювання Британії. Лише примирення Вільгельма з Етелінгом у 1076 році усунуло цю небезпеку. Того ж року, вирушивши з армією покарати Бретань, яка вже допомагала англосаксонським біженцям, Вільгельм зазнав поразки від військ французького короля у битві при Долі. У 1078 році Філіп I підтримав заколот старшого сина Вільгельма, Роберта Куртгеза, невдоволеного відсутністю у нього реальної влади в Нормандії. Роберт спробував захопити Руан, але був відбитий та втік до Фландрії. Невдовзі він за допомогою французів оселився в замку Жерберуа на нормандському кордоні й почав розграбовувати володіння свого батька. Вільгельм особисто очолив армію, що обложила Жерберуа, проте лише з великими труднощами змусив місто до капітуляції. Роберту вдалось примиритись із батьком, однак, у 1083 році він втік з країни та знайшов притулок у короля Франції 
Правління в Англії
Малоуспішні війни в Нормандії у 1072—1084 роках сильно відволікали Вільгельма від стану справ в Англії. Король став багато часу проводить за Ла-Маншем, а у 1077—1080 роках майже три роки поспіль перебував за межами Англії. У часи його відсутності країною управляв той чи інший з найближчих соратників Вільгельма: Одо, єпископ Байо, Ланфранк, Жоффруа, єпископ Кутанса. Хоч спротив англосаксонської знаті було зламано, два представники вищої аристократії часів короля Едуарда Сповідника зберегли високі позиції при дворі Вільгельма: Вальтеоф, граф Нортумбрії, та Ральф, граф Східної Англії. У 1075 році вони уклали союз із Роджером Фіц-Осберном, графом Герефордом, й відкрито виступили проти короля. Повстанці звернулись по допомогу до Данії, однак перш ніж данський флот відплив до англійських берегів, заколот було придушено. Іноді «повстання трьох графів» розглядається як останній осередок англосаксонського спротиву, однак очевидно, що заколот не підтримали англосакси й він залишився особистою справою його організаторів.
Поразка повстання мала глибокі наслідки: стародавні графства Нортумбрія, Герефорд та Східна Англія були скасовані, причому Нортумбрія була передана під управління Даремського єпископа. Опора останнього на нормандців призвела у 1080 році до нового заколоту у північно-східній Англії, який було жорстоко придушено Одо, єпископом Байо. Для укріплення позицій на півночі того ж року було здійснено другий похід до Шотландії, який очолив Роберт Куртгез. Нормандські війська дійшли до Фолкерка, однак кордон все ще лишався слабо укріпленим.
Більшого успіху Вільгельм досягнув у справі забезпечення безпеки Англії з боку валлійських королівств. Початок було покладено призначенням графом Герефорда у 1066 році Вільяма Фіц-Осберна, який збудував низку замків вздовж південної частини кордону з Уельсом й анексував Гвент. У 1071 році було створено Честерську марку на чолі з Гуго д’Авраншем, якому вдалось відсунути англійський кордон до Конві та встановити контроль над Гвінетом. Третя прикордонна марка була створена 1075 року у верхній течії Северна й Ді з центром у Шрусбері. Її граф Роджер Монтгомері розширив територію Англії за рахунок Повіса та звів замок Монтгомері, що домінує над центральним Уельсом. Останньою військовою справою Вільгельма в Англії була його експедиція до південного Уельсу в 1081 році, коли англо-нормандські війська практично без опору дійшли до Сент-Дейвідса.
Найбільшим досягненням правління Вільгельма Завойовника можна вважати загальний перепис земельних володінь в Англії, здійснений 1086 року, результати якого були наведені у двотомній Книзі страшного суду. Це найцінніше джерело зі стану англо-нормандського суспільства кінця XI століття, що не мало аналогів у середньовічній Європі. Сам факт появи такої праці прекрасно демонструє ефективність влади Вільгельма та його могутність у завойованій країні.
1 серпня 1086 року в Солсбері було скликано загальні збори баронів і лицарів королівства, на якому вони склали омаж і клятву вірності королю Вільгельму. Встановлення особистої залежності лицарів Англії від короля мало велике значення для формування в країні сильної королівської влади. В англійському феодальному праві виникло положення, відповідно до якого відданість лицаря своєму сеньйору не могла суперечити його вірності по відношенню до короля. Це спряло більш ранньому формуванню національної монархії в Англії, ніж, наприклад, у Франції.
Церковна політика
В основі церковної політики короля Вільгельма лежала його переконання в тому, що нагляд за станом церкви є одним з основних обов’язків монарха. Від своїх попередників у Нормандії він успадкував контроль над призначенням єпископів й абатів, а також важелі втручання у справи управління церковними єпархіями. До 1066 року обсяг влади нормандського герцога стосовно церковних питань був одним з найбільш широких у Європі. Взявши на озброєння клюнійські ідеї про очищення церкви, Вільгельм, тим не менше, не поділяв прагнення лідерів григоріанської реформи звільнити духовну владу від впливу світської й укріпити зв’язки національних церков з папою римським.
Здобувши підтримку церкви у завоюванні Англії, король не поспішав виконувати головну вимогу папи про усунення архієпископа Стіганда. Лише пряме втручання папи 1070 року призвело до позбавлення Стіганда церковного сану та його арешту. Новим архієпископом Кентерберійським став Ланфранк, один з найближчих радників Вільгельма і європейський авторитет у питаннях богослов'я. Ланфранк цілком поділяв уявлення короля про роль світської влади у церковних справах й очолив роботу з реформування англійської церкви. Під впливом Ланфранка були ухвалені постанови про заборону симонії й уведення обов’язкового целібату священників. Була реорганізована єпископальна структура англійської церкви, багато єпископських кафедр було перенесено із селищ до міст. Створена в результаті цього система дієцезій проіснувала упродовж всього середньовіччя. Одним з найважливіших заходів реформи став розподіл у 1076 році світської і церковної юрисдикції, що поклало початок канонічному праву та становленню незалежних від світської влади церковних судів. На пости єпископів та абатів стали призначатись виключно нормандці й до 1086 року у всій країні залишився тільки один єпископ англосаксонського походження. Це, з одного боку, призвело до деякого відчуження нижчого духовенства, а з іншого — значно посилило контроль центральної влади над церквою і сприяло упровадженню в англійській церкві сучасних релігійних ідей та практик.
Проводячи церковних інституцій, у стосунках з папою Вільгельм залишався на позиціях егалітаризму. Було встановлено, що жоден папа не може бути визнаний в Англії без згоди короля, що папські послання й булли не діють на території Англії без спеціального королівського дозволу, що будь-які нововведення в церковних питаннях мають попередньо схвалюватись королем. Більше того, єпископам було заборонено без санкції монарха здійснювати поїздки до Риму, навіть за викликом папи. Коли в Італії спалахнула боротьба між папою Григорієм VII й антипапою Климентом III Вільгельм Завойовник зайняв позицію суворого нейтралітету. Король послідовно відмовлявся визнати феодальний сюзеренітет папського престолу над Англійським королівством, одночасно продовжуючи сплачувати «Гріш Святого Петра».
Смерть та спадкоємці
Остання війна Вільгельма розгорнулась у Франції. Ще 1077 року французький король підкорив собі графство Вексен, що прикривало підступи до Нормандії з боку Парижа. Це різко послабило оборонну систему східної Нормандії. На початку 1087 року французький гарнізон Манта, центру Вексена, розграбував нормандське графство Евре. Вільгельм, що прибув до Нормандії ще наприкінці 1086 року, зажадав від Філіпа I повернення Вексена, а після відмови взяв у облогу і спалив Мант. Королівський кінь, проїжджаючи пожарищем, наступив на гаряче вугілля, перекинувся й поранив Вільгельма у живіт (ріжок сідла пошкодив черевну порожнину). Упродовж наступних шести місяців Вільгельм повільно помирав, страждаючи від жорстокого болю — на місці ушкодження утворився нарив. Каючись у своїх злодіяннях, Вільгельм відправив гроші на відновлення спалених у Манті церков та звільнив політичних в’язнів.
9 вересня 1087 року Вільгельм Завойовник помер у віці 60 років у монастирі Сен-Жерве, поблизу Руана. Його наближені негайно полишили тіло, яке навіть не охололо, скинувши його на підлогу, й розграбували усі наявні цінності. Герлуїн, єдиний лицар, що залишився відданим своєму королю, перевіз тіло в Кан, до церкви св. Стефана. Одразу ж після перенесення гробу Вільгельма в Кан, у місті спалахнула велика пожежа. Тільки приборкавши вогонь, городяни зайнялись похованням Вільгельма I. Під час церемонії живіт покійника настільки роздувся, що одного моменту не витримав і лопнув, заляпавши кров’ю та гноєм нечисленних присутніх, від чого ті вибігли, затиснувши носи. Під час поховання людина, у якої король відняв землю, де було зведено церкву св. Стефана, заборонив ховати Вільгельма, вимагаючи відшкодування збитків, завданих монархом. Тільки після сплати йому 60 шилінгів колишній землевласник дозволив поховати тіло Вільгельма I.
У часи Великої Французької революції гробницю Вільгельма було розкрито й розграбовано, нині під могильною плитою є лише одна гомілкова кістка короля.
Перед смертю Вільгельм заповів англійський престол своєму другому сину Вільгельму Руфусу, а герцогом Нормандії, де існувало спадкове право, мав стати старший син й неодноразовий заколотник Роберт Куртгьоз.
1618 
У Брюсселі відкритий перший у світі ломбард
 
1651 
Між Богданом Хмельницьким і поляками укладений Білоцерківський мир
 
  Білоцеркі́вський ми́рний до́говір 1651 — договір між польським урядом і гетьманом України Богданом Хмельницьким, укладений в Білій Церкві 18 (28) вересня 1651 року після невдалої для селянсько-козацьких військ Берестецької битви.
Умови договору були важкими для України. За Білоцерківським договором Україна залишалася під владою шляхетської Польщі.
Польській шляхті поверталися маєтки у Київському, Брацлавському і Чернігівському воєводствах;
територія, підвладна Богдану Хмельницькому, обмежувалася лише Київським воєводством;
реєстрове козацьке військо скорочувалося з 40 до 20 тисяч чоловік;
Україна була позбавлена права вступати у відносини з іноземними державами і повинна була розірвати союз з Кримським ханством.
гетьман зобов'язувався розірвати союз із Кримом і відіслати з України татарські загони.
гетьман позбавлявся права дипломатичних відносин з іноземними державами.
Народні маси України й запорозькі козаки були невдоволені Білоцерківським миром настільки, що Богдану Хмельницькому довелося їх утихомирювати. Боротьба повинна була розгорітися з новою силою.
Богдан Хмельницький використав Білоцерківський договір для перепочинку і підготовки нового воєнного виступу проти Польщі. Після початку воєнних дій Білоцерківський договір в травні 1652 був анульований Б. Хмельницьким.
Текст Білоцерківського трактату
ПУНКТИ СПОРЯДЖЕННЯ І ЗАСПОКОЄННЯ ВІЙСЬКА ЙОГО КОРОЛІВСЬКОЇ МИЛОСТІ ЗАПОРОЗЬКОГО НА КОМІСІЇ ПІД БІЛОЮ ЦЕРКВОЮ від 28 вересня 1651 року
Віддаємо належну пану Богу подяку за заспокоєння і віддалення домового кровопролиття, яке досі тривало, оскільки військо його королівської милості Запорозьке із гетьманом та всією старшиною своєю віддало його королівській милості та Речі Посполитій вірне своє підданство. Отож ми, комісари, [постановили]:
1 Лічбу війська реєстрового дозволяємо впровадити і призначаємо на двадцять тисяч, і це військо через гетьмана і старшину має бути зреєстроване, і в самих добрах його королівської милості, у воєводстві Київському, нічого не займаючи із Брацлавського та Чернігівського, має мати розташування на постій, а добра шляхетські мають залишатися вільні, і ті реєстрові ніде не мають залишитися, але хто козаком реєстровим у лічбі двадцяти тисяч залишається, той із добр шляхетських на Київщині, у Брацлавщині та Чернігівщині і з добр його королівської милості має перенестися до добр його королівської милості Київського воєводства туди, де військо його королівської милості утримуватися буде. А хто тільки виходитиме із реєстрових козаків, такий кожен має вільний спродати своє добро без перешкод панів, також старост і підстарост.
2 Те спорядження війська двадцяти тисяч його королівської милості реєстрового має початися за два тижні від сьогоднішньої дати, а закінчитися до Різдва. Реєстр того війська має бути відісланий із підписом руки гетьманської і до його королівської милості гродських книг поданий per oblatam а, в якому виразно мають бути в кожному місті записані реєстрові козаки за іменем і прізвищем своїм, а весь компут б не має перевищувати лічби 20 тисячі; а хто тільки в тих реєстрах утримуватися буде, ті при давніх звичних вольностях мають залишитися, а ті, котрих той реєстр не покриватиме, залишатимуться у звичному підданстві замковім його королівської милості.
3 Коронне військо в Київському воєводстві у містечках, в яких залишатимуться реєстрові козаки, не має відправляти леж, але у воєводствах Брацлавському та Чернігівському, в яких козаків уже не буде. Тепер же, одначе, до спровадження реєстрів, до призначеного терміну Різдва, хай би до жодного не приходили замішання, поки не вийдуть до свого місця, до Київського воєводства добр його королівської милості, ті, котрі в лічбі та реєстрі 20 000 перебуватимуть; війська мають затриматися й далі Животова 1 не ходити аж до закінчення реєстру.
4 Обивателі у воєводствах Київському, Брацлавському. Чернігівському, до своїх добр, також і самі старости через урядників своїх, приходити мають і відразу ж обіймати всілякі провекти в, корчми, млини, юрисдикції, однак у самому вибиранні податків від підданих до того терміну спровадження реєстрів мають затримуватися, щоб ті, котрі будуть реєстровими козаками, тим часом вибралися, і вже тільки ті залишаться, котрі до підданства належатимуть. Також і в добрах його королівської милості, що вже відомо буде, хто при вольностях козацьких залишиться, а хто при підданстві та послушенстві замковім.
а Через занесення (латин.).
б Компут — список.
в Провекти — прибутки.
5 Чигирин, згідно привілею його королівської милості, має залишатися при гетьмані, і як теперішній гетьман, уроджений Богдан Хмельницький, є з подання та привілею його королівської милості, так і напотім має бути під зверхністю й управою коронних гетьманів, і мають бути упривілейовані 2. Кожен, залишаючись гетьманом, має виконати присягу підданчої віри його королівській милості та Речі Посполитій, а полковники усі й старшина мають бути з подання гетьмана його королівської милості запорозького.
6 Релігія грецька, котру військо його королівської милості Запорозьке profitetur а, має бути утримана в давніх вольностях, згідно давніх прав, [також] катедри, церкви, монастирі та Київський колегіум. Коли б хтось під час того замішання щось мав випросити або під котрим із духовенства, те жодної ваги не може мати.
а Визнає (латин.).
7 Шляхта римської та грецької релігії, котра під той час замішання була при війську його королівської милості Запорозькому, також і київські міщани, ті всі мають покриватися амністією і утримані при здоров’ї, кондиціях та субстанціях своїх. Коли б щось під котрим було випрошено, має бути знесене конституцією, аби всі залишались у ласці його королівської милості. Навзаєм, козаки, котрі були при війську його королівської милості, мають залишатися при своїх вольностях, жінках та дітках.
8 Жиди в добрах його королівської милості і в шляхетських, як бували мешканцями та орендаторами, так і тепер мають бути.
9 Орда, яка на той час перебуває в землі, має бути зараз-таки відправлена і уступити із землі, жодної шкоди не чинячи в державах його королівської милості і не ставати кошем на грунтах Речі Посполитої; їх гетьман запорозький обіцяв привести до послуг його королівської милості, відтак коли б того не сталося, до майбутнього сейму більше жодного союзу та приязні із ними не має мати військо його королівської милості Запорозьке, але уважати за неприятелів його королівської милості та Речі Посполитої, рубежів боронити і супроти них із військом Речі Посполитої поставати. Також на майбутні часи з ними і зі сторонніми панами жодних не чинити зносин та конспірацій, але мають залишатись у вірному підданстві його королівської милості та Речі Посполитої цілком і непорушно. Так само як теперішній гетьман з усією старшиною і з усім військом Запорозьким, так і всі наступники після нього на майбутні часи цілком, вірно, зичливо мають залишатися на кожну послугу Речі Посполитій.
10 Оскільки ніколи військо його королівської милості Запорозьке реєстром не охоплювало рубежів Великого князівства Литовського, то й тепер охоплювати не має, але так, як вище є подано, утримуватися буде в Київському воєводстві.
11 Оскільки Київ є місто столичне і судове, то в ньому якнайменше козаків до реєстру має прийматися. Ті пункти всі для ліпшої віри та певності, що мають бути всі непорушені та виконані як від нас, комісарів його королівської милості, так і від Запорозького війська, гетьмана та старшини навзаєм, а затим і Речі Посполитій поприсяжені тією ротою а, що всі ті пункти цілком мають бути дотримані.
а Рота — присяга.
А за таким заспокоєнням і спровадженням у мирі та згоді коронне військо зараз рушить у призначені місця й чекатиме на спровадження реєстрів; орда також зараз із землі відійде, а військо його королівської милості Запорозьке до своїх домів має бути розпущене. На сейм, що незабаром буде, мають послатися посли від гетьмана його королівської милості Запорозького, покірно дякуючи за милосердя і ласку його королівської милості та всієї Речі Посполитої.
Їхні милості панове комісари:
Його милість пан Миколай Потоцький, гетьман великий коронний
Його милість пан Мартин Калиновський, гетьман польний коронний
Його милість пан Адам Кисіль, воєвода київський
Його милість пан Станіслав Лянцкоронський, воєвода брацлавський
Його милість пан Збігнев Ґорайський, каштелян київський
Його милість пан Казимир Косаківський, підсудок брацлавський
 
З Великого князівства Литовського:
Його милість пан Януш Радзивил, гетьман польний Великого князівства Литовського
Його милість пан Король Хлебович, воєвода смоленський
Його милість пан Вінцентій Ґосевський, стольник Великого князівства Литовського
Від війська його королівської милості Запорозького:
Богдан Хмельницький, гетьман його королівської милості війська Запорозького, іменем усього війська
Матвій Гладкий, полковник миргородський
Іван Кушевич Минківський, полковник паволоцький
Яків Пархоменко, полковник чигиринський 
Михайло Громика, полковник білоцерківський 
Яків Одинець, суддя черкаський 
Баран Худий ?, полковник черкаський
Іван Виговський, писар війська його королівської милості Запорозького.
 
1773 
На Уралі і в Поволжі почалося повстання під керівництвом донського козака Ємельяна Пугачова
1794 — У Петербурзі створений альянс Росії, Англії й Австрії проти Наполеона
1864 — У Лондоні створений I Інтернаціонал (міжнародне товариство робітників)
1870 — війська Пруссії захопили Страсбург
1920 — війська Врангеля зайняли Маріуполь
1939 — СРСР і Німеччина підписали нові (після пакту Молотова-Ріббентропа) секретні протоколи до Договору про дружбу і кордони, згідно з яким західний кордон СРСР встановлювався по річках Західний Буг і Нарев і до сфери впливу Радянського Союзу відходили Литва та Бесарабія
1940 — вторгнення італійських військ у Грецію
1941. Закінчилася Тирасполь-Мелітопольська операція, в ході якої радянські війська втратили вбитими понад 74000 та пораненими над 46000 солдатів. 13-а танкова дивізія В. Дюверта 1-ї танкової групи форсувала Орель та з"єдналася з силами на Дніпропетровському плацдармі. Оточена 273-я радянська стрілецька дивізія.
1944 — Радянські війська почали Бєлградську операцію
1973 — Скасоване рішення ЦК КПУ про створення на острові Хортиця у Запоріжжі державного заповідника
1979 — припинено існування СЕНТО — Організації Центрального договору
1989 — Володимир Щербицький пішов у відставку з поста першого секретаря Компартії України, яку він обіймав з травня 1972 року
1994 — У Франції відбулася прем'єра фільму «Леон-кілер»
1999 — Бразильський футболіст Рональдо призначений послом миру в Косово. Він очолить кампанію боротьби зі злиднями в краї. Ця акція — частина програми розвитку ООН з боротьби зі злиднями в усьому світі
2000 — Афганський рух «Талібан» зажадав від Москви компенсації за десятилітню окупацію Афганістану
2001 — Кофі Аннан став Нобелівським лауреатом
2001 — Фінський парламент прийняв закон про дозвіл одностатевих шлюбів
 
Категорія: ЛЮДИ ТА ДАТИ У ВІЙСЬКОВІЙ ТА СВІТОВІЙ ІСТОРІЇ | Переглядів: 416 | Додав: Vchutel | Теги: Операція, Альянс, ломбард, Вільгельм Завойовник, повстання, I Інтернаціонал, пакт, Білоцерківський мир, вторгення, Врангель | Рейтинг: 5.0/5
Всього коментарів: 0
avatar
Пошук

Друзі нашого сайту

Календар

Архів записів


Copyright MyCorp © 2018