Сайт з предмета ЗАХИСТ ВІТЧИЗНИ 
Вівторок, 23.10.2018, 17:55

Вітаю Вас Гость | RSS
Головна | Реєстрація | Вхід

МЕНЮ НАШОГО САЙТА
Оголошення [27]
Інформація про дати та терміни проведення міропріємств
ЛЮДИ ТА ДАТИ У ВІЙСЬКОВІЙ ТА СВІТОВІЙ ІСТОРІЇ [1202]
Визначні військові дати та події Дні народження Дні смерти
Робота Хмельницького методоб'єднання [2]
Всі матеріали з роботи методичного об'єднання викладачів предмета "Захист Вітчизни"
Робочі питання методичного об'єднання [7]
Тут можна переглянути корисну інформацію з роботи методичного об'єднання викладачів "Захисту Вітчизни"
Військово-спортивна робота [11]
Матеріали змагань, результати, план проведення, сценарії.
7 фактів ПРО [2]
З історичних довідок
Поздоровлення [23]
Привітання зі святами, визначними датами
КОРИСНІ ПОРАДИ [2]
Завжди у людини виникають різні питання. Спорбуємо їх вирішити!?

Для нас це важливо
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 338

Форма входу

Статистика

Онлайн всього: 2
Гостей: 2
Користувачів: 0

Головна » 2018 » Вересень » 29 » 29 вересня народилися...
20:41
29 вересня народилися...
1765 
Карл Людвіг Гардінг, німецький астроном, який відкрив астероїд Юнона
 
Карл Людвіг Гардінг (нім. Karl Ludwig Harding; 29 вересня 1765 — 31 серпня 1834) — німецький астроном, який відкрив астероїд Юнона.
У 1796-му році Іоганн Ієронімус Шретер найняв Гардінга як вчителя для свого сина. 1804 Гардінг відкрив Юнону в обсерваторії Шретера. Пізніше Гардінг працював у Геттінгені помічником Гауса.
Крім Юнони, Гардінг відкрив три комети і опублікував Atlas novus coelestis, зоряний каталог з 120 000 зірками.
Кратер Гардінга на Місяці названий на його честь, так само як і астероїд 2003 Гардінг.
3 Юнона (лат. 3 Juno) — астероїд у Сонячній системі. Відкритий 1 вересня 1804 року Карлом Людвигом Гардінгом і названий на честь Юнони — дружини Юпітера, верховного римського божества.
Юнона належить до головного поясу астероїдов, очолюючи однойменну родину Юнони (англ. Juno family). Юнона — один з досить великих астероїдів головного поясу — за різними оцінками від 234 до 267 км у діаметрі, оберт навколо власної осі здійснює за 0,3004 доби. Має альбедо 0,238, що дає на відстані 1 а. о. світимість 5,33 зоряної величини, і належить до спектрального класу S.
 
1866 
Грушевський Михайло Сергійович, перший президент України (УНР), 
видатний український історик, політичний діяч, письменник, голова Української Центральної Ради.
 
  Миха́йло Сергі́йович Груше́вський (17 (29) вересня 1866, Холм, нині Польща — 25 листопада 1934, Кисловодськ, РРФСР) — професор історії, організатор української науки, політичний діяч і публіцист. Голова Центральної Ради Української Народної Республіки (1917–1918). Багаторічний голова Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові (1897-1913), завідувач кафедри історії Львівського університету (1894-1914), дійсний член Чеської АН (1914), ВУАН (1923) та АН СРСР (1929), автор понад 2000 наукових праць.
Біографія
Дитинство та юність
Михайло Сергійович Грушевський народився 29 вересня 1866 року в українському містечку Холм (нині на території Польщі, має назву Хелм).
Батько, Сергій Федорович Грушевський, на той час працював викладачем у греко-католицькій гімназії. За сімейною традицією Сергій Федорович здобув духовну освіту, проте все життя пропрацював на педагогічній ниві: викладав у Переяславській і Київській семінаріях, працював директором народних шкіл на Кавказі, був автором відомого у дореволюційній Росії підручника з церковнослов'янської мови. Мати, Глафіра Захарівна Опокова походила із сім'ї священнослужителів з містечка Сестринівка. У 17-річному віці вийшла заміж за професора Київської духовної семінарії 30-річного Сергія Грушевського. Михайло Сергійович Грушевський, згадував своїх батьків, як справжніх патріотів України, які зуміли виховати «тепле прив'язання до всього українського — мови, пісні, традиції» та пробудити в своїх дітях національне почуття.
Дід Михайла Грушевського, Захарій Іванович Оппоков, який благословив онука на навчання у Києві, в університеті Святого Володимира, був за життя нагороджений двома орденами Святої Анни, бронзовим хрестом, орденом Святого Рівноапостольного князя Володимира, — і йому було дароване дворянство.
1869 року, через стан здоров'я батька, сім'я переїзджає на південь Російської імперії: спочатку до Ставрополя (1870–1878 рр.), згодом — до Владикавказа (1878–1880 рр.). Здобувши домашню початкову освіту 1880 року Михайло був зарахований відразу до третього класу Тифліської гімназії. У цей час він з захопленням читає твори М. І. Костомарова, П. О. Куліша, М. О. Максимовича. Під час навчання у гімназії Михайло пише свої перші оповідання, які надсилає до України відомому письменникові І. С. Нечую-Левицькому, котрий схвально їх оцінює. 1885 року майбутній історик, за підтримки Нечуя-Левицького, публікує свої оповідання «Бех-аль-Джугур» та «Бідна дівчина».
Навчання
В липні 1886 року Грушевський пише письмове звернення до ректора Київського університету Св. Володимира з проханням зарахувати його на історичне відділення історико-філологічного факультету.
Роки навчання, Грушевський згадує із певним розчаруванням, то був час занепаду Київського університету. Російська влада нещодавно провела університетську реформу, аби не допустити «вільних» думок у студентів. Викладачі, втомлені численими нагінками та можливістю переслідування з боку влади, намагались уникати співпраці із студентами.
В університеті Михайло Грушевський працював під керівництвом Володимира Антоновича. За його керівництва, Грушевський написав чимало невеликих історичних есе, зокрема, статтю «Южно-русские господарские замки в половине XVI века» (1887 р.), що була опублікована різними газетами й журналами. На третьому курсі Грушевський написав наукову роботу «История Киевской земли от смерти Ярослава до конца XIV века», яку 1890 було удостоєно золотої медалі.
1890–1894 — професорський стипендіат Університету Св. Володимира. В цей час Грушевський їздить в наукові подорожі до Москви та Варшави, аби працювати у місцевих архівах. У травні 1894 захистив магістерську дисертацію «Барское староство. Исторические очерки».
Наприкінці свого університетського навчання, Грушевський долучається до українського руху. Володимир Антонович вводить його до складу київської «Громади», таємної організації, що згуртувала довколо себе справжніх патріотів України. В межах, громадівської діяльності, Грушевський опікувався українським гуртком у київській духовній семінарії. В нього вдома часто відбувались таємні сходини семінаристів.[3]
Львівський період
В 1894 році, за рекомендацією В.Антоновича, Грушевський призначається на посаду ординарного професора кафедри «всесвітньої історії з окремим узагальненням історії Східної Європи» Львівського університету. 12 жовтня 1894 року, Грушевський зробив свій перший вступний виклад у Львівському університеті. Цей виступ із ентузіазмом був сприйнятий українською громадськістю, велика зала ледве зуміла вмістити усіх бажаючих. На цій посаді Грушевський пропрацював до 1914 року.
У Львові Грушевський розпочав активну науково-організаційну діяльність у Науковому товаристві ім. Шевченка (НТШ), з яким почав співпрацювати ще в 1892 році. Очолив Історико-філософську секцію Наукового товариства імені Шевченка, створив і очолив Археографічну комісію НТШ (1896–1913). Грушевський залучає до роботи в НТШ студентів, молодих викладачів. Він займається редагуванням «Записок Наукового товариства імені Шевченка», і саме завдяки його організаторським здібностям вдалося видати більш ніж 100 томів. В цей час він знайомиться з Іваном Франком і разом вони привертають міжнародну увагу до україністики.
На початку 1897 року Михайла Грушевського обирають головою НТШ (1897–1913). Під його керівництвом розроблялися статути НТШ (1896, 1898, 1901, 1903, 1904), в основу яких були покладені суто наукові, а не політичні і культурні завдання, що викликало опозиційні настрої щодо нього. Реорганізуючи НТШ в академічну установу світового рівня (створення бібліотек, музеїв, збирання архівного матеріалу), Грушевський сприяв переходові української науки в Східній Галичині від поодиноких індивідуальних історичних пошуків до організованого, колективного й систематичного вивчення історії України та створив власну наукову школу (І.Крип'якевич, В.Герасимчук, С.Томашівський, І.Джиджора, М.Кордуба, І.Кревецький, Ом. Терлецький), яка виконувала освітню (підготовка істориків-професіоналів) і дослідницьку (вивчення широкого кола проблем історії України) функції.
26 травня 1896 року, у м. Скала (нині смт Скала-Подільська) Михайло Грушевський вінчається з Марією Вояківською.
Протягом 1897–1898 років, Михайло Грушевський пише І том своє фундаметальної праці — «Історія України-Руси», і вже наприкінці 1898 року, ця робота була надрукована у Львові. Незабаром Грушевський видає ще два томи своєї праці. Ця робота була щиро прийнята в Галичині, проте забороненна російським урядом.
Перебуваючи в Галичині, Грушевський намагався триматися осторонь від політики, проте 1899 року він разом із Франком увійшов до Української національно-демократичної партії та очолив міське відділення. Але незабаром, через небажання відлучатись від наукової роботи, вийшов із неї[3].
Для розвитку української літератури Грушевський разом з І.Франком заснував і видавав «Літературно-науковий вістник» (Львів, 1898–1905, Київ, 1905—07), був одним з організаторів Української видавничої спілки (1899).
В 1904 році Грушевський відкрив на власні кошти приватну вчительську семінарію в м. Коломия.
Восени 1905 року, Михайло Грушевський виїжджає в Україну, в цей час він відвідує Київ, Одесу та Харків.
Повернення до Києва
Революційні події в Росії 1905 року, що призвели до послаблення політики царату щодо національного розвитку українців, а також тиск польських чиновників зумовили повернення Грушевського до Києва.
Влітку 1906 року Грушевський виїхав до Петербурга, де тоді працювала Перша Державна Дума, і взяв активну участь у діяльності Української Фракції, Українського Клубу та у роботі редакції заснованого тоді «Украинскаго Вестника».
Наприкінці 1906 року до Києва переноситься видання «Літературно-наукового вістника» і Грушевський публікує у ньому статті присвячені українському рухові. Був одним з організаторів та редакторів газети «Рада» (1906) і часопису «Україна» (1907–1914). Після організації Українського Наукового Товариства в Києві весною 1907 року, був обраний його головою. В той же час Грушевський очолював і львівське товариство, постійно перебуваючи то у Києві, то у Львові.
У вересні 1907 року за участі Грушевського, що увійшов до його керівництва, створене нелегальне позапартійне українське громадське об'єднання — Товариство українських поступовців, що згуртувало сили українства й до 1917 року було єдиною діючою українською організацією ліберального напряму. Свою політичну платформу Грушевський базував у той час на принципах конституційного парламентаризму й автономії України.
Початок Першої світової війни Грушевський зустрів у своєму маєтку в селі Криворівня у Карпатах. Через воєнні дії він не зміг одразу вирушити до Києва. Його маршрут пролягав через Угоршину, Австрію, а далі Румунію, що на той момент була нейтральною державою.
Російська влада була вороже налаштована до вченого і по його поверненні 11 грудня 1914 року Грушевського заарештовано жандармерією у Києві за звинуваченням в австрофільстві та причетності до створення Легіону Українських січових стрільців.
Відправлений на заслання до Симбірська (нині м. Ульянівськ), склав головування в УНТ. Завдяки клопотанню Петроградської АН, Грушевському було дозволено переїхати до м. Казані та займатися науковою роботою із забороною викладацької діяльності.
31 березня 1916 вчена рада Львівського університету позбавила його посади професора. У вересні 1916 переїхав до Москви, де розгорнув активну громадсько-політичну діяльність. Відновив роботу московської філії Товариства українських поступовців, брав участь у роботі видавництва «Украинская жизнь». Прагнув об'єднати опозиційні українські сили. Продовжував наукову роботу, працював в архіві МЗС Росії, Румянцевській бібліотеціці (нині Російська державна бібліотека) над матеріалами до 8-го тому «Історії України-Руси».
Волю йому принесла Лютнева революція у Петрограді.
У Центральній Раді
4 березня 1917 в Києві засновується Українська Центральна Рада. 20(07) березня 1917 УЦР у Києві заочно обрала Грушевського головою (одностайно обраний 19(06) квітня 1917 на Всеукраїнському національному конгресі). Грушевський приєднався до Української партії соціалістів-революціонерів. Викликаний телеграмою, 26(13) березня він повертається із Москви до Києва. У Києві намагався надати стихійному українському рухові організованості, ставив питання про культурне відродження українського суспільства (заснування національних шкіл, політичних товариств). 27(14) березня виступив на Київському кооперативному з’їзді з вимогою національно-територіальної автономії України у федеративній Російській республіці, вважаючи це найближчим шляхом до самостійності України.
23(10) червня 1917 року, Грушевський брав участь у проголошенні I Універсалу УЦР. Звернувся до всіх українців із закликом самостійно організовуватися та братися до негайного закладення підвалин автономності. Як голова УЦР добивався від Тимчасового уряду поступок Україні. 7 листопада (25 жовтня) 1917 збройний переворот більшовиків у Петрограді і невизнання ними УЦР поклали край сподіванням Грушевського про перетворення Росії на федеративну республіку. 20(07) листопада 1917 УЦР під головуванням Грушевського III Універсалом проголосила Українську Народну Республіку.
Наступ більшовиків на Київ викликав появу IV Універсалу УЦР. 22(09) січня 1918 (фактично 24(11) січня 1918) на засіданні УЦР під головуванням та на пропозицію Грушевського УЦР проголосила УНР самостійною, вільною і суверенною державою українського народу. 7 лютого (25 січня) 1918 року разом з урядом УНР Грушевський залишив Київ, а 10 лютого (28 січня) 1918 року прибув до Житомира, де добивався ратифікації мирного договору з Німеччиною та надання УНР військової допомоги у боротьбі з більшовиками. На пропозицію Грушевського 25(12) лютого 1918 року на засіданні Малої ради в Коростені гербом УНР був затверджений тризуб. 9 березня 1918 Грушевський вернувся до Києва.
По поверненні до Києва, Грушевський приділяв значну увагу конституційному процесові в Україні. Під його керівництвом розроблялася Конституція незалежної УНР (прийнята 29 квітня 1918 року), згідно з якою верховним органом влади УНР проголошувалися Всенародні збори, які безпосередньо здійснювали вищу законодавчу владу в УНР і формували вищі органи виконавчої та судової влади. Скликати Всенародні збори і проводити їх мав голова, обраний Всенародними зборами.
29 квітня 1918 року в Києві відбувся державний переворот і влада перейшла до рук гетьмана Павла Скоропадського. У зв'язку з державним переворотом, здійсненим П.Скоропадським, Грушевський перейшов на нелегальне становище. У підпіллі займався науковою працею, брав участь в обговоренні питання про заснування УАН, при цьому відстоював думку, що її необхідно засновувати на базі УНТ. Відмовився від пропозиції увійти до складу академії, створенної гетьманом П.Скоропадським. В цей час Грушевський написав 4, 5 і 6-ту частини «Всесвітньої історії», а також праці «Старинна Історія. Античний світ», «Середні віки Європи». На початку лютого 1919 року, після взяття Києва більшовиками, Грушевський виїхав до Кам’янця-Подільського, де видавав часопис «Життя Поділля». В березні 1919 року преїзджає до м. Станіслав (нині м. Івано-Франківськ), що був столицею Західної Області Української Народної Республіки. В цей завершив написання підручника під назвою «Історія України, приладжена до програм вищих початкових шкіл і низших класів шкіл середніх», опублікований в 1919 р.
Еміграція
У березні 1919 емігрував до Чехословаччини. Жив у Празі, потім у Відні як представник закордонної делегації УПСР. Розгорнув широку публіцистичну й наукову діяльність.
Був одним із засновників громадської міжнародної організації — комітету незалежної України та заснував Український соціологічний інститут (УСІ; діяв спочатку в Празі, потім у Відні). В цей час Грушевський переглянув свої погляди з питань державного будівництва. Запропонував концепцію української національної державиви-республіки з безкласовим соціальним ладом («Початки громадянства. Генетична соціологія», 1921).[4]
25 серпня 1921 року повідомлялося про розкол у таборі Українських лівих есерів за кордоном та створення двох групи, які включили кожна-одну з партій: на чолі з М. Грушевським у Відні та на чолі з М. Шаповалом — у Празі.
4 вересня 1921 в харківській газеті «Вперед» повідомлялося, ЦК Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР) виключив Грушевського з рядів партії, заявивши, що його виїзд до УСРР став зрадою партії, оскільки Грушевський не погодився з рішенням про рееміграцію з ЦК УПСР. [1]
На еміграції Грушевський проводив роботу над великим науковим проектом — багатотомною «Історією української літератури». Перші томи цієї роботи були надруковані в 1923 р., останній, 6-й том, лишився в рукописі і був надрукований тільки у 1995 році.
Грушевський — академік
1923 року був обраний академіком ВУАН. У березні 1924 року із сім'єю приїхав до Києва. Працював професором історії в Київському державному університеті. Був обраний академіком Всеукраїнської академії наук, керівником історико-філологічного відділу. Очолював археографічну комісію ВУАН, метою існування якої було створення наукового опису видань, надрукованих на території етнографічної України в XVI–XVIII століттях. При цій комісії у зв'язку з 350-річчям друкованої справи в Україні був створений комітет, секретарем якого був призначений В. Барвінок.Через шість років його обрали дійсним членом Академії наук СРСР. У 1924–1931 роках очолював історичні установи ВУАН.
14 квітня 1926 політбюро ЦК КП(б)У в постанові «Про Українську академію наук» висловилося за можливість підтримати кандидатуру Грушевського на посаду президента ВУАН. 3 жовтня 1926 відбулося урочисте вшанування Грушевського у зв'язку з 60-літтям від дня народження та 40-літтям наукової діяльності. 12 січня 1929 загальні збори АН СРСР обрали Грушевського дійсним членом. 25 квітня 1929 на засіданні загальних зборів АН СРСР Грушевський поставив питання про потребу створення в її складі Інституту української історії.
З осені 1929 почався погром історичних установ, створених Грушевським. У листопаді-грудні 1929 сесія Ради ВУАН почала ліквідовувати комісії, якими керував Грушевський (остаточно ліквідувала 1933). У вересні 1930 закрито НДКІУ. 11 грудня цього ж року партійний осередок ВУАН ухвалив рішення про посилення ідеологічної боротьби з Грушевським і його теоріями шляхом читання рефератів із критикою його поглядів. У січні 1931 на засіданні історичних установ ВУАН замість історичної секції, очолюваної Грушевським, створено історичний цикл. Більшість співробітників і учнів Грушевського було заарештовано й заслано.
7 березня 1931 року Грушевський переїхав до Москви.
Останні роки життя та смерть
Від 1931 року змушений був жити в Москві. У січні 1934 року Володимир Затонський виступив на сесії ВУАН, зробивши основний акцент на критиці академіка Грушевського. Близькість до російських кадетів, орієнтація на німецький імперіалізм у боротьбі з «навалою більшовизму», звинувачення у дворушництві, сумнівність наукової порядності — далеко не повний перелік «гріхів», які посипалися на вченого.
23 березня 1931 року Грушевського заарештували як «керівника Українського націоналістичного центру», вигаданого чекістами. Коли він відмовився визнавати ті «свідчення», які з нього «вибили» слідчі погрозами ув'язнити його доньку Катерину, 5 січня 1933 року справу екс-голови Центральної Ради закрили зі зловісним, водночас, поясненням-вердиктом — з огляду на його… смерть.
І все ж не виконали цього вироку одразу ж, а відтермінували його до 25 листопада 1934 року, коли Грушевський справді помер у Кисловодську від сепсису через три дні після операції з видалення фурункула. Операцію цю провів головний лікар місцевої лікарні, котрий хірургом… не був. А перед цим він відмовив Грушевському в проханні бути прооперованим його давнім і перевіреним другом… Наприкінці 1934 року Грушевський відпочивав у одному з кисловодських санаторіїв і несподівано захворів на карбункул. Втрутилися хірурги. Однак хвороба тільки посилилася, оскільки лікування було некваліфіковане. 25 листопада о другій годині дня зупинилось серце Грушевського.
Наступного дня газета «Вісті» від Ради Народних Комісарів УСРР вмістила повідомлення про смерть. У постанові Раднаркому зазначалося: «Зважаючи на особливі наукові заслуги перед Радянською Соціалістичною Республікою академіка Грушевського М. С., Рада Народних Комісарів УСРР постановила: Поховати академіка Грушевського М. С. в столиці України — Києві. Похорон взяти на рахунок держави. Для організації похорону утворити урядову комісію в такому складі: тт. Порайко (голова), Богомолець, Палладін, Корчак-Чепурківський. Призначити сім'ї академіка Грушевського М. С. персональну пенсію 500 крб. на місяць».)
Тіло Грушевського перевезли до Києва і поклали в головній залі Української Академії Наук, а 29 листопада відбулися похорони. Похований на Байковому кладовищі Києва (ділянка № 6, біля Вознесенської церкви). Автори пам'ятника скульптор І. В. Макогон і архітектор В. Г. Кричевський.
Міф про президентство
У сучасній українській спільноті існує міф про Грушевського — президента УНР, запроваджений Дмитром Дорошенком[7]. Міф прижився в публіцистиці й у науковій літературі. Тільки у вересні-жовтні 2004 чимало друкованих і електронних ЗМІ знову розтиражували «президентство» Грушевського.
З погляду формального, юридичного, а відтак і наукового, Грушевський не був президентом Української Народної Республіки. Такої посади в УНР не існувало, не передбачала її й ухвалена в останній день функціонування Центральної Ради Конституція. Невідомий жодний акт, учинений Грушевським як президентом УНР.
Водночас кваліфікація Грушевського «президент Ради» була тоді досить поширеною, особливо в газетних публікаціях. Це ймовірно пов'язане з тим, що ще одне значення слова президент — голова (рос. председатель). Зокрема Грушевський послуговувався візиткою, де був напис французькою мовою «President du Parlament D'Ukraine» (президент парламенту України — тодішній відповідник сучасного Голови Верховної Ради України), а також пізніше підписувався «бувший президент Української Центральної Ради». В протоколах засідань Ради він називався українським словом «голова». Таким чином Грушевський був не головою УНР, а головою Центральної Ради УНР. Найповніший реєстр усіх, хто титулував його президентом, склав історик Павло Усенко у праці «Чи був Михайло Грушевський президентом України?».
Вшанування пам'яті
Пам'ятники і барельєфи
У Києві, Луцьку , Барі, Червонограді, та Львові споруджено пам'ятники Михайлові Грушевському. Також невеликий постамент був зведений у місті Козятин на Вінничині.
У двоповерховому будинку в Києві по вулиці Володимирській, 35 у 1927–1930 роках працював Михайло Грушевський, про що свідчить барельєф, встановлений на фасаді. Зараз у цьому будинку міститься громадська приймальня Служби безпеки України.
Михайлові Грушевському відкрито меморіальні дошки у Відні, Празі, Варшаві, Холмі (нині Польща), Тбілісі, Казані, Москві
Об'єкти, названі іменем Грушевського
Ім'я Михайла Грушевського носить багато вулиць, проспектів та площ в Україні. Зокрема, на вулиці Грушевського в Києві розташовані будівлі Верховної Ради та Кабінету Міністрів України. Є проспект Грушевського в Кам'янці-Подільському та Луцьку , вулиця Грушевського в Хмельницькому, Одесі, Львові, Вінниці, Івано-Франківську, Чернівцях, на якій розташоване, зокрема, приміщення ОДА. Докладніше див. Вулиця Грушевського. Також імя Грушевського присвоєно Барському гуманітарно-педагогічному коледжу. До 130-річчя Грушевського перевидано монографію «Барське староство», яка була його магістерською дисертацією.
Музей Михайла Грушевського
Михайло Грушевський писав у «Споминах»:
«Я любив Сестринівку незвичайно, страшенно мріяв про неї і линув душею до неї цілими десятиліттями мого життя. То це було тому, що, як-не-як, був властиво одинокий пункт, де я міг зв'язуватися з українською стихією, дотикатися до української природи, до її культури… Я кохався у тому селі, що наверх мало усі українські прикмети: чепурненькі хатки, солом'яні стріхи, садки, городи, перелази, зарослі вербами береги…»
На 140-річчя Грушевського відродилося його ім'я і в селі Сестринівці (Козятинський район, Вінницька область) — на матеріалах шкільного музею відкрито новозбудований музей Михайла Грушевського. Первинна споруда — хата діда, пам'ятка історії, не збереглася — розсипалася за останні роки.
У часи незалежності відкрито музеї Грушевського у Львові, в Івано-Франківській області, в Києві. Відтворений будинок невеликий — 6×9 метрів (оригінальний будинок мав розміри 12×17). Там розмістилося багато унікальних речей, серед яких є метрична книга місцевої церкви, де записана Глафіра Захарівна: її хрестини та вінчання.
 
1901
Енріко Фермі італійський вчений- фізик , Нобелівський лауреат
 
  Енріко Фермі народився 29 вересня 1901 року в Римі . У 1922 році він закінчив одночасно Пизанский університет і Пізанську вищу школу . А з наступного року почалася його дослідницька і викладацька діяльність: він працював в Геттінгенському університеті у Макса Борна , в Лейденському університеті у еренфеста , викладав у Римському і Флорентійському університетах. У 1926 році став професором теоретичної фізики Римського університету.
  Дослідження Фермі відносяться до області ядерної фізики , статистичної механіки , фізики високих енергій , астрофізики . У тому ж 1926 була опублікована його робота зі статистичної механіки частинок , що підкоряються принципу Паулі.
  Ця робота послужила фундаментом так званої статистики Фермі - Дірака , яка пояснювала поведінку електронів у твердих тілах , а також багато явищ в самих різних розділах фізики - від ядерної фізики до астрофізики .
  У 1934 році Фермі відкрив штучну радіоактивність елементів , що опромінюються нейтронами , висловив ідею отримання таким способом трансуранових елементів . Ці роботи поклали початок розвитку нейтронної фізики.
  У 1938 році Фермі емігрував до США . У цьому ж році він був удостоєний Нобелівської премії за відкриття штучної радіоактивності і створення теорії уповільнення нейтронів .
  У грудні 1942 Фермі вперше вдалося здійснити ядерну ланцюгову реакцію в побудованому ним першому в світі ядерному реакторі , де як сповільнювач нейтронів використовувався графіт , в якості пального - уран. Останні роки життя вчений займався фізикою високих енергій.
  На честь Фермі названий 100- й елемент в таблиці Менделєєва - фермій . А в США заснована премія його імені , ім'я Фермі присвоєно Чиказькому інституту ядерних досліджень.
  Помер Енріко Фермі 28 листопада 1954 в Чикаго ( США ) .
 
1933 
Валентин Чернін, український картограф, кандидат географічних наук, 
доцент географічного факультету Київського університету ім. Т. Шевченка
 
Чернін Валентин Михайлович (*29 вересня 1933 року) — кандидат географічних наук, доцент географічного факультету Київського університету, географ-картограф.
Біографія
Народився 29 вересня 1933 року у місті Києві. Працював у 1950 році техніком-геодезистом в інституті «Укрдіпрогаз». Закінчив 1953 року Київський топографічний технікум, у 1963 році навчання на кафедрі геодезії та картографії Київського університету, у 1966 році — заочно аспірантуру. Кандидатська дисертація «Некоторые особенности мелкомасштабного морфометрического картографирования» (1967). У 1953—1964 роках працював техніком, інженером, начальником партії у польових топографічних загонах Головного управління геодезії та картографії при Раді Міністрів СРСР та Радянської армії, підприємствах Мінавтошляху і експедиціях alma mater. Працював у Секторі географії АН УРСР (нині Інститут географії НАН України). Брав участь у створенні Національного атласу України («Природные условия и естественные ресурсы Украинской ССР», 1978). У Київському університеті в 1969—1977 роках працював доцентом кафедри геодезії та картографії, заступником декана географічного факультету заочного навчання. Значну увагу приділяв впровадженню в картографію математичних методів і засобів обчислювальної техніки. Науковий керівник госпдоговірних науково-дослідних розробок, кошти від яких спрямував на створення найпершого в Київському університеті студентського залу персональної обчислювальної техніки. У 1977 році перейшов у Київський інститут геології й розробки паливних копалин Міністерства нафтової промисловості СРСР. Працював завідувачем лабораторії алгоритмізації процесів обробки матеріалів дистанційної інформації; над розробкою, випробуванням на практиці та впровадженням нових методів і засобів космічного знімання при картографуванні та вивченні нафтогазоносних районів СРСР. З 1985 року працює на посаді доцента кафедри техніки, технології та методів дистанційного зондування Землі Інституту підвищення кваліфікації Міністерства геології СРСР. У 1991—1995 роках професор кафедри дистанційних методів в геології, старший науковий співробітник Українського науково-дослідного і проектно-дослідницького інституту з прогнозування і дистанційного зондування агроресурсів у відділі дистанційного зондування, в Інституті статистики Держкомстату України (до 1999 року).
Наукові праці
Автор близько 70 наукових праць, присвячених картографічному методу досліджень та дистанційному зондуванню Землі.
 
1943 
Лех Валенса, польський профспілковий діяч, засновник і глава профспілки, 
а потім партії «Солідарність», президент Польщі (1990-95 рр.), 
лауреат Нобелівської премії миру (1983)
 
 Лех Вале́нса (пол. Lech Wałęsa; *29 вересня 1943) — польський політик і громадський діяч, за професією — електрик. Співзасновник і перший керівник профспілки «Солідарність» у 1980-х роках, Людина року тижневика Time (1981), лауреат Нобелівської премії миру (1983). Президент Польщі у 1990—1995 роках.
Біографія
Лех Валенса « Колишній електрик гданської судноверфі імені В.І. Леніна , лідер профспілкового об'єднання « Солідарність » Лех Валенса - один з найвідоміших у світі поляків , - пише В. Кулістіков . - За межами рідної країни про нього почули ще на початку 70- х - до того , як Кароль Войтила став Папою Іоанном Павлом II . Збігнєв Бжезинський , колишній радник президента США з національної безпеки , теж знаменитий, але по-іншому - він , вчений- політик , може бути «володарем умів» , однак вміння гарячі душі і серця у нього немає ... »
 
Лех Валенса народився 29 вересня 1943 року в містечку Попово , в сім'ї бідняка Болеслава Валенси . Крім Леха в сім'ї росли ще шість братів і одна сестра. Незабаром після народження чергового сина Болеслав був викрадений на примусові роботи до Німеччини. Повернувся батько в рідне село тільки в 1946 році , але невдовзі помер : здоров'я в неволі виявилося підірваним . Матері Феліксі нелегко довелося з купою дітлахів. Добре , що зустрівся повний співчуття людина , і вона змогла вдруге вийти заміж.
 
У 1958 році, після закінчення середньої школи , Лех поступив вчитися до школи механізації сільського господарства . Продовжити освіту не вдалося: вихідцю з багатодітної сім'ї університет виявився не по кишені. Він закінчив технікум через три роки і став працювати електромеханіком у Державному центрі з експлуатації машин. У 1963 році Валенсу призвали в армію , а через два роки демобілізували в чині капрала . Лех повернувся на колишнє місце роботи.
 
У 1967 році Валенса приїхав до Гданська, де влаштувався електриком на судноверф , яка носила тоді ім'я Леніна. У 1969 році одружився з Мирославою Дануте . Як і в батьківській родині , діти пішли один за іншим ... До дев'яностому році в сім'ї Валенси було вже вісім дітей.
 
Ще в школі Лех проявив себе як прекрасний організатор . Не залишився він осторонь від громадської діяльності і коли почав працювати. У 1970 році Валенса увійшов до Комітету дій і очолив страйк робітників проти підвищення цін на харчування. Утворився страйковий комітет став пізніше ядром « Солідарності ».
 
У 1976 році Лех знову взяв участь у робочих заворушеннях і за це був звільнений. Валенса поступив на роботу в Гданьське об'єднання « Електромонтаж» , де працював до 1978 року. Саме тоді Валенса задумав створити незалежну профспілку робітників , який би мав право на страйки. Незважаючи на переслідування з боку поліції , періодичні арешти , Валенса видавав нелегальну газету «Береговий робітник» , а в 1979 році організував нелегальну Балтійську вільну профспілку.
У 1980 році робітники організували страйк за підвищення заробітної плати у зв'язку з новим підвищенням цін на харчування. Валенса знову очолив страйковий комітет , закликаючи при цьому все залагодити мирним шляхом. Страйк закінчився переконливою перемогою робітників . Валенса і заступник прем'єра Мечислав Ягельскій підписали Гданська угода . Відповідно до нього робітники отримали право на об'єднання в союзи , на страйки , а також надбавку до зарплати . Так 17 вересня 1980 народилася « Солідарність».
 
У 1981 відбувся I з'їзд « Солідарності » , що нараховує до того часу понад 9 мільйонів членів . Прийнята з'їздом програма орієнтувала членів профоб'єднання на протистояння режиму і ПОРП як його стержневому елементу . На думку ідеологів « Солідарності » , демократизм республіки гарантувався світоглядним , соціальним , політичним і культурним плюралізмом . Основу економічної системи повинні були становити підприємства , керовані робітниками радами та директорами , що обираються на конкурсній основі. З'їзд обрав демократичним шляхом керівні органи « Солідарності » , а її головою - Леха Валенсу .
 
Конфронтація « Солідарності » та інших громадських рухів з урядовою коаліцією призвела до нової хвилі страйків і акцій протесту. Вище керівництво ПНР ввело в ніч з 12 на 13 грудня 1981 військовий стан на всій території країни. Як і більшість керівників « Солідарності » Валенса був заарештований. Діяльність профоб'єднання підлягала забороні. Валенсу звільнили в листопаді 1982 року , і він продовжив боротися за права робітників.
 
У 1983 році за свою діяльність лідер « Солідарності » був удостоєний Нобелівської премії , насамперед з політичних мотивів , як вважали деякі . Від імені Норвезького нобелівського комітету Е. Орвік заявив: « Нагородження Леха Валенси стосується не лише поляків ; солідарність , провідником якої він є , передбачає єдність з людством , саме тому він належить нам усім . Світ почув його голос і зрозумів його послання ». Орвік додав : «Нобелівська премія лише констатує це . Комітет вважає , що він служить надихаючим прикладом для всіх , хто бореться за свободу і людяність ».
 
Побоюючись , що йому не дозволять повернутися до Польщі , Валенса попросив свою дружину Мирославу бути присутнім замість нього на церемонії в Осло. Вона прочитала його послання, в якому висловлювалася « найглибша вдячність за визнання життєвості і сили нашої ідеї ( людської солідарності ) , яке виразилося у присудженні Нобелівської премії миру голові « Солідарності »» .
Нобелівську лекцію Валенси оголосив Б. Цівіньскі , один з лідерів « Солідарності ». Зокрема , говорилося , що « найпершим необхідністю в Польщі є розуміння і діалог. Я думаю , що це відноситься до всього світу : ми не можемо уникати переговорів , ми не повинні закривати двері і блокувати дорогу до розуміння . Слід пам'ятати , що світ буде довгим тоді , коли він заснований на справедливості і моральному порядку ».
 
«Одного разу , - розповідав Валенса , - мій наймолодший так розпустується , що я вирішив його відшльопати як слід. А він мені : «Тату , ти ж лауреат Нобелівської премії миру і не маєш права застосовувати силу! » »
 
У жовтні 1987 року Валенса створив керівний центр « Солідарності » , але це тільки поглибило протиріччя в керівництві. У Гдині була створена конкуруюча з прихильниками Валенси нелегальна структура « Солідарності » з радикально налаштованих функціонерів , які прагнули до силової конфронтації з режимом.
 
«У лютому - квітні 1989 року Валенса , інші видатні функціонери « Солідарності »разом зі своїми радниками та експертами ( Т. Мазовецький , Б. Геремек , В. Сила - Новицький та ін ) активно брали участь у засіданнях так званого « Круглого столу » , в якому урядова коаліція спільно з представниками всіх течій політичної опозиції обговорювала проблему виведення країни з кризи , - пише А.М. Орєхов. - У результаті тривалих і бурхливих дискусій опозиція домоглася права висловлювати власну точку зору в рамках легальних державних і громадських структур , домагатися реалізації її парламентськими методами. « Солідарність » отримала право на легальну діяльність відповідно до закону про зміну конституції ПНР . У червні 1989 року на виборах до сейму і сенату ПОРП зазнала важкої поразки , в той час як « Солідарність » і близькі їй опозиційні угруповання отримали значну підтримку виборців. Крім того , католицька церква однозначно підтримала « Солідарність » у виборчій боротьбі . У серпні 1989 року новий сейм затвердив головою Ради міністрів Польщі Т. Мазовецького , що поставив метою формування коаліційного уряду національної єдності. « Солідарність » отримала в новому уряді більше половини міністерських портфелів ».
 
17 вересня 1990 лідер профспілкового об'єднання « Солідарність » Лех Валенса висунув свою кандидатуру на пост президента Польської Республіки .
Суботній полудень 22 грудня 1990 став історичним моментом у житті Польщі . На черговому засіданні Національних зборів був приведений до присяги новий президент країни , обраний демократичним шляхом на вільних загальнонародних виборах. Ним став голова незалежної профспілки « Солідарність » Лех Валенса.
 
За своїми релігійними переконаннями Валенса - ревний католик і щодня відвідує костел . Церква завжди виступала на його боці , і частково своїм успіхом він зобов'язаний цій підтримці . Він привернув до себе увагу церкви ненасильницької політикою і схильністю до компромісів , хоча цю політику підтримують не всі його прихильники . Валенса майже завжди носить значок з зображенням Діви Марії .
 
Валенса - прекрасний оратор , він володіє хорошим почуттям гумору і не проти іноді розвеселити своїх слухачів. Не уникає він у своїх промовах і простонародних виразів.
 
Розповідає В. Кулістіков :
 
«Він завзятий рибалка , але не любить місця , де добре клює : віддає перевагу на світанку посидіти довше , спостерігаючи за поплавком . Його цікавить кіно , класична музика , красиві дівчата ( «Правда , грішу я тільки очима , що нам ще залишається! » - Сказав він скоріше не мені , а ксьондза , присутньому при розмові) . Цікавий його метод читання детективних романів: він прочитує дві - три сторінки і вже сам додумує , що відбудеться далі . Потім заглядає в кінець книги , перевіряє себе і , якщо автор виявляється изобретательнее , ніж він , читає весь роман ...
 
Схоже , Валенса пишається , що забезпечив своїм дітям рівень життя вище середнього. Він любить помітити ненароком, що у сім'ї є особняк , машина , можливість побачити світ . Слабкість природна для людини, що народилася в бідній родині сільського теслі в нелегкий для країни рік і добився всього завдяки своєму незвичайному дару і мужності ».
 
Валенса знову виставив свою кандидатуру на президентських виборах у Польщі 1995 року. Проте цього разу поляки віддали перевагу вибрати його суперника. Валенса повернувся у своє рідне місто Гданськ і в 1996 році оголосив про своє бажання працювати електриком на колишньому місці.
 
Категорія: ЛЮДИ ТА ДАТИ У ВІЙСЬКОВІЙ ТА СВІТОВІЙ ІСТОРІЇ | Переглядів: 539 | Додав: Vchutel | Рейтинг: 5.0/5
Всього коментарів: 0
avatar
Пошук

Друзі нашого сайту

Календар

Архів записів


Copyright MyCorp © 2018