Четвер, 28.03.2024, 16:32 Вітаю Вас Гость

Сайт з предмета ЗАХИСТ УКРАЇНИ

Меню сайту
Категорії розділу
Оголошення [27]
Інформація про дати та терміни проведення міропріємств
ЛЮДИ ТА ДАТИ У ВІЙСЬКОВІЙ ТА СВІТОВІЙ ІСТОРІЇ [1200]
Визначні військові дати та події Дні народження Дні смерти
Робота Хмельницького методоб'єднання [2]
Всі матеріали з роботи методичного об'єднання викладачів предмета "Захист Вітчизни"
Робочі питання методичного об'єднання [7]
Тут можна переглянути корисну інформацію з роботи методичного об'єднання викладачів "Захисту Вітчизни"
Військово-спортивна робота [11]
Матеріали змагань, результати, план проведення, сценарії.
7 фактів ПРО [2]
З історичних довідок
Поздоровлення [20]
Привітання зі святами, визначними датами
КОРИСНІ ПОРАДИ [2]
Завжди у людини виникають різні питання. Спорбуємо їх вирішити!?
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 383
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

22:43
2 листопада народилися...
69 до н. е.
 Клеопатра, правителька Єгипту.
 
  Клеопатра VII Філопатор (грец. Κλεοπάτρα Φιλοπάτωρ, 69 до н. е. — 30 до н. е.) — цариця Єгипту, з династії Птолемеїв, донька Птолемея XII, остання з царських правителів Стародавнього Єгипту. Її правління тривало 21 рік (51 до н. е. — 48 до н. е. і 47 до н. е. — 30 до н. е.).
Прославлена завдяки драматичній історії кохання до римського полководця Марка Антонія. У роки її правління Єгипет був захоплений Римом, а сама Клеопатра покінчила життя самогубством, щоб не потрапити в полон першого римського імператора Октавіана Августа. Клеопатра стала одним із найпопулярніших античних персонажів у кінофільмах та літературних творах.
Біографічні відомості
Клеопатра народилася в грудні 70 або на початку січня 69 року до н. е., наслідувала трон батька навесні 51-го. Введена до династичного культу, як Батьколюбива Богиня (грец. Θεα Φιλοπατωρ), пов'язана при вступі на царство як старша правителька зі своїм 11-річним братом Птолемеєм XIII Філопатором (62/61 — 13 січня 47 до н. е.). Славилася розумом і освіченістю. Клеопатра, всупереч стереотипам, була далеко не красунею, про що, зокрема, свідчить Плутарх.
48 до н. е. позбавлена влади, вигнана з Єгипту. Повернула собі трон за допомогою Юлія Цезаря. Близько 25-30 серпня 48 року (народила від нього сина Цезаріона в 47 році). Була пов'язана як старша правителька з братом Птолемеєм XIV Філопатором Філадельфом (60/59 — 4 вер. 44), як Батьколюбиві і Братолюбиві Боги (Θεοι Φιλοπατορες και Φιλαδελφοι) на початку січня 47-го. Від 4 вересня 44-го пов'язана як старша правителька зі своїм трирічним сином Птолемеєм XV Цезаріоном Філопатором Філометором.
Клеопатра та Цезар кохали одне одного, але Клеопатра вирішила що її син буде правити Римом. Після убивства Цезаря в 44 до н. е., вона повернулася в Александрію і знову зайняла трон цариці Єгипту. 41 до н. е. до неї приєднався Марк Антоній, один з римських правителів. Вони одружилися.
Від 37-36 правила подарованими їй Антонієм землями Фінікії, Сирії і Кілікії; тоді ж (можливо, через одруження з Антонієм) змінила своє культове ім'я на Нову (Молодшу) Батьколюбиву і Краєлюбиву Богиню (Θεα Νεωτερα Θιλοπατορ Θιλοπατρισ). 34 року Антоній проголосив її «Царицею царів».
31 до н. е. Рим оголосив Єгипту війну і здобув вирішальну перемогу в битві на морі біля Акція, що біля західних берегів Греції. Клеопатра із 60 кораблями повернулася в Єгипет, Антоній відмовився продовжувати бій і відбув з нею. Антонія тяжко поранили, а Клеопатра вчинила самогубство, змусивши змію вжалити себе. З Антонієм Клеопатра мала трьох дітей: двійнят Александра Геліоса-Сонце (40 — ?) та Клеопатру Селену-Місяць (40 — ?5), і Птолемея Філадельфа (серп./вер. 36 — ?). Октавіан Август змирився, хоча дуже кохав і ненавидів її.
Після цього Єгипет був формально приєднаний як провінція до Римської Республіки 1 серпня 30 року.
Клеопатра і Цезар
Коли Цезар прибув в Александрію, в його прихильності цариця побачила шанс повернутися, адже тоді знаходилась у вигнанні. Але зустрітися з ним офіційно вона не могла: як тільки б вона переступила поріг палацу — воїни одразу б вбили її брата. Тоді Клеопатра придумала хитрий спосіб: за легендою, коли стемніло вона сіла в човен і поплила до палацу вдвох з вірним слугою. Він отримав наказ завернути її в полотно і перев'язати шнурком. Так вона дісталась покоїв Цезаря. Цей епізод часто описували античні автори, котрі в один голос стверджували, що «винахідливість Клеопатри підкорила Цезаря».
Молода 21-річна цариця переконала його в своїй правоті. Наступного дня Цезар оголосив, що він, як представник римської влади, хоче помирити царське подружжя. Птолемей ХІІІ змушений був погодитися на офіційне примирення з сестрою, а опікунам стало ясно, що тепер Клеопатра, котра користувалася підтримкою Цезаря, захоче самостійно керувати Єгиптом. Тому вони наказали вбити римського вождя.
Напад не вдався, але справа дійшла до оточення палацу і війни, в якій Цезар розбив єгипетські війська. Птолемей ХІІІ, загинув на Нілі під час втечі, Клеопатра стала царицею, а місце фараона зайняв її другий брат, 11-річний Птолемей XIV, який ще був занадто малим, щоб чимось їй загрожувати. Клеопатра продовжувала проводити час із Цезарем і невдовзі завагітніла.
Справи привели Цезаря в Рим. Незадовго після його від'їзду, Клеопатра народила хлопчика, якому дали ім'я — Птолемей Цезар, але зазвичай називали Цезаріон — «маленький Цезар». Невдовзі Клеопатру разом із сином Цезар запросив у Рим. Поява цариці з багатою свитою стала сенсацією в столиці. Щоб уникнути цікавості, Клеопатра поселилася на віддаленій дачі Цезаря на Тибрі, але свого зв'язку з ним не приховувала. Весь Рим обговорював таємницю батьківства Цезаріона. Багато противників Цезаря підозрювали, що він збирається одружитися з Клеопатрою й покласти початок династії, яка б володіла Єгиптом і Римом. Винуватці пліток не коментували нічого, тому республіканці вирішили діяти рішуче й убили Цезаря, що перекреслило всі плани Клеопатри і змусило її шукати інших шляхів.
 
1752 
Андрій Кирилович Розумовський, граф, пізніше князь, дипломат, 
син останнього гетьмана України Кирила Розумовського.
 
  Андрі́й Кири́лович Розумо́вський (* 22 жовтня (2 листопада) 1752, Глухів — † 11 (23) вересня 1836, Відень) — граф, пізніше князь, дипломат, дійсний таємний радник 1-го класу Російської імперії українського походження, син останнього гетьмана України Кирила Розумовського, приятель і меценат Бетховена.
Син останнього гетьмана Андрій Розумовський був відомим як блискучий дипломат і меценат. Більшу частину свого життя він провів у Відні, утримував власний струнний квартет, ансамбль виконавців, в якому грав партію другої скрипки.
Людвіг ван Бетховен присвятив Андрію Розумовському П'яту та Шосту симфонії, а також три струнні квартети, що отримали назву квартетів Розумовського. Розумовський був послом Росії в Австрії у 1792–1807 роках. За дипломатичні успіхи нагороджений князівським титулом.
Петербурзький період
Третій із 6 синів гетьмана Кирила Розумовського Андрій народився у Глухові 2 листопада (22 жовтня за старим стилем) 1752 року. Будучи учнем відомого історика Шльоцера, дістав блискучу освіту. Для своїх дітей гетьман відкрив спеціальну «академію», прототип закритого ліцею, найнявши для цього на Василівському острові в Петербурзі великий новий будинок-палац. До кінця 1764 року «академію» було закрито, бо завершувати освіту діти повинні були обов'язково в одному з найкращих європейських університетів. Кирило Григорович вибрав для цього Страсбурзький університет, у якому колись навчався сам.
1769 року Андрій почав службу на флоті (до цієї кар'єри його готували з дитинства), одержав звання лейтенанта, брав участь у Чесменському бою, після цього командував фрегатом «Катерина», а в 1773-му перейшов на придворну службу. Його вплив на цесаревича Павла Петровича (майбутнього Павла I, друга дитинства Андрія) чимало турбував Катерину II. Вона вирішила у 1776 р. віддалити Розумовського від двору і вислати з Петербурга. Через 3 роки Катерина II призначила його послом у Неаполь.
Дипломатична служба
Майже два роки перед призначенням Андрій провів у Відні, доки в Неаполі знайшли бажаючих на посаду посла при Санкт-Петербурзькому дворі. У Неаполі граф Розумовський швидко набув прихильності всесильної королеви Кароліни-Марії, але і сам підкорився її впливу, унаслідок чого порушував інструкції імператриці. У 1784 р. він був переведений до Копенгагена, через два роки — до Стокгольма. Його діями і особливо депешами, що докладно висвітлювали становище Швеції, Катерина II була дуже задоволена.
У 1788 році він одружився з Елізабет (Єлизаветою) Тун, для цього одержавши дозвіл не тільки свого батька, але й імператриці Катерини II. Родина Тунів буда відома у всьому Відні, як меценати і друзі Моцарта, Гайдна, Бетховена. Салон графині Тун, матері Елізабет був місцем для зустрічі всіх освічених і авторитетних людей Відня. Якийсь час молода пара перебувала в Росії, а з 1790 р. графа Андрія призначили у Відень, спочатку помічником посла, а пізніше він змінив Дмитра Голіцина на цій посаді.
Першими депешами Розумовського з Відня імператриця була задоволена; у 1792 р. його стараннями був відновлений договір між Росією та Австрією; чимало припало турбот на його долю по другому і третьому розподілах Польщі. Після поразки Римського-Корсакова при Цюріху Павло I наказав Розумовському залишити Відень і жити в Батурині. Потім Розумовський був призначений сенатором. Олександр I у 1801 р. знову призначив його послом у Відень.
1806 рік був переломним у житті графа Андрія та його дипломатичній кар'єрі. Під час наполеонівських воєн Розумовському коштувало великої праці збудити австрійський уряд до вступу в коаліцію проти Наполеона і до відкриття військових дій проти Франції. Та його діяльністю дипломата були усе більш незадоволені в Петербурзі. Наприкінці 1806 року, у грудні, його спіткало особисте горе — після довгої хвороби вмерла його дружина Єлизавета. А незабаром після того, як Росія уклала з Наполеоном Тильзитський мир, становище Розумовського стало маловтішним, і в липні 1807 року він пішов у відставку. Андрій залишився у Відні, займаючись, головним чином, облаштуванням своєї відомої картинної галереї і не менш славних музичних вечорів.
Культурне подвижництво
Із самого початку роботи у Відні Андрій Розумовський перебував в епіцентрі культурного життя столиці Австрії. Завдяки блискучій освіті, знанню мов, витонченим манерам, чудовому розумінню мистецтва він швидко увійшов у доволі вузьке коло віденських аристократів. Андрій зустрів там деяких своїх петербурзьких знайомих і серед них дуже близького до родини Розумовських Й. М. К. Лобковіца, що був представником одного з найбагатших і найславетніших австрійських сімейств.
Розумовський був представлений в салон графині Тун, середовище всіх освічених і авторитетних людей Відня. Господиня салону — розумна, екстравагантна і чарівна графиня Марія Вільгельміна фон Тун-Гогенштейн, уроджена Ульфельд (1744–1800), була ярою шанувальницею музики, як і всі її найближчі родичі і знайомі. Її дядько — Фердинанд Лобковіц (мати графині Тун була із сімейства Лобковіц) узяв на себе турботу про музичну освіту сина одного зі своїх лісничих — надалі відомого композитора Глюка. Свекор Марії Вільгельмівни, граф Йоганн Йозеф Тун був другом і меценатом Вольфганга Моцарта, у його садибі в Лінці була написана знаменита «Лінська симфонія», а Леопольд Моцарт, батько знаменитого композитора, був у свій час їхнім домашнім капельмейстером. Вільгельміна Тун влаштувала молодого Гайдна на службу капельмейстером до свого приятеля, дуже заможного князя Естергазі. Вона ж була постійним меценатом Моцарта. Пізніше графиня Тун познайомилася з Бетховеном, і в 1798 році він присвятив їй тріо для фортепіано, кларнета і віолончелі.
У 1788 році Андрій Розумовський одружився з Елізабет, донькою Вильгельміни фон Тун.
Дружба з Бетховеном
Музичні збори і вечори були практикою життя Відня, а Розумовський — їхнім постійним активним учасником як виконавець чи слухач. Крім салона графині Тун концерти відбувалися в будинку в Карла Лихновського (княгиня Христина Лихновська рідна сестра дружини Розумовського) і у музичному салоні князя Лобковіца. На одному з таких музичних вечорів граф Андрій познайомився з Бетховеном.
Спілкування композитора з музикантом-дилетантом, закоханим у квартетну музику, привело до того, що Бетховен став приділяти цьому жанру велику увагу. Розумовський переказував Бетховену свої бесіди з Гайдном про музику і тим самим дуже вплинув на музичний розвиток молодого композитора.
Можливо, їхнє зближення саме в 1806 році було пов'язано з тим, що в цей час Бетховен зайняв антинаполеонівську позицію, знявши ім'я Наполеона (якого Розумовський давно ненавидів) з титульного листа 3-ї симфонії та скандально відмовившись виступати перед французькими офіцерами.
Граф Розумовський вписав своє ім'я в історію музики вже тим, що залучив Бетховена до написання квартетів. І дійсно, довгий час композитор взагалі не звертався до жанру струнних квартетів. У всякому разі, квартети ор. 59 — це тільки друге звернення Бетховена до цього жанру, але вони — справжній шедевр великого майстра.
Квартети, присвячені Розумовському, дослідники вважають новим етапом розвитку європейської квартетної музики.
Як відомо, у квартетах ор. 59 були використані українські і російські народні мелодії. У дослідників творчості композитора немає узгодженої версії про те, чому Бетховен звертається до цитування. Одні вважають, що ця думка була подана композитору «замовником» — А.Розумовським. Інші — що для того, щоб просто виявити повагу до мецената, було б досить присвяти. У факті не тільки традиційної присвяти на титульному листі, але й присвяти в самому музичному тексті, дослідники вбачають те, що взаємини між великим маестро і Розумовським були досить щиросердні.
Спадщина, отримана після смерті батька, дозволила Андрію Кириловичу організувати найкращий квартет свого часу і перший в Європі ансамбль постійного складу: музиканти мали в ньому довічний ангажемент.
Для створення квартету йому потрібно було тільки три музиканти, бо другою скрипкою ансамблю був сам граф Андрій. Його власна підготовленість цілком дозволяла йому грати партію другої скрипки в квартеті, що він зазвичай і робив.
Квартет був організований у 1808 році і відразу став квартетом Бетховена. У репертуарі квартету Розумовського було все, що створював Бетховен нового, і виконувалося саме так, як того хотів автор. Тож не дивно, що 1808 року в Бетховена виникає бажання змінити присвяту 5-ї симфонії, спочатку призначеної графу Ф.Опперсдорфу. Бетховен навіть одержав за неї 350 флоринів у рахунок гонорару (500 фл.), але присвятив, як і 6-у симфонію, А.Розумовському і Ф.Лобковіцу.
Віденський конгрес
Отримана у 1803 році спадщина дозволила Андрію Розумовському зайнятись облаштуванням знаменитої у Європі картинної галереї і не менш блискучих концертів та віддатися сімейній пристрасті — будівництву. Він витратив велику суму грошей на побудову чудового палацу в неокласичному стилі під нове посольство Олександра I та мосту через Дунай.
У другій половині 1813 року Розумовський увійшов в оточення імператора Олександра I і перебував у штаб-квартирі союзних військ під час походу у Францію. На початку 1814 р. був призначений уповноваженим для ведення переговорів про перемир'я. Російський посол став однією із найвагоміших фігур у часи проведення Віденського конгресу, його навіть прозвали у Відні «ерцгерцогом Андреасом». Не дивно, що під час проведення урочистостей, пов'язаних із Віденським конгресом, Бетховену випало також відігравати важливу роль. Монархи, що приїхали у Відень, і аристократи, що їх супроводжували, вітали великого композитора. В палаці Розумовського Бетховен зустрічався з високопоставленими особами. За підготовку, організацію і проведення Віденського конгресу граф Розумовський був нагороджений князівським титулом.
Урочистості по завершенню Віденського конгресу та відзначенню перемоги над Наполеоном проходили також у Палаці Розумовського. Для того, щоб розмістити всіх гостей, Розумовський влаштував тимчасову прибудову до свого палацу, що опалювалась за рахунок димоходу. Під час урочистостей, наприкінці 1814 року сталась подія, що змусила весь Відень на один-два дні забути навіть про конгрес. Горів палац Розумовського. Вогонь, що розпочався в димоході через деякий час розповсюдився на основний будинок. Пожежа була страшною для серця і кишені вже літнього Андрія — згоріли парадні кімнати його знаменитого палацу, були пошкоджені і знищені мармурові статуї, погруддя, унікальні вази, відомі у всій Європі картини, бронза та інші твори мистецтва.
Після пожежі Розумовський вийшов у відставку з дипломатичного корпусу і виявився не в змозі утримувати квартет, тому в 1816 році вимушено сповістив про його розпуск, розпродав частину свого майна, призначивши музикантам пенсію. Квартет Розумовського розпався, але фактично ще довгий час існував за назвою «квартет Шуппанцига». Квартет відправився в Росію. Влаштувався у Петербурзі, де там представляв і поширював славу бетховенської музики. Виступав також із концертами в Москві та Києві.
З 1815 р. до самої смерті Розумовський проживав переважно у Відні. Він жив у постійному грошовому нестатку, який не могли покрити урядові субсидії. Цар обіцяв йому кошти на реконструкцію палацу, проте не дотримав свого слова.
Нащадки Андрія Розумовського живуть у Відні і сьогодні. Величезний палац і понині прикрашає у Відні вулицю, що носить його ім'я, а от міст Розумовського через Дунай не вцілів.
У 1990-х роках палац Розумовського був штаб-квартирою Міжнародного океанографічного інституту.
 
1755 
Марія Антуанетта, королева Франції (1770—93).
 
  Марія-Антуанетта (фр. Marie Antoinette, нім. Maria Antonia Josepha Johanna von Habsburg-Lothringen; 1755-1793) — королева Франції, дружина Людовика XVI, дочка Марії Терезії і Франца I. Від початку Французької революції натхненниця контрреволюційних змов та інтервенції. Засуджена Конвентом і страчена на гільйотині.
Австрійська ерцгерцогиня
Марія-Антуанетта з'явилася на світ 2 листопада 1755 у Відні і була 15 дитиною Марії-Терезії та імператора Франца I Лотаринзького. Ерцгерцогиня була названа на честь Діви Марії, святого Антонія Падуанського, свого старшого брата Йозефа і святого Іоанна. Усіх попередніх своїх дітей Марія-Терезія привела на світ без будь-яких проблем. Під час пологів останньої доньки виникли серйозні ускладнення, лікарі навіть побоювалися за життя матері. Важкі пологи та землетрус в Лісабоні, який відбувся 1 листопада 1755 і забрав багато життів, стали трактуватися як погані ознаки для новонародженої. Особливо враховуючи той факт, що хрещеними батьками Марії Антуанетти були король і королева Португалії, хоча їх представниками були ерцгерцог Йозеф і ерцгерцогиня Марія-Анна.
Дитинство і юність Марії-Антуанетти пройшли при дворі, в основному в палаці Шенбрунн, в колі великої і люблячої сім’ї, яка однак дотримувалася суворих правил. Уже починаючи з трьох років, подібно до інших членів своєї сім’ї жіночої статі, вона повинна була носити корсет. Виховання в імператорській родині починалося з самого раннього віку і базувалося на суворій програмі, розробленій Марією-Терезією спеціально для своїх дітей. Програма занять включала в себе уроки танців, відвідування театральних вистав, уроки історії, живопису, правопису, вивчення теорії управління державою, трохи математики та іноземних мов. Дівчаткам також викладалися рукоділля і мистецтво ведення світської бесіди. Незважаючи на старання Марії-Терезії сучасники відзначали, що принцеса не відзначалася великою любов'ю до знань. Дівчинка надавала перевагу іграм над заняттями, а мати до певного часу не звертала увагу на її освіту. Марія-Антуанетта погано писала німецькою і французькою мовами, її музична освіта бажала кращого (хоча вчителем був сам Ґлюк), знання з історії та географії також були поверхневими. За рекомендацією єпископа Орлеанського в якості вихователя їй був призначений абат Вермон. Вермон вказував на наявність у маленької Марії-Антуанетти шарму, чудового характеру і вміння себе тримати. Вермон зазначав, що:
У неї більше інтелекту, ніж можна було припускати, але, на жаль, через незібраність в свої дванадцять років вона не звикла його концентрувати. Трошки ліні і багато легковажності ускладнюють заняття з нею. Шість тижнів я викладав їй основи витонченої словесності, вона добре сприймає предмет, але мені поки не вдалося змусити її глибше зацікавитися викладеним матеріалом, хоча я і відчуваю що здібності до цього у неї є. Я зрозумів нарешті, що добре засвоює вона лише те, що одночасно і розважає її.
За відгуками осіб, які знали Марію-Антуанетту, вона не прочитала до кінця жодної книги і завжди уникала серйозних розмов.
Дофіна Франції
Союз Габсбургів і Бурбонів
У другій половині XVIII століття австрійські та французькі дипломати прагнули до союзу двох династій: Бурбонів і Габсбургів. Запорукою міцності цього союзу повинні були стати династичні шлюби між 14-ма ерцгерцогами і ерцгерцогинями і нащадками династії Бурбонів, представники якої в той час правили у Франції, в Іспанії, в Королівстві Обох Сицилій і Пармі. Цей захід покликаний був поліпшити політичні відносини Австрії з іншими державами та зміцнити її положення у Європі. Французька і австрійська сторони розглядали різні варіанти: передбачалося одружити Людовика XV на принцесі династії Габсбургів, імператора Йосипа II на одній з дочок французького короля. Першим шлюбним союзом між династіями Бурбонів і Габсбургів стало одруження ерцгерцога Йозефа Йосипа II і Марії-Ізабелли Бурбон-Пармської. Наступним був брат Йозефа Леопольд, майбутній імператор Леопольд II, одружився з принцесою Марією-Луїзою Іспанської. Третій син, ерцгерцог Фердинанд Карл, одружився на спадкоємиці Модени з дому Есте, герцогині Беатрисе Моденської-Есте.
На відміну від успішного втілення своїх планів відносно одруження своїх синів, Марія-Терезія зіткнулася з численними проблемами при влаштуванні шлюбів своїх дочок. Старша дочка, ерцгерцогиня Марія-Анна, через слабке здоров'я залишилася не заміжня. Плани щодо укладення шлюбного союзу між миловидною ерцгерцогинею Марією-Єлизаветою Австрійською та королем Франції Людовіком XV не здійснилися через те, що та захворіла віспою. У той час як ерцгерцогиня Марія-Христина Австрійська змогла обрати собі чоловіка, герцога Альберта Саксен-Тешенського, за своїм бажанням, ерцгерцогиня Марія-Амалія Австрійська була видана заміж проти її волі за Фердинанда I Бурбон-Пармського. Обидві ерцгерцогині Іоанна-Габріелла і Марія-Йозефа померли від віспи, таким чином ерцгерцогиня Марія-Кароліна Австрійська зайняла місце нареченої Фердинанда I, короля Обох Сицилій.
Одруження Людовика й Марії-Антуанетти
Укладення шлюбу між австрійською ерцгерцогинею Марією Антуанеттою і дофіном Франції мало стати останнім і найграндіознішим союзом між династіями Бурбонів і Габсбургів, а також посилити мир між Францією і Австрією. Марія-Терезія наполегливо домагалася від французького короля офіційної пропозиції. Воно було отримано в 1769 році. Після підписання шлюбного договору виявилися значні прогалини в загальних знаннях Марії Антуанетти і недостатнє володіння нею французькою мовою. Імператрицею були запрошені вихователі, викладачі танців та іноземних мов, які в найкоротші терміни повинні були підготувати юну ерцгерцогиню до виконання її обов'язків королеви Франції. З цього моменту і до самого від'їзду Марія Антуанетта спала в покоях своєї матері.
19 квітня 1770 року відбулося одруження за дорученням, де нареченого представляв ерцгерцог Фердинанд. 21 квітня Марія Антуанетта, у віці 14 років, назавжди залишає Відень. 7 травня пройшла церемонія "передачі" на "нейтральній" території, на безлюдному рейнському острівці, поблизу Страсбурга. За правилами ритуалу дівчина повинна була розлучитися зі своїми австрійськими друзями та знайомими, які її супроводжували, а також повністю роздягтися. Це означало, що вона залишає все, що належало чужоземному двору і державі, щоб стати королевою Франції. Її одягнули у все французьке. З цього дня австрійська ерцгерцогиня Марія-Антонія ставала дофіною Франції Марією Антуанеттою. Королівська родина зустріла Марію-Антуанетту в Комп'єнському лісі.
16 травня 1770 в Версалі відбулося друге одруження. Одне свято з нагоди одруження змінювалося іншим. Кульмінацією повинні були стати народні гуляння 30 травня 1770 року на сьогоднішній площі Згоди з музикою, феєрверком, вином, хлібом і м'ясом за рахунок казни. Народ товпився на площі і на підходах до неї. Ситуація ускладнювалася присутністю на площі будівельних котлованів. Піротехнічні ракети, з тріском і шипінням вибухали в натовпі, викликаючи паніку в народних мас. Люди, що прийшли на свято, кинулися в розсипну, наштовхуючись один на одного, багато потрапили в котловани або були затоптані натовпом. В результаті погано організованого свята загинули 139 людей і сотні були поранені. Загиблих поховали на кладовищі Святої Мадлен — 23 роки потому труп Марії Антуанетти скинуть на цьому ж кладовищі в загальну могилу. Марія-Терезія розуміла, що дочка дуже молода і потребує керівництва, тому направила до Франції свого посланника Мерсі д'Аржанто . Він стежив за кожним кроком дофіни і докладно про все інформував імператрицю.
Фактично шлюб не був здійснений — дофін страждав від фімозу, потрібна була хірургічна операція, на яку Людовик довго не міг зважитися. Лише через сім років, після того, як брат Марії Антуанетти імператор Йосип спеціально приїхав в Париж, щоб вговорити зятя на операцію, Людовик дав на неї згоду.
Неповноцінність чоловіка, її ненормальний шлюб зробили Марію Антуанетту одержимою підвищеною активністю. Вона допізна проводила час на балах і маскарадах, які любила, тому що під маскою її не впізнавали або робили вигляд, що не впізнавали, і спала декілька годин на добу. Проста схильність до розваг перетворилося на нескінченну гонитву за задоволеннями, що скандалізували увесь двір. За легковажністю Марії Антуанетти ховалася внутрішня розчарованість, усвідомлення негідного стану, що триває багато років. Королівська сім'я неминуче перебувала у фокусі загальної уваги. Неспроможність короля була прекрасно відома всьому двору і служила темою памфлетів, а поведінка Марії Антуанетти породила чутки про її розбещеність, що поширилися по всій Франції.
При французькому дворі
При французькому дворі молода і недосвідчена Марія Антуанетта виділялася здебільшого в негативному плані. Її першою фрейліною була призначена мадам Нуальє, жінка досить строгих правил. Проте Марія Антуанетта, відчуваючи надмірну опіку з боку літньої пані та обтяжуючись цією опікою, дала їй прізвисько "Мадам Етикет". Звичаї французького двору залишалися чужими принцесі, єдиною людиною, кому вона довіряла і в кого шукала підтримки, був посол Австрії, граф Мерсі д'Аржанто. Марією-Терезією йому була відведена також роль наставника принцеси, крім того він повинен був тримати імператрицю в курсі всіх подій при дворі. Таким чином виникло знамените листування Мерсі д'Аржанто, яке є безцінною хронікою життя Марії-Антуанетти з її весілля в 1770 році до смерті в 1793 році.
Перші три роки шлюбу вона перебувала під впливом не тільки д'Аржанто, але трьох незаміжніх дочок короля — Аделаїди, мадам Вікторії і мадам Софії. Вони використовували наївну і добродушну дофіну в своїх інтригах, спрямованих в більшості своїй проти фаворитки короля, яка була для трьох сестер небажаною персоною при дворі. Під впливом так званих тіточок Марія-Антуанетта стала негативно ставитися до фаворитки Людовика XV, мадам дю Баррі. Незважаючи на наявність в останньої великих зв'язків при дворі, дофіна на початку всіляко ухилялася від спілкування з фавориткою. Самій же дю Баррі було заборонено заговорювати з майбутньою королевою. Тільки після того, як кронпринцеса послухалася поради своєї матері пристосовуватися при дворі, вона адресувала дю Баррі свої знамениті сім слів: "Сьогодні у Версалі щось занадто багато людей!" Це були перші й останні слова з вуст дофіни, адресовані мадам дю Баррі.
Королева Франції
Сходження на престол Людовіка XVI зустріли з ентузіазмом: всі сприйняли його як закінчення довгого епохи фаворитизму й очікували змін на краще. Дружина короля мала репутацію милосердної, щедрої і великодушної жінки.
Ставши королевою, Марія Антуанетта звільнилася від опіки тіток Людовика XVI і своїх гувернанток.
Я дуже всім цим схвильована і ще більше схвильована долею моєї доньки. Доля її буде або блискучою, або глибоко нещасною. Король, міністри перебувають у вкрай скрутному становищі, справи держави заплутані і розладжені, а вона така молода! У неї ніколи не було і, мабуть, ніколи не буде серйозних прагнень.
— писала Марія-Терезія Мерсі д'Аржанто.
Мати закликала Марію Антуанетту вести «спокійне та гідне життя» і «докладати всі зусилля на благо держави» і сподівалася на продовження дружніх відносин між Францією та Австрією заради європейського миру.
В оточення Марії Антуанетти міг потрапити лише той, хто показав своє вміння розважати її. Ті, хто добре знали королеву, дивувалися, яких нікчемних людей наблизила вона до себе. За деякими винятками це були інтригани, які, користуючись дружбою з королевою, отримували вигідні посади, пільги і дорогі подарунки для себе і своїх родичів. Такою була найближча подруга королеви — графиня де Полиньяк, що походила із зубожілої аристократичної сім'ї. Зліт Полиньяк був стрімким. Всі члени її родини зайняли вигідні посади при дворі. Щорічно це сімейство з королівської скарбниці отримувало близько півмільйона ліврів. Невдовзі королева стає слухняним знаряддям недостойних людей зі свого оточення. Питання про призначення на будь-який пост вирішувала тільки Марія Антуанетта, за спиною якої стояла Полиньяк.
Але винятки все-таки були. Наприклад, визнаний майстер у мистецтві катання на ковзанах шевальє де Сен-Жорж, який був партнером Марії Антуанетти по льоду. У модній для вищого суспільства того часу розвазі — катанні на ковзанах — з королевою Франції не могла зрівнятися жодна жінка.
Марія-Антуанетта захопилася роллю законодавиці мод. Король збільшив її утримання, але коштів на оплату убрань і прикрас все одно не вистачало. Марія Антуанетта, знехтувавши королівською забороною, брала участь у азартних іграх. В салон королеви допускалися всі, хто був спроможний вести велику гру, в тому числі люди з поганою репутацією. За повідомленням Мерсі д'Аржанто, в 1778 році королева програла 171344 франків.
Ще однією дорогою іграшкою для королеви став Тріанон. Марія Антуанетта зробила його своєю резиденцією, куди втекла від версальського етикету, що пригнічував її, з невеликою кількістю обраних. Цим викликала ненависть тих придворних, які не були допущені в її оточення.
Образ життя молодої недосвідченої королеви, яка часто порушувала церемоніал версальського двору і з самого початку охрещеною громадою як «австріячка», давав привід до численних наклепницьких вигадок. Історія з намистом королеви надзвичайно зашкодила її репутації і дала привід до злісних пліток, що охоче приймалися на віру. Ревно підтримуючи розпущену, жадібну і фанатично ворожу реформам придворну партію, Марія Антуанетта в сильному ступені сприяла падінню Тюрго і Мальзерба; вона відкрито втручалася в політику, підтримуючи інтереси Австрії з приводу подій в Нідерландах і Баварії.
З самого початку революції королева стала запеклим ворогом конституційно-демократичного режиму. При нападі черні на Версаль (5-6 жовтня 1789 року) її життю загрожувала серйозна небезпека. Коли вона переселилася з королем в Тюїльрі, вона намагалася спонукати його до рішучої діяльності та зав'язала відносини з Мірабо для порятунку монархії, але в рішучий момент всі плани розбилися об ненависть і недовіру Марії до вождя конституційної партії. Невдала спроба втечі 20 червня 1791 сильно погіршила становище Марії-Антуанетти і її чоловіка. Вона намагалася прискорити австрійсько-прусське вторгнення з метою порятунку трону і королівської родини, але насправді це привело до протилежного результату. Коли 10 серпня 1792 Тюїльрійський палац був узятий, вона зберегла спокій і гідність.
Останні дні Марії Антуанетти
Австрійський імператор Леопольд II, брат Марії Антуанетти, хотів допомогти своїй сестрі та її чоловіку і почав війну проти охопленої революцією Франції. Це викликало новий спалах повстання. Народ увірвався в королівський палац Людовика XVI і всю його сім'ю ув'язнили. Влада в країні перейшла до Конвенту.
Через п'ять місяців після страти Людовика XVI революційний Комітет громадського порятунку прийняв рішення перевести Марію Антуанетту з донжона замку Тампль в камери вежі Консьєржері на паризькому острові Сіте. Приймаючи це рішення, революційний трибунал розраховував на те, що австрійський уряд терміново приступить до переговорів про закінчення війни. Проте ні Австрія, ні інші європейські держави ніяк не відреагували на це. Зате деякі затяті роялісти стали розробляти план визволення королеви з в'язниці.
Марія Антуанетта була доставлена в Консьєнжері 2 серпня 1793 і розміщена в камері, що виходила вікнами на так званий Жіночий двір. Камера була дуже стримано умебльована: ліжко з ложем з ременів, раковина, невеликий столик з ящиком, табуретка і два стільці. На королеві була траурна сукня, і вона мала з собою трохи білизни — білу нічну сорочку, пару батистових блузок, хустки, шовкові панчохи, кілька нічних чепчиків і стрічки. На шиї у неї висів портрет сина і його локон, захований в дитячу рукавичку.
Ні пера, ні паперу у королеви не було, і останні дні вона проводила за читанням і молитвами. Два рази на день їй приносили їжу: о дев'ятій ранку — сніданок (кава або шоколад з булочкою), а в полудень — обід (суп, овочеве блюдо, дичину або телятину і десерт). Вечеряла Марія-Антуанетта залишками від обіду.
Страта Марії Антуанетти
Звичайна ширма відділяла королеву від двох приставлених до неї жандармів. Маркіз де Ружвіль будував плани по організації втечі королеви: задумано було викрасти її під час імпровізованого заколоту. Щоб попередити королеву, маркіз «випадково» зронив футляр від окулярів, в якому лежала записка з викладом плану. Прочитавши записку, Марія-Антуанетта розірвала її на шматочки і надряпала шпилькою на клаптику паперу: «Довіряюсь вам. Зроблю як ви сказали». Цю записку вона дала жандарму з проханням передати її кому треба, але охоронець тут же повідомив своєму начальству про підготовку втечі королеви. Після цього були посилені умови її утримання в камері і прискорені терміни судового процесу. 14 вересня її перевели в іншу камеру.
Процес над 37-річною Марією Антуанеттою почався о 8 ранку 15 жовтня 1793. Захисником Марії Антуанетти на процесі виступив Клод Шово-Лагард, а обвинувачем — дуже грубий на мову Фукьє-Тенвіль. Полеміст Жак Ебер звинуватив Марію Антуанетту в інцесті, але вона не стала відповідати йому. Коли один із суддів запитав, чому вона не відповідає на пред'явлені звинувачення, Марія Антуанетта сказала схвильованим голосом: «Якщо я не відповідаю, то лише тому, що сама природа відмовляється відповідати на подібні мерзенні звинувачення на адресу матері. Я закликаю всіх, хто може, з'явитися сюди». По залу прокотився гомін і засідання суду було перервано. А незабаром з показаннями виступив сорок один свідок. Зрештою королеву звинуватили в тому, що вона підтримувала зв'язки з державами, ворожими Франції, сприяла перемозі супротивника і зрадила інтереси країни.
На наступний день, 16 жовтня в 4:00 ранку, був зачитаний одноголосно прийнятий вирок до вищої міри покарання. Після читання вироку кат Шарль Анрі Сансон постриг наголо королеву і надів їй кайдани на відведені за спину руки. Марія Антуанетта у білій пікейній сорочці, з чорною стрічкою на зап'ястях, з хусткою з білого мусліну, накинутою на плечі, і з чепчиком на голові, в лілових туфлях, що означало милосердя до народу Франції, сіла у візок ката.
О 12:15 пополудні королева була обезголовлена на нинішній площі Згоди. У 1815 році її останки перенесені в Сен-Дені. Точне місце поховання в соборі невідомо.
Пізніше її родичку Марію Луїзу видали заміж за Наполеона Бонапарта для укладення вічного миру між Францією та Австрією.
 
1815 — Джордж Буль, англійський математик, засновник формальної логіки.
 
1865 — Воррен Гардінг, 29-й президент США (1921—23)
 
1902 — Сергій Лебедєв, український математик, електротехнік, розробник перших радянських ЕОМ.
Категорія: ЛЮДИ ТА ДАТИ У ВІЙСЬКОВІЙ ТА СВІТОВІЙ ІСТОРІЇ | Переглядів: 766 | Додав: Vchutel | Теги: розробник перших ЕОМ, український математик, граф, Марія Антуанетта, Сергій Лебедєв, Клеопатра, Дипломат, Розумовський, Воррен Гардінг, президент | Рейтинг: 5.0/4
Всього коментарів: 0
avatar
Вхід на сайт
Пошук
Календар
Архів записів
Друзі сайту
Copyright MyCorp © 2024