<div style="text-align: center;"><font size="2" style="font-size: 10pt;">1350 </font></div>
<div style="text-align: center;"><font size="2" style="font-size: 10pt;">Дмитро Донський, князь Володимирський і Московський.</font></div>
<div> </div>
<div><font size="2"><img align="left" alt="" src="/avatar/Kalendar5/Dmitri_Donskoy.jpg" /> Дмитро́ Донськи́й (також Дмитрій Донськой) (* 12 жовтня 1350 — †19 травня 1389) — великий князь московський (із 1359 року) та володимирський (із 1362, з перервами). Канонізований РПЦ як преподобний, день пам’яті вшановується 19 травня (ст.ст.).</font></div>
<div>
<div style="text-align: center;"><font size="2">Життєпис</font></div>
<div style="text-align: left;"><font size="2">Народився у м. Москва. Дмитро — внук великого князя московського та володимирського Івана Даниловича Калити, син Івана Івановича Красного та його другої дружини Олександри. Став правителем Великого князівства Московського в малолітньому віці (у 9 років): був посаджений на престол московськими боярами, які скористалися усобицями в Золотій Орді та напругою у відносинах між золотоординськими ханами та великими князями володимирськими, щоб утвердити великим князем московським саме Дмитра, який таким чином переміг своїх суперників у боротьбі за титул великого князя — суздальсько-нижньогородського, рязанського та тверського князів.</font></div>
<div><font size="2">Управління боярського уряду</font></div>
<div><font size="2">До повноліття Дмитра боярський уряд очолював митрополит Київський, Московський і всієї Русі Олексій. Цей уряд досить успішно вів боротьбу Великого князівства Московського за гегемонію серед інших російських князівств, зокрема добився в Золотій Орді ярлика для Дмитра на князювання великим князівством володимирським. Ця дипломатична перемога була закріплена шлюбом Дмитра з дочкою попереднього великого князя володимирського Дмитрія Костянтиновича — Євдокією (17 січня 1366). Водночас у самому Московському князівстві формувався удільний лад: 1364 року з благословіння митрополита Олексія було укладено договір між князем Дмитром та його братом у перших Володимиром Андрійовичем Хоробрим (Донським ), який дістав м. Серпухов (тепер місто в Московській області, РФ), але визнавав себе васалом великого князя московського.</font></div>
<div><font size="2">Повноправне князювання</font></div>
<div><font size="2">За його правління у 1367 році був побудований перший кам’яний кремль в Москві. З 18 років Дмитро став повноправним правителем, хоча й прислухався до порад митрополита та бояр. Головним суперником Москви в той час було Велике князівство Тверське, очолюване великим князем тверським Михаїлом Олександровичем. Із сестрою останнього Юліанною був одружений великий князь литовський Ольгерд, який підтримував Твер (зараз місто в РФ) у його протидії Москві. 1368 року Дмитрій зрадницьки захопив князя Михаїла, але під тиском уряду Золотої Орди змушений був його звільнити. Після цього московське військо заволоділо с. Городок (зараз село у Тверській області, РФ) на р. Стариця (притока Волги). Це спричинило війну Московського князівства з Тверським, яке підтримав Ольгерд. 21 грудня 1368 військо Великого князівства Литовського завдало нищівної поразки московським силам на р. Тростня, після чого обложило Москву, але не змогло її взяти. Під час нової війни проти Твері Дмитро спочатку взяв гору над нею, розоривши також Смоленське князівство, але потім знову мусив витримувати облогу Москви від військ Ольгерда (6–14 грудня 1370). Після відступу Ольгерда Дмитро переміг тверського князя Михаїла, а пізніше уклав мирний договір із Великим князівством Литовським (1371), скріплений шлюбом Олени Ольгердівни з Володимиром Андрійовичем. Чергове протистояння Дмитра та Михаїла, знову підтриманого Ольгердом, завершилося без кровопролиття мирним договором (літо 1372). Через декілька років Дмитро зібрав велике військо з кількох князівств і взяв Твер (3 вересня 1375), після чого Велике князівство Тверське було значно послаблене.</font></div>
<div><font size="2">1376 року Дмитро поширив свій вплив на Волзько-Камську Болгарію. Посилення Московського князівства викликало невдоволення адміністрації Золотої Орди і потужні ординські напади (насамперед поразка московського війська на р. П'яна (притока Сури, басейн Волги) 1377), які були призупинені перемогою Дмитра над мурзою Бегичем на р. Вожа (притока Оки, басейн Волги) 11 серпня 1378 р. Того ж року він розбив рязанського князя під Скорнищевим.</font></div>
<div><font size="2">Дмитро виявив себе хорошим дипломатом, про що свідчить уміле використання ним усобиць у Великому князівстві Литовському по смерті Ольгерда. На боці великого князя московського виступили Андрій та Дмитрій Ольгердовичі, що дало можливість Москві заволодіти м. Переславль-Залеський (нині місто в Ярославській області, РФ), посилити свої позиції в Сіверщині.</font></div>
<div><font size="2">Стосунки з церквою. Відлучення та прокляття</font></div>
<div><font size="2">Патріарх Філофейru 2 грудня 1375 року звів в сан Митрополита Київського, Литовського й усієї Руси Кипріана. Після смерті митрополита Алексія (лютий 1378) того ж року за наказом Дмитрія московський собор єпіскопів обрав митрополитом Великої Руси княжого духовника Михаїла (Митяя). Для затвердження сану Митяй поїхав до Константиполя, де й помер 1379 року.</font></div>
<div><font size="2">Кипріана не визнали у Москві. Влітку 1378 року по дорозі з Києва до Москви над ним поглумилися й вислали за межі Московії. У відповідь Кипріан негайно (у червні 1378) відлучив Дмитрія від церкви та прокляв його та усіх, хто має відношення «к иманию, и запиранию, и бещестию, и хулению», а також тих, «хто покусится сию грамоту сжещи или затаити».</font></div>
<div><font size="2">У 1381 Дмитро був змушений визнати Кипріяна новим митрополитом.</font></div>
<div><font size="2">Особливо велике значення мала для Дмитра підтримка з боку святителя Сергія Радонезького, Стефана Махриського, Димитрія Прилуцького, Діонісія та інших.</font></div>
<div><font size="2">Це сприяло консолідації російських князівств навколо Великого князівства Московського у внутрішньоординській боротьбі проти Мамая. До Дмитра приєдналися й досить значні війська Андрія та Дмитрія Ольгердовичів, князя Дмитра Михайловича (Коріятовича) Боброка-Волинського.</font></div>
<div><font size="2">У 1988 році Помісним собором РПЦ причислений до лика святих (без будь-якого офіційного зняття відлучення та прокляття).</font></div>
<div><font size="2">Куликовська битва</font></div>
<div><font size="2">Масштабна битва з військами Золотої Орди відбулася 8 вересня 1380 на Куликовому полі (при впадінні р. Непрядва в Дон). У ній перемогу над ординцями татарського темника Мамая здобуло військо Дмитрія, прозваного за це Донським. Усупереч поширеній думці, він не показав себе тут як полководець належним чином, навіть виявив слабкодухість. Куликовська битва мала велике міжнародне значення, прискорила звільнення російських земель від поневолення, однак перемога не привела до ліквідації золотоординського панування, і вже 1382 року хан Тохтамиш, скориставшися зрадою, захопив Москву, оборону якої очолював литовський князь Остей, і спалив її, як і деякі інші міста. Ординцями було вбито понад 24 тис. москвичів, не рахуючи втоплених і спалених.</font></div>
<div><font size="2">Дмитро Донський зі своїм військом не насмілився виступити проти Тохтамиша і відступив до м. Кострома (нині місто в РФ). Пізніше він змушений був віддати в заложники хану свого сина Василія, якому 1385 року вдалося втекти до Молдови, а звідти – в Україну. Того ж року Дмитро уклав мир з великим князем рязанським Олегом Івановичем, який до цього був союзником Тохтамиша (за це Дмитро Донський спустошив Рязанщину), і віддав свою дочку Софію за його сина Федора. Взимку 1385–86 він завдав тяжкого удару Новгороду Великому, але внаслідок Кревської унії 1385 року вплив Москви на західні напрями послабшав, насамперед у Смоленському князівстві.</font></div>
<div><font size="2">Наслідки правління</font></div>
<div><font size="2">Загалом володіння Московського князівства при Дмитру Донському розширилися, хоча це й коштувало тяжких людських і матеріальних втрат. 1389 року Дмитро Донський встановив новий (територіальний) принцип формування війська на відміну від попереднього (служилого); дещо обмежив права боярства, сприяв централізації органів влади.</font></div>
<div><font size="2">Важливим успіхом Дмитра Донського на шляху зміцнення великокнязівської влади й Московської держави була передача ним по заповіту Володимирського великого князівства як власної «вотчини» синові — великому князю московському Василію Дмитровичу</font></div>
</div>
<div> </div>
<div style="text-align: center;"><font size="2">1759 </font></div>
<div style="text-align: center;"><font size="2">Жорж Дантон, один із чільників якобінців і водночас жертва французької революції (п. 1794).</font></div>
<div> </div>
<div><span style="font-size: small;"><img align="right" alt="" src="/avatar/Kalendar5/200px-Danton_001.jpg" /> Жорж Жак Дантон (фр. Georges Jacques Danton), 26 жовтня 1759 — 5 квітня 1794) — один з батьків-засновників Першої французької республіки, співголова клубу кордельєрів, міністр юстиції за часів Французької революції, перший голова Комітету громадського порятунку.</span></div>
<div>
<div style="text-align: center;"><font size="2">Біографія й політична діяльність</font></div>
<div><font size="2">Молодість. Адвокат</font></div>
<div><font size="2">Народився в родині прокурора бальяжа Арсі Жака Дантона (1722—1762), дитинство провів у селі, навчався в семінарії і в світському пансіоні в Труа, захоплювався культурою античності. Готуючись до адвокатського фаху в Парижі, Дантон ознайомився з літературою XVII і XVIII ст. і брав активну участь в масонському русі. В 1787 році він заплатив за місце адвоката при раді короля, вважаючи тоді ще можливим переворот зверху, та в 1791 році, при ліквідації старих судових посад, Дантон не прийняв в обмін жодної нової, бо хотів цілковито присвятити себе революційній діяльності.</font></div>
<div><font size="2">Початковий етап революції</font></div>
<div><font size="2">Уже з 1789 року Дантон активно поширював крайні революційні й республіканські ідеї на різних зборах і клубах, відігравав примітну роль у подіях 14 липня і 5-6 жовтня в заснуванні клубу кордельєрів. Дантон завжди виступав проти двору, міністерств, національних зборів; 17 липня 1791 року він закликав народ на Марсовому полі підписувати петицію про позбавлення влади короля. Після придушення цього руху Дантон тижнів на шість сховався в Англії й повернувся лише перед виборами до законодавчих зборів. У депутати він не потрапив, але став у Парижі проводити підготовку до позбавлення влади короля, то як адміністратор департаменту, то як товариш прокурора Паризької комуни, то проводив роботу в клубах, то серед загонів народного війська — федератів Марселя та Бретані або Entants-Rouges із Сент-Антуанського передмістя.</font></div>
<div><font size="2">Конвент</font></div>
<div><font size="2">У ніч з 9 на 10 серпня 1792 року Дантон дав поштовх до утворення нової, більш республіканської генеральної ради комуни, заарештував Манда, наступника Лафаєта в командуванні національною гвардією, й замінив його Сантерром. Після 10 серпня Дантон був призначений міністром юстиції; спираючись на Паризьку комуну, він став вождем у боротьбі проти роялістів всередині й оборони кордонів проти Австрії та Пруссії. Вороги Дантона звинувачували його в підкупності, розтратах, організації вересневих вбивств. Перші звинувачення не підтверджуються жодними документами;[Джерело?] попередити або зупинити вересневі вбивства Дантон, за власним зізнанням, не відчував себе в силі й поставився до кровопролиття з такою самою байдужістю, як згодом до своєї власної загибелі. Дантон був обраний депутатом у конвент від Парижа і зазнавав різкої критики тут з боку Жиронда за свою попередню діяльність в міністерстві. Він виступав у конвенті за свободу друку, за закони проти емігрантів, за засудження короля, був у свій час головою клубу якобінців та членом першого комітету громадського порятунку.</font></div>
<div><font size="2">Зовнішня політика Дантона</font></div>
<div><font size="2">Після перемоги під Жемапе Дантон був посланий конвентом до Бельгії для організації завойованої області. Пізніше, намагаючись применшити роздратування, спричинене політикою втручання в сусідні держави, Дантон наполіг в конвенті на рішенні не втручатися у внутрішні справи інших націй (13 квітня 1793 року), не робити ні наступальних воєн, ні завоювань (15 червня 1793 року). Метою подальших дипломатичних зносин і військових озброєнь він ставив мир і визнання республіки іншими державами. Дантон сприяв заміні парламентського правління Жиронди тимчасовою революційною диктатурою комітету громадського порятунку і став вести боротьбу з противниками революції всередині й поза Францією за допомогою революційних трибуналів і колосальних наборів. Період з квітня 1793 по вересень 1793 року — епоха найбільшого впливу Дантона. У зовнішніх зносинах він накреслив цілу систему політики для своїх наступників: в Англії підтримувати всі опозиційні елементи проти Пітта, домогтися нейтралітету дрібних держав — Данії, Швеції тощо, спробувати відокремити Пруссію та Баварію від коаліції, силою приборкати Сардинію й Іспанії, продовжувати боротьбу проти Австрії, створюючи їй труднощі на Сході агітацією в Польщі та Туреччині.</font></div>
<div><font size="2">Засудження і страта</font></div>
<div><font size="2">З часу заснування другого Комітету Громадського порятунку починається перехід влади, з одного боку, до ебертистів, з іншого — до Робесп'єра. Дантон недостатньо протидіяв цьому переходові, часто був відсутній в Парижі й занадто розраховував на свою популярність. Він не схвалював продовження страт, тож його почали звинувачувати в надмірній поблажливості.</font></div>
<div><font size="2">Після падіння ебертистів, коли вплив Робесп'єра досяг апогею, 31 березня 1794, Дантона і його друзів було заарештовано за постановою об'єднаних комітетів громадського порятунку та загальної безпеки; це рішення було схвалене конвентом за доповіддю Сен-Жюста, складеною за начерками Робесп'єра. Процес з самого початку проводився з порушенням всіх формальностей; новою постановою конвенту за пропозицією Сен-Жюста обвинувачені були прямо поставлені поза звичайними законами. Дантоністи (Каміль Демулен, Еро де Сешель, Фабр д'Еглантін та ін.) звинувачувалася у змові з метою повалення національного представництва й республіки; їх було засуджено й страчено на гільйотині. По дорозі до місця страти Дантон підбадьорював себе словами: «Вперед, Дантон, ти не повинен знати слабкості!» А проїжджаючи повз будинок, де жив Робесп'єр, Дантон крикнув: «Максиміліан, я чекаю на тебе!»</font></div>
<div><font size="2">Кат Дантона Шарль Анрі Сансон засвідчував: «Спочатку на ешафот зійшов Геро де Сешель, а з ним і Дантон, не чекаючи, щоб його покликали. Помічники вже схопили Геро й одягли йому на голову мішок, коли Дантон підійшов, щоб обійняти його, так як Геро вже не зміг попрощатися з ним. Тоді Дантон вигукнув: „Дурні! Хіба ви завадите головам поцілуватися в мішку?.." Ще ніж гільйотини не був очищений, як Дантон вже наблизився; я тримав його і запропонував відвернутися, поки приберуть труп, але Дантон лише презирливо знизав плечима: „Трохи більше або менше крові на твоїй машині, що це важить; не забудь тільки показати мою голову народові; такі голови не кожний день вдається побачити". Це були його останні слова».</font></div>
<div><font size="2">Вшанування</font></div>
<div><font size="2">У 1891 році паризька міська рада встановила пам'ятник Дантону.</font></div>
<div><font size="2">Анджей Вайда зняв у Франції фільм «Дантон», головну роль в якому зіграв Жерар Депардьє.</font></div>
</div>
<div> </div>
<div><font size="2">1842 — Василь Верещагін, російський художник-баталіст (п. 1904).</font></div>
<div> </div>
<div style="text-align: center;"><font size="2">1857</font></div>
<div style="text-align: center;"><font size="2">Роман Кондратенко російський генерал- лейтенант, </font></div>
<div style="text-align: center;"><font size="2">герой оборони фортеці Порт- Артур </font></div>
<div style="text-align: center;"> </div>
<div style="text-align: left;"><font size="2"><img align="left" alt="" src="/avatar/Kalendar5/3571.jpg" /> Відмітною властивістю Кондратенко було вміння впливати на дух військ, що помітно позначилося при відображенні декількох штурмів, коли ніхто не сподівався вже на успіх. </font></div>
<div style="text-align: left;"><font size="2">Роман Ісидорович Кондратенко народився (30 вересня ) 12 жовтня 1857 року в Тифлісі, в сім'ї бідного дворянина. Роман, завдяки допомозі старшого брата, який жив у Петербурзі, був визначений на навчання в Полоцьку військову гімназію на казенний рахунок. </font></div>
<div style="text-align: left;"><font size="2">У 1877 році він закінчив навчання в числі кращих випускників. Далі він стає юнкером Миколаївського інженерного училища в Петербурзі , що розташовувався, як і Інженерна академія, в колишньому палаці Павла I. Вищу освіту здобув і в Академії генерального штабу, де навчався з 1879 по 1884 рік. Прослуживши деякий час по інженерному відомству, в 1895 році Кондратенко отримав полк. У 1901 році він отримує звання генерал-майора. </font></div>
<div style="text-align: left;"><font size="2">У 1903 році Кондратенко отримав 7 -му Східно - Сибірську стрілецьку бригаду в Порт -Артурі. У найважчий момент облоги міста очолив оборону, займався удосконаленням оборонних позицій. Кондратенко особисто керував обороною на найскладніших і небезпечних ділянках. Він зміг зв'язати сухопутні і морські війська в одне ціле, вміло направляючи їх до дружної, спільній роботі. </font></div>
<div style="text-align: left;"><font size="2">Загинув Роман Ісидорович Кондратенко ( 2 ) 15 грудня 1904 року. Його смерть вирішила наперед долю фортеці. Буквально через два тижні Порт-Артур був зрадницьки зданий генералами Стесселя і Фоком, незважаючи на можливість подальшої оборони.</font></div>
<div> </div>
<div><font size="2">1879 — Лев Троцький, один з лідерів російської революції (п. 1940).</font></div>
<div> </div>
<div><font size="2">1904 — Духов Микола, творець атомної бомби (п. 1964).</font></div>
<div> </div>
<div><font size="2">1918 — Іван Казанець, голова уряду УРСР (1963–1965).</font></div>
<div> </div>
<div><font size="2">1919 — Мохаммед Реза Пехлеві, останній шах Ірану (п. 1980).</font></div>
<div> </div>
<div><font size="2">1937 — Степан Хмара, український політик.</font></div>
|
