| Меню сайту |
| Категорії розділу | ||||||||
|
| Наше опитування |
| Статистика |
Онлайн всього: 1 Гостей: 1 Користувачів: 0 |
23:01 13 січня народилися... | |
1827
Бекетов Микола, російський фізико-хімік.
 Бекетов Микола Миколайович (13. І 1827 — 13. XII 1911) — український і російський фізико-хімік, член Петербурзької академії наук (з 1886). Народився в Бекетовці Пензенської губернії. В 1849 закінчив Казанський університет. 1855—87 працював у Харківському університеті (з 1859—професор), з 1887—в Петербурзькій АН. У 1865 захистив докторську дисертацію «Дослідження над явищами витіснення одних металів іншими». В цій класичній праці Микола Бекетов виклав свою теорію витіснення металів, встановив ряд активності металів, дав формулювання (дуже близьке до сучасного) закону діючих мас, описав відкритий ним метод відновлення металів (алюмінотермія).У 1864 Бекетов організував фізико-хімічний відділ при Харківському університеті, на якому з 1865 вперше як самостійну наук. дисципліну систематично читав курс фіз. хімії. Провадив широкі термохімічні дослідження, метою яких було розкрити природу сил хімічної спорідненості. Праці Миколи Бекетова і його учнів започаткували харківську фізико-хімічну школу. Серед термохімічних досліджень Бекетова основними є визначення теплот утворення окисів лужних металів і вивчення динаміки хімічних явищ.
1864
Він Вільгельм, австрійський фізик, лауреат Нобелівської премії (1911) за дослідження явищ випромінювання і поглинання абсолютно чорним тілом (закони Віна).
 Вільгельм Він (нім. Wilhelm Carl Werner Otto Fritz Franz Wien) (13 січня 1864—30 серпня 1928) — німецький фізик, лауреат Нобелівської премії (1911) за дослідження явищ випромінювання і поглинання електромагнітних хвиль абсолютно чорним тілом (закони Віна).Біографія
Вільгельм Він народився в сім'ї поміщика Карла Віна. У 1866 р. сім'я переїхала в Драхштейн, біля Растенбургу в Східній Пруссії (нині Кентшин Польща).
У 1879 р. Він закінчив в Растенбурзі школу і в 1880–1882 рр. вчився в гімназії в Гайдельберзі. У 1882 р. він вчився в Геттінгенському і Берлінському університетах.
У 1883 по 1885 рр. працював в лабораторії Германа Гельмгольца і отримав в 1886 р. докторський ступінь (еквівалентно кандидатові наук). З 1889 р. він працював асистентом Гельмгольца в імперській фізико-технічній установі. У 1892 р. захистив в Берлінському університеті докторську дисертацію (ступінь, еквівалентний докторові наук).
У 1896 р. став доцентом на кафедрі Адольфа Вюльнера в Аахенському технічному університеті. У 1899 р. був професором в Гіссенському університеті, проте вже в 1900 р. перейшов в Вюрцбурзький університет як наступник Вільгельма Рентгена. У 1919 році переїхав до Мюнхена, знову як наступник Рентгена. Помер в 1928 році у віці 64 років.
Ім'ям Віна названа лабораторія у федеральній фізико-технічній установі (ФРН) в технопарку WISTA в передмісті Берліна — Адлерсгофе.
Двоюрідний брат Віна — Макс Він (1866–1938) був одним з першопрохідців в області високочастотної техніки.
Досягнення
У 1893/94 рр. він вивів закон зсуву Віна, в 1896 р. закон Віна для теплового випромінювання. У 1911 р. удостоєний Нобелівської премії по фізиці за роботи по тепловому випромінюванню.
48456 Вільгельмвін — астероїд, названий на честь вченого.
1877
Мацієвич Левко, український інженер-конструктор,
винахідник, політичний діяч; перший український авіатор (†1910).
 Мацієвич Левко Макарович (* 1 (13) січня 1877, с. Олександрівка Чигиринського повіту Київської губернії, нині Кіровоградська область — † 24 вересня (7 жовтня) 1910, Петербург) — український корабельний інженер, суднобудівник, автор проектів кораблів, підводних човнів, протимінних заслонів, морських аеропланів тощо, перший український авіатор, громадський і політичний діяч. Один із засновників Української революційної партії.Походження, родина
Народився в сім'ї міщанина (за іншими даними - дрібного дворянина), службовця цукрового заводу
Батько — Мацієвич Макар Дмитрович(справжнє прізвище за спогадами Оксани("Олександри-молодшої") Мацієвич- МАТВІЄНКО), бухгалтер, згодом - управляючий цукроварні в Олександрівці, що її орендував Торговий дім братів Яхненків і Симиренка.
Мати — Тетяна Федорівна Підгаєцька.
В родині Мацієвичів було 7 дітей. Більшість померли від сухот. До 1960-х років дожила лише молодша сестра Л.Мацієвича — Оксана Макарівна (тривалий час працювала вчителькою в Обояні та Харкові). Нині з нащадків роду Мацієвичів до останнього часу була на цьому світі донька наймолодшого брата, Євгена Макаровича, — Тетяна (* 1924-2013) та її сини — Юрій (* 1954) і Сергій (* 1960) Сахни (всі мешкають у Києві).
Дружина — Олександра. Після загибелі Левка Макаровича вдруге вийшла заміж, після 1917 емігрувала з донькою до Франції, де їхні сліди загубилися.
У деяких публікаціях є згадки про Василя Антоновича Мацієвича (1913–1981), військового льотчика часів Другої світової війни, Героя Радянського Союзу, який нібито був небожем Левка Мацієвича, хоча документальних підтверджень цього не існує.
Освіта
1886–1895 — навчався у 3-й Київській гімназії на Подолі, де виявив нахил до математики, фізики, хімії, іноземних мов і класичної літератури.
1895 — вступив на механічне відділення Харківського технологічного інституту. Під час навчання входив до українського гуртка «Студентська громада», який видавав і поширював книги рідною мовою. Серед його друзів тієї пори був, зокрема, Гнат Хоткевич.
У цей час Мацієвич демонстративно перейшов на українську мову, розмовляв і листувався нею не лише у колі однодумців, як робила тоді більшість українофілів, а й у сімейному колі, активно долучаючи близьких до української культури.
1900 — разом із Дмитром Антоновичем, Михайлом Русовим, Боніфатієм Камінським та іншими був серед засновників Революційної Української Партії (РУП).
За революційну діяльність навесні 1901 року був виключений із інституту і висланий із Харкова до Севастополя під нагляд поліції. Там поступив на службу в Севастопольський порт.
Початок 1902 — захистив диплом за кваліфікацією інженера-технолога (проект комерційного пароплава).
Жовтень 1902 — отримав ще один диплом, представивши до захисту комісії Кронштадтського морського інженерного училища проект броненосного крейсера. Проект одержав найвищу оцінку.
1906 — закінчив за 1-м розрядом Миколаївську морську академію в Петербурзі (кораблебудівне відділення).
1907 — закінчив спеціальний курс УОПП (навчального загону підводного плавання) в Лібаві.
Трудова діяльність
1902 — отримав звання корабельного інженера-капітана.
У Севастополі брав участь у спорудженні крейсера 1-го рангу «Очаків», здійснив технічні розрахунки і спостерігав за ходом будівництва і ремонтом суден.
Від березня 1903 обіймав посади члена приймальної комісії на Севастопольському рейді, старшого помічника суднобудівника по спорудженню броненосця «Іоан Златоуст».
1904 — розробив проект бона Севастопольського порту.
1905 — розробив два проекти протимінних заслон.
Червень 1907 — у Кілі (Німеччина) спостерігав за будівництвом для російського флоту підводних човнів «Карп», «Карась» і «Камбала».
Грудень 1907 — призначений спостерігачем за спорудженням субмарин на Балтійському суднобудівному і механічному заводах (Петербург).
1908 — призначений помічником начальника конструкторського бюро Морського технічного комітету Російської імперії.
1908 — розробив проект захисту бойових кораблів від атак торпедами.
Автор 14 проектів підводних човнів (деякі ідеї, закладені в них, випередили свій час).
На початку 1908 року захопився авіацією, теорією та практикою повітроплавання.
Розробив тип літального апарата, здатного піднятися з палуби морського судна. Першим у світі розробив проект авіаносця, розрахованого на 25 літаків.
Разом із авіатором Єфимовим здійснив перші нічні польоти, працював над пристроєм, який мав рятувати льотчиків під час вимушеної посадки на воду, почав писати книгу «Повітроплавання у морській війні».
Травень 1910 — після створення в Росії Відділу повітряного флоту (шеф — великий князь Олександр Михайлович) Мацієвич очолив групу зі 7 російських офіцерів, відряджених до Франції для вивчення авіаційного пілотажу (мав також завдання з закупівлі аеропланів). Перебуваючи у Франції, вивчав креслення й авіаційну літературу, багато часу провів у майстернях, де виготовляли аероплани. Відвідав 7 аеродромів, де детально ознайомився з будовою аеропланів і дирижаблів. Одночасно як голова комісії побував у Брюсселі і їздив до Британії, де оглянув близько 20 систем літальних апаратів. Постійно літав на аероплані «Фарман», одержав посвідчення авіатора № 178 (це фактично означало входження до двох сотень перших у світі льотчиків).
У вересні 1910 повернувся до Санкт-Петербурга і взяв активну участь у Першому всеросійському святі повітроплавання, де завоював кілька призів і став улюбленцем столичної публіки.
Громадська діяльність
Разом зі своїм інститутським другом Олександром Коваленком (теж офіцером Чорноморського флоту) створив у Народному домі Севастополя самодіяльний робітничий театр з українським репертуаром, організовував вечори пам'яті Тараса Шевченка.
1903 — брав участь в урочистостях, присвячених відкриттю в Полтаві пам'ятника І.Котляревському, сфотографувався разом із учасниками свята — видатними діячами українського національного руху (Микола Міхновський, Михайло Старицький, Євген Чикаленко, Микола Аркас, Сергій Єфремов, Олена Пчілка, Михайло Коцюбинський, Леся Українка тощо).
1904 — начальник Таврійського жандармського управління двічі повідомляв, що Мацієвич перебуває під таємним наглядом «ввиду агентурних указаний на то, что он усиленно агитировал среди рабочих Севастопольского порта».
Фінансово підтримував український національний рух.
Серед друзів і знайомих Мацієвича були Михайло Коцюбинський, Микола Вороний, Олександр Олесь, Григорій Коваленко-Коломацький, Борис Лазаревський, Костянтин Арабажин, Людмила Василевська (Дніпрова Чайка), Христина Алчевська, Микола Міхновський, Симон Петлюра, Гнат Хоткевич.
Загибель і вшанування пам'яті
Загинув в авіакатастрофі під час польоту над Комендантським полем поблизу Санкт-Петербурга на очах десятків тисяч глядачів, ставши таким чином першою жертвою російської авіації.
Похорон капітана Мацієвича 28 вересня (11 жовтня) 1910 перетворився на багатолюдну маніфестацію, якої Петербург не бачив від часу смерті Ф.Достоєвського. На похоронах Симон Петлюра поклав вінок з україномовним написом на синьо-жовтій стрічці.
Похований на Нікольському кладовищі Олександро-Невської лаври в Петербурзі. На його могилу поклали 350 вінків.
На могилі Мацієвича за кошти, зібрані всенародними пожертвами, встановлено пам'ятник у вигляді 8-метрової колони з червоного фінляндського граніту (автор — І.Фомін, в майбутньому автор будинку Ради Міністрів України в Києві).
На місці загибелі льотчика покладено гранітну меморіальну плиту (зараз це ріг вул. Аеродромної та Сріблястого бульвару). Неподалік від неї — майдан Капітана Мацієвича.
1911 — при Харківському технологічному інституті відкрито аеросекцію, якій присвоїли ім'я випускника інституту Л.Мацієвича.
На головному авдиторному корпусі Харківського політехнічного інституту (колишній технологічний) встановлено меморіальну таблицю на честь Л.Мацієвича.
1997 — на фасаді одного з будинків у містечку Олександрівка також встановили меморіальну таблицю, напис на якій повідомляє, що тут народився Л.Мацієвич, «піонер авіації і визначний діяч соціал-демократичного руху України».
У краєзнавчому музеї Олександрівки зберігаються матеріали, присвячені видатному авіатору.
Архів родини Мацієвичів, збережений Оксаною Мацієвич, нині знаходиться в родини політика і громадського діяча, одного з останніх нащадків славного роду- Юрія Сахна (м.Київ).
1894
Онацький Євген, провідний діяч Організації Українських Націоналістів, громадський діяч, журналіст і науковець.
| |
|
| |
| Всього коментарів: 0 | |
| Вхід на сайт |
| Пошук |
| Календар |
| Друзі сайту |
