Собо́р Свято́го Петра́ (італ. Basilica di San Pietro, лат. Basilica Sancti Petri; також — Базилі́ка Свято́го Петра́) — католицький храм, найбільша споруда Ватикану та найбільша християнська церква у світі[а]. Собор також входить у десятку найвищих церков світу, є однією із чотирьох патріарших базилік Рима та церемоніальним центром Римської католицької Церкви. Купол собору є одним із символів Рима.
Будівництво цього собору тривало 120 років — перший камінь було закладено 18 квітня 1506 року за Юлія II, а посвячення здійснив папа Урбан VIII у 1626 р. Таким чином, спорудження собору, розпочате Юлієм II, тривало за правління ще дев'ятнадцяти пап римських.
Архітекторами храму були такі італійські митці як Донато Браманте, Рафаель Санті, Бальдазаре Перуцці, Антоніо да Сангалло, Мікеланджело, Джакомо да Віньола, Джакомо делла Порта, Карло Мадерно, Лоренцо Берніні та інші.
Першу базиліку було споруджено за правління імператора Костянтина Великого на місці садів цирку Нерона[в], де розп'яли та поховали апостола Петра.
Будівництво храму тривало з 324 р. по 349 р. Невдовзі тут почали проходити папські коронації, які до спершу відбувалися у Латеранській базиліці. Саме у цьому соборі, 25 грудня 800 року, папа Лев III коронував Карла Великого на імператора Священної Римської імперіії.
846 року базиліка була пошкоджена сарацинами, але папа Лев IV відновив зруйновані частини будівлі й спорудив Леонінські (левові) стіни (італ. Mura leonine) для захисту міста від нападів.
З березня 1309 по січень 1377 року папські коронації відбувалися в Авіньйоні, але з 1378 року вони знову проходили у соборі Святого Петра. Уже 1452 р., при папі Миколі V, почалася перебудова храму, який на той час перебував в аварійному стані. За цю реконструкцію відповідали архітектори Леон-Баттіста Альберті та Бернардо Роселліно. Відомо, що останнім було створено проект нової будівлі (або проект радикального перепланування старої), який так і не було втілено.
План нового собору
Спершу папа Юлій II теж планував зберегти старий собор, однак, зрештою вирішив його знести і звести на його місці новий. Тільки вівтар, під яким розташована могила Святого Петра, мав залишитися. У цьому ж новому соборі мала бути розташована його власна гробниця[г].
Відомо, що існувало декілька проектів собору (вцілілі креслення зберігаються у галереї Уффіці). Зокрема, проект Джуліяно да Санґало, який працював на Юлія II задовго до коронації останнього папською тіарою. 1505 року Донато Браманте підготував план собору, який було затверджено папою. Це мала бути центрична споруда у формі грецького хреста із рівними сторонами, а не традиційно базилікальна, витягнена будівля. За висловом М. Лібмана:
(…) у центричній споруді людина перебуває у її осередді і на неї орієнтується архітектура. У цьому проявляється ренесансний погляд на людину та її роль у світобудові
Браманте став папським архітектором і перший камінь нового собору Святого Петра було урочисто закладено 18 квітня 1506 року.
Спорудження собору
Для того, щоб прискорити зведення нової споруди, Донате Браманте зніс древні мармурові колони Старого собору Святого Петра[д]. Браманте керував будівництвом собору до своєї смерті у 1514 році. Останній рік та частину 1515 року (сумарно орієнтовно 18 місяців) Джуліяно да Санґало теж працював над спорудженням храму, але головним архітектором після Браманте став Рафаель. Також до роботи долучився Джованні Джокондо, який помер 1515 року, та Антоніо да Сангалло, учень Браманте. Рафаель, якого рекомендував Браманте ще за життя, очоливши будівництво, повернувся до традиційної формі латинського хреста з подовженою четвертою стороною.
Після смерті Рафаеля (1520), головним архітектором собору став Бальдазаре Перуцці, який обрав центричну споруду, а з 1539 — Антоніо да Сангалло, який вибрав базилікальную форму. Сангалло керував роботами до своєї смерті у 1546 році.
1 січня 1547 р. папа Павло III призначив головним архітектором Мікеланджело Буонарроті. За свідченнями Вазарі, Мікеланджело погодився на цю роботу «з великою нехіттю і проти волі». Як зазначив Вільям Воллес, це призначення було «сумнівною честю», адже йому дісталося у спадок не тільки довготривале будівництво, розпочате геніальним архітектором, але поганим інженером Браманте, а й прораби та робітники, лояльні до Сангалло, й скептичні до Мікеланджело та його ідей. Над спорудженням собору він працював останні 17 років свого життя.
Мікеланджело повернувся до ідеї центральнокупольної споруди, його проект передбачав створення багатоколонного вхідного портика зі східною боку (в найдавніших базиліках Риму, як й у античних храмах, вхід перебував зі східного, а не із західного боку). Усі несучі конструкції Мікеланджело зробив масивнішими і виділив головний простір. Він звів барабан центральної бані, але саму баню добудовував уже після його смерті Джакомо делла Порта, який додав витягнутіші обриси. З чотирьох малих бань, передбачених проектом Мікеланджело, архітектор Джакомо да Віньола звів тільки дві. Найбільшою мірою архітектурні форми у тому вигляді, як задумав Мікеланджело, збереглися із вівтарного, західного боку.
Герхард Штраус писав, що «архітектор Мікеланджело (…) побудував собор християнства як маніфест сильного індивідуума». Поверненням до першопочаткової ідеї Браманте щодо центричної споруди, він перекреслив майже 40 років попередніх будівельних робіт і зміг окреслити загальний напрям робіт з будівництва собору на майбутнє
Після смерті Мікеланджело архітектором собору стали Пірро Ліґоріо та Джакомо да Віньола. З 1573 року будівництвом керували Джакомо делла Порта та Доменіко Фонтана. З 1603 — Карло Мадерно, а з 1629 — Лоренцо Берніні.