| Меню сайту |
| Категорії розділу | ||||||||
|
| Наше опитування |
| Статистика |
Онлайн всього: 1 Гостей: 1 Користувачів: 0 |
21:30 19 листопада народилися... | |
1711
Михайло Ломоносов, російський вчений.
 Миха́йло Васи́льович Ломоно́сов (8 (19) листопада 1711 — 4 (15) квітня 1765) — російський учений-натураліст, геохімік, поет, заклав основи російської літературної мови, перший російський академічно освічений вчений.Біографія
Михайло Ломоносов народився 1711 року в селі Денисовка поблизу міста Холмогори. Батько його, Василь Дорофійович, був помором. Він мав кілька суден і ходив на них за рибою до Білого моря та Льодовитого океану.
Узимку 1730 р. дев'ятнадцятирічний Ломоносов вирушив до Москви і склав іспити до Московської слов'яно-греко-латинської академії при Заіконоспаському монастирі. Незважаючи на вік, Ломоносова було зараховано до наймолодшого класу, оскільки зовсім не знав латини. Через рік він настільки вивчив латину, що міг складати невеликі вірші. Уже тоді він ґрунтовно вивчав поетику і риторику.
1734 р. Ломоносов вирушає до Києва, де протягом кількох місяців навчається у Києво-Могилянській академії[1]. Наступного 1735 року його разом з іншими дванадцятьма учнями було відправлено до Петербурга та зараховано до складу студентів університету Академії наук.
Вже за кілька місяців, у вересні 1736 р., Ломоносова з двома іншими студентами академії (Райзером і Виноградовим) спорядили до Німеччини для навчання металургії та гірничій справі. Закордонне відрядження тривало майже п'ять років (до червня 1741 р.) Увесь цей час Ломоносов і його товариші перебували здебільшого у Марбурзі, в університеті філософії, де вивчали фізику та механіку у Християна Вольфа, а математику та хімію — у Дуйзинга.
Засвоївши теорію, 1739 р. російські студенти перебралися до Фрайберга, де під керівництвом Генкеля вивчали металургію та гірничу справу. Незабаром Ломоносов посварився зі своїм наставником, залишив Фрайберг і повернувся до Марбургу, де мешкала його наречена Єлизавета Цильх (таємний шлюб з нею було укладено 1740 р.), а 1741 р. за допомогою російського посла повернувся до Росії. Тут Ломоносова призначили ад'юнктом Академії з фізичного класу.
На початку 40-х рр. переважна частина академічного керівництва складалася з корінних німців, до того ж багато з них були досить далекими від науки. Усіма справами керував Голова академічної канцелярії Шумахер, спритний і розумний німець. Ломоносов був людиною непоступливою, сварився із Шумахером і його висуванцями, з будь-якого приводу висловлюючи їм свою неповагу. Доходило до бійок між академіками, а 1743 р. Ломоносов на кілька тижнів потрапив під арешт.
1745 р., після того як було захищено дисертацію про метали, Ломоносов став професором хімії і повноправним членом Академії. Однією з перших його ініціатив на новій посаді стала організація 1748 р. хімічної лабораторії Академії на Васильєвському острові. Ломоносов прагнув забезпечити свою лабораторію саморобними приладами для фізико-хімічних досліджень.
Серед творів Ломоносова є роботи з фізики, хімії, геології, метеорології, гірничої справи, географії, астрономії, історії і філології. Він був видатним поетом, художником, просвітителем і суспільним діячем. Однак Ломоносов дуже мало піклувався про поширення своїх праць за кордоном. Результати його наукової діяльності, хоча і відзначалися в голландських, німецьких і французьких наукових журналах, у цілому залишилися маловідомими європейським вченим, а в Росії тоді було замало фахівців, здатних оцінити їх.
Дуже глибоку й оригінальну ідею було висловлено ним у дисертації «Міркування про причину тепла і холоду» (1744 р.), у якій він прямо пов'язав температуру тіла з «внутрішнім рухом власної матерії», тобто з рухом дрібних часток (молекул), з яких, за його переконанням, складалося будь-яке тіло. У дисертації «Спроба теорії пружної сили повітря» (1749 р.) він прогнозував деякі засади кінетичної теорії газів.
1753 р. у «Слові про явища повітряні і їх залежність від електричної сили» він виклав глибоко продуману теорію атмосферної електрики. У своєму «Слові про народження металів від струсів землі» він за 60 років до Юнга висунув ідею про «невідчутні землетруси», тобто повільні коливання земної кори. У «Курсі щирої фізичної хімії» (1754 р.) Ломоносов висловив свої погляди на утворення кристалів і наполегливо рекомендував «добре досліджувати фігуру кристалів і вимірювати їх» (Роме де Ліль, якого вважають засновником кристалографії, висловив таку пропозицію лише 1783 р.)
1739 року, перебуваючи у Німеччині, Ломоносов написав «Оду про взяття Хотина». Поетична слава прийшла до Ломоносова через десять років. 1748 року Кирило Розумовський вручив його вітальну оду Єлизаветі I. Вона одразу подарувала автору дві тисячі карбованців. Відтоді ломоносовські оди стали обов'язковою частиною всіх придворних урочистостей. Написані «високим штилем», що відрізнявся надзвичайною піднесеністю і бурхливим словом, вони захоплювали слухачів.
1739 року Ломоносов надіслав до Академії трактат з теорії російського віршування. 1748 року він видав «Риторику» — перший у Росії друкований посібник з теорії літератури й ораторського мистецтва. 1755 р. було надруковано «Російську граматику», що витримала потім чотирнадцять видань і зберігала практичне значення протягом ста років.
Ще в 1740-ві роки Ломоносов вивчав мозаїчні роботи, привезені з Риму графом Михайлом Воронцовим. Рецепт виготовлення скляних сплавів (смальт) зберігався італійцями у суворій таємниці. Ломоносова охопило бажання розкрити її. Протягом двох років він цілими днями перебував у своїй лабораторії і крок за кроком йшов до мети. Зрештою він відкрив спосіб отримання смальти будь-якого кольору. Йому довелося самому стати художником, тому що майстрів-мозаїчників у Росії не було.
Улітку 1752 р. він завершив першу роботу — мозаїчний образ Богоматері, який подарував імператриці Єлизаветі. Слідом за тим він узяв собі двох учнів і склав мозаїчний портрет Петра I. 1753 р. Ломоносов одержав у подарунок від Єлизавети I маєток за 64 версти від Петербурга в Усть-Рудицях та 200 душ кріпаків для роботи на скляній фабриці, яку було збудовано за казенний кошт. 1756 р. Ломоносов одержав від імператриці у власність «погоріле місце» на Мойці, відбудував там двоповерховий будинок і переніс до нього мозаїчну майстерню. Наступні дев'ять років тут було виготовлено кілька портретних мозаїк. Чотири роки Ломоносов з учнями працювали над величезною картиною для монумента Петрові — «Полтавською баталією». Її було завершено 1764 р. вже після смерті Єлизавети.
Ще одним захопленням Ломоносова була російська історія. 1753 р. імператриця через свого фаворита Івана Шувалова повідомила Ломоносова, що «воліла б бачити Російську історію, написану його стилем». У середині 1758 р. Ломоносов надав Шувалову рукопис першого тому (до часів до смерті Ярослава Мудрого). Працю було надруковано вже після смерті автора 1766 р.
26 травня 1761 р. Ломоносов спостерігав у себе будинку за допомогою власноруч виготовленого телескопа рідкісне астрономічне явище — проходження Венери над сонячним диском і відкрив атмосферу планети.
Усе життя Ломоносов не переставав воювати із Шумахером, Таубертом, Епінусом, Міллером та ін. 1754 р. Ломоносов склав особливу записку «Про виправлення Академії», у якій писав, що в Академії нічого не робиться для підготовки вітчизняних учених, що всю навчальну роботу занедбано. Він дійшов думки про необхідність створити незалежний від Академії університет, двері якого було б відчинено для всіх охочих. Йому вдалося схилити до своєї думки Шувалова. Ломоносов склав план університету, визначив його організаційну структуру і навіть програму викладання. Разом з університетом Ломоносов планував улаштувати гімназію.
Шувалов план схвалив і подав його зі своєю «Доповіддю» до Сенату. У липні 1754 р. сенат затвердив це подання, а в січні 1755 р. «Указ про заснування в Москві Університету» було підписано Єлизаветою. Попервах університет розташовувався в казенному будинку колишньої палацової аптеки біля Воскресенських воріт. При ньому було відкрито одразу дві гімназії — «шляхетна» (для дворян) і «різночинна» (для мирян). Разом з університетом було створено друкарню, де спочатку друкували першу московську газету «Московські відомості». Потім там же стали видавати наукові, літературні і навчальні книги та підручники. Одним з перших було видано «Зібрання творів Ломоносова».
У лютому 1757 р. Ломоносов очолив географічний департамент петербурзького академічного університету, а потім його було призначено радником Академічної канцелярії і він разом з Таубертом став фактичним керівником Академії.
1760 р. у його безпосереднє підпорядкування перейшли академічні гімназія та університет. Завдяки Ломоносову становище студентів та гімназистів, які терпіли холоднечу і голод, дещо покращилося.
Увесь 1762 р. Ломоносов хворів. З початком царювання Катерини II, користуючись тим, що нова імператриця перенесла на Ломоносова свою неприхильність до Шувалова, вороги стали брати над ним гору. У травні 1763 р. Ломоносова було відправлено у відставку. Однак Катерина скасувала свій указ. У жовтні Ломоносова було обрано почесним членом Академії мистецтв, а в грудні призначено статським радником. Улітку 1764 р. імператриця навіть відвідала хворого вченого в його будинку. Помер Ломоносов від застуди в квітні 1765 р. 8 квітня похований на Лазаревському цвинтарі Олександро-Невської лаври.
Праці
«Міркування про причину тепла і холоду», 1744 р.
«Слові про явища повітряні і їхню залежність від електричної сили», 1753
1379 Ломоносова — астероїд, названий на честь вченого.
1805
Фердинанд де Лессепс, французький дипломат і підприємець,
віконт, автор проекту і керівник будівництва Суецького каналу
 Фердинанд Марі де Лессепс (фр. Ferdinand Marie, comte de Lesseps; 19 листопада 1805 — 7 грудня 1894) — французький дипломат і підприємець, віконт, автор проекту і керівник будівництва Суецького каналу.Життєпис
Народився 19 листопада 1805 року в Версалі. Рід де Лессепса веде свою історію з XIV століття, серед його предків були і шотландські, й іспанські, і французькі аристократи.
Він закінчив престижний Ліцей Генріха IV, отримав юридичну освіту і в 20-річному віці почав дипломатичну кар'єру. У 1825—1849 роках обіймав різні дипломатичні посади в низці країн Європи та Африки, в тому числі Єгипті (1831—1837).
Під час свого перебування в Єгипті Лессепс захопився ідеєю створення штучного каналу на Суецькому перешийку. Блискуча молода людина, привабливий і дотепний співрозмовник, Лессепс швидко став душею місцевої громади. Особливо гарні відносини склалися Фердінанд з сином правителя Єгипту Мухаммедом Алі Саїдом. Саїд-паша страждав ожирінням, і правитель попросив Лессепса зайнятися зі спадкоємцем верховою їздою, а заодно навчити європейського етикету та гарних манер. Тісне спілкування французького дипломата і спадкоємця престолу єгипетського стало початком дружби, яка відіграла ключову роль у створенні Суецького каналу.
Наприкінці 1837 Лессепс повернувся до Франції. Там, очікуючи нового дипломатичного призначення, він одружився на дівчині з хорошої сім'ї, 18-річній Агаті Деламаль. Цей шлюб тривав 16 років.
Наступні 12 років життя Лессепса були пов'язані з дипломатією: він займав посаду консула в Роттердамі, потім в Малазі, став генеральним консулом у Барселоні, послом Франції в Мадриді.
Кар'єрний злет несподівано перервався в неспокійному для Європи 1849 році, коли Лессепс був посланий вести мирні переговори між французькою армією та військами бунтівного Гарібальді, що зійшов у Римі. Як з'ясувалося пізніше, Лессепс був посланий до Італії лише про людське око, і французький уряд зовсім не збирався закінчувати військові дії. Дізнавшись про це, гордий аристократ розлютився і вийшов у відставку.
Розчарувавшись в політиці і дипломатії, Лессепс повернувся до Франції й оселився з родиною у своєму маєтку Ла-Шене. Через чотири роки сталося дві трагічні події: протягом невеликого проміжку часу скарлатина забрала життя двох синів віконта і коханої дружини. Лессепс став жити розміреним життям вдівця і сільського поміщика.
У 1853 році родичка Лессепса Євгенія Монтіхо вийшла заміж за імператора Франції Наполеона III. Фердинанд Лессепс був двоюрідним братом матері Євгенії.
Імператриця Євгенія загорілася ідеєю побудови Суецького каналу після першої ж розмови з Лессепсом. Вона пообіцяла схилити на його бік Наполеона III.
У липні 1854 Лессепс дізнався про те, що правителем Єгипту став його вихованець Саїд-паша. Використовуючи особисті зв'язки з представниками єгипетського двору, Лессепс в 1854 році отримав від Саїда-паші концесію на спорудження Суецького каналу на пільгових умовах. Будівництво каналу очолила створена Лессепс «Загальна компанія Суецького каналу», яка юридично вважалася єгипетським підприємством.
Оскільки концесійний договір було укладено з правителем однієї з провінцій Османської імперії, якою тоді був Єгипет, то він підлягав твердженням турецьким султаном. Турецький султан повністю залежав від уряду Великобританії, а Британія була категорично проти будівництва каналу. Чотири роки Лессепс провів у нескінченних роз'їздах між Парижем, Каїром, Лондоном і Стамбулом. Не домігшись підтримки британського парламенту, у листопаді 1858 року він виставив на продаж акції Загальної компанії Суецького морського каналу: 400 тисяч акцій по 500 франків кожна. У торгових будинках і фінансових установах Європи це звістка викликала сміх: хто ж зважиться вкласти гроші в такий сумнівний захід?
Тоді Лессепс почав пропагандистську кампанію в пресі, звертаючись до патріотичних почуттів пересічних французів. «Британія перешкоджає здійсненню самого великого проекту століття, — говорив він. — Але невже це нас зупинить? Ми програли при Ватерлоо, але можемо перемогти в Суеці. Раз проект поганий для англійців, значить, він гарний для французів!»
У касу Загальної компанії потекли заощадження представників середнього класу — чиновників, адвокатів, торговців, офіцерів. Тільки у Франції Лессепс за місяць продав 207 111 акцій (всього було продано 314 494 акції).
Лессепс через імператрицю Євгенію звернувся до імператора Наполеона III з проханням про підтримку та отримав її. Але знадобилося ще сім років дипломатичних ігор, інтриг і угод, протягом яких змінилися єгипетський правитель, турецький султан і британський прем'єр-міністр, сім років безперервних робіт на каналі, перш ніж у березні 1866 турецький уряд визнав очевидне і завізував видану Лессепсу концесію.
Єгипетський уряд придбав 44% всіх акцій, 53% було розміщено у Франції, 3% в інших країнах. Будівництво каналу було розпочато 25 квітня 1859 і завершено в 1869 році.
Повернувшись на батьківщину, Лессепс був оголошений національним героєм. У Франції віконт, вже відзначив своє 64-річчя, одружився з 20-річною Луїзі-Елен Отар де Брагар. Незважаючи на різницю у віці і насмішки скептиків, цей шлюб виявився щасливим, в ньому народилося 12 дітей.
У 1875 році Лессепс був обраний почесним членом Англійського королівського товариства, у 1884 році — членом Французької академії.
У 1879 році, рівно через 10 років після завершення Суецький епопеї, Фердинанд Лессепс за згодою уряду Колумбії створив акціонерне товариство «Загальна компанія міжокеанського Панамського каналу».
Щоб пояснити потенційним акціонерам, які вигоди обіцяє спорудження каналу між Тихим і Атлантичним океанами, Лессепс розгорнув потужну пропагандистську кампанію в пресі. Підписка на акції почала швидко рости. Але чимало грошей з'їла сама рекламна кампанія. До того ж з'ясувалося, що трасу майбутнього каналу перетинає американська залізниця, і компанія купила її за потрійною ціною. Так, ще до початку земляних робіт було витрачено 60 млн доларів (дві третини від вартості Суеца).
У 1885 році, коли кошти від продажу акцій вже майже вичерпалися, керівники компанії задумали поповнити касу, провівши лотерею. Лотерея, яка принесла 254 млн франків замість передбачуваних 720 млн, положення не виправила. До 1889 компанія розтринькали близько 1,3 млрд франків (260 млн доларів) — гроші 700 тисяч чоловік, а тим часом канал не був проритий і на чверть.
На початку 1889 було офіційно оголошено про банкрутство компанії Панамського каналу, яке спричинило за собою розорення тисяч дрібних інвесторів. Потім почалося розслідування, яке виявило грандіозний корупційний скандал: для того щоб врятувати будівництво каналу, керівництво компанії підкупляло і французьких чиновників з депутатами, і журналістів, а також їхніх колумбійських колег. Слово «Панама» стало синонімом фінансової авантюри. Кілька депутатів парламенту покінчили життя самогубством.
У 1893 році через «панамського скандалу» Фердинанд де Лессепс і його син Шарль були засуджені паризьким судом до п'яти років тюремного ув'язнення і 3000 франків штрафу. Касаційний суд незабаром скасував вирок.
«Батько Суецького каналу», якому було в момент винесення вироку вісімдесят п'ять років, нічого не дізнався про нього, оскільки незадовго до цього з ним стався удар.
7 грудня 1894 Фердинанд Марі де Лессепс помер у своєму маєтку Ла-Шене поблизу Орлеана.
1831
Джеймс Абрам Гарфілд, 20-й президент Сполучених Штатів Америки.
 Дже́ймс Абра́м Га́рфілд (англ. James Abram Garfield; *19 листопада 1831 — †19 вересня 1881) — генерал-майор Армії США, член Палати представників та Сенату, 20-й президент Сполучених Штатів Америки. Другий (після Абрахама Лінкольна) голова держави, якого було вбито. До історії своєї країни Гарфілд увійшов в складі так званої четвірки «загублених президентів» (разом із Резерфордом Хейзом, Честером Аланом Артуром та Вільямом Генрі Гаррісоном), що керували країною після Громадянської війни. Гарфілд запам'ятався як президент з надзвичайно коротким строком повноважень — його вбили через 100 діб після прийняття ним президентської присяги (менше часу на посту президента провів лише Вільям Гаррісон — 31 день).Дитинство
Джеймс Абрам Гарфілд народився в окрузі Куяога[1], штат Огайо 19 листопада 1831 року. Він був найменшою п'ятою дитиною в збіднілій родині Гарфілдів. Свого батька малому Джеймсу так і не судилось пізнати. Він помер, коли майбутньому президенту ледь виповнилось 2 роки. Відомо, що Абрам Гарфілд-старший народився в Нью-Йорку і походив з родини англійських пуритан-переселенців, що 1630 року, разом з іншими вихідцями зі Старого Світу заснували містечко Уотертаун. Мати Джеймса — Еліза Беллоу, народилася в Новому Гемпширі в родині гугенотів, що ще в 1685 році залишили Францію під час релігійних заворушень.
1830 року Абрам Гарфілд разом з родиною перебрався до неосвоєних земель Огайо — територій, що того часу носили назву «Пустка». На новому місці Гарфілд-старший почав займатись фермерством та був задіяний на будівництві водоканалу, але невдовзі його спіткала раптова хвороба. У віці 33 років батько Джеймса помер і родина залишилась без засобів до існування.
Навчання та рання кар'єра
Початкова освіта
Першу свою освіту Джеймс отримав у 3 роки — основи абетки та арифметики. У 14 років він вже мав впевнені знання англійської мови, математики та цікавився історією Америки.
В підлітковому віці Гарфілд раптово захопився пригодами, а особливо морем. В 17 років він вирішує присвятити своє життя морській справі. В 1848 році, з цією метою, він від'їздить до Клівленда, де наймається на шхуну, що курсує каналом між Клівлендом і Пітсбургом. За півтора місяці «морської служби» непризвичаєний до корабельних умов життя юнак, опинявся за бортом 14 разів, як наслідок, він підхопив серйозну застуду і змушений був повернутись додому.
Навчання в коледжах
У 1849 році, за порадою матері, Гарфілд вступає в Честерську Академію (штат Огайо), що лише за 10 миль від дому. Гроші на своє навчання майбутній президент заробляє під час канікул підробляючи теслею, допомагаючи у полі зі зборами врожаю та викладає в місцевій початковій школі.
Навчаючись у Честері, Гарфілд зустрів Лукрецію Рудольф, яка в майбутньому стала його дружиною і подарувала Джеймсу сімох нащадків.
Релігійний за своєю натурою молодий Гарфілд в 1850 році пристав до церкви Кампбеллітів, яка в подальшому отримала назву «Послідовники Хреста». В 1851 році, по закінченні Честерської Академії, він вступив до головного ідеологічного закладу кампбеллітів — Еклектичний Інститут Хірама (пізніше Коледж Хірама). Гроші на навчання він заробляв працюючи шкільним сторожем. В коледжі Гарфілд опанував латину, алгебру, філософію та ботаніку, брав активну участь в наукових дебатах.
У 1854 році, по трьох роках навчання в Хірамі, Джеймс мав змогу вступити на початковий курс будь-якого східного вишу і на освіту навіть заощадив 350$. Гарфілд вагався між Йелем та коледжами Брауна і Вільямса. Врешті, скерований авторитетною постаттю його президента Марка Гопкінса, Джеймс восени 1854 року вступив до Вільямс Коледжу. Коледж він закінчує в 1856 році з відзнакою.
Початок кар'єри
В 1856 році, молодий випускник повертається до Коледжу Хірама, але цього разу, щоб викладати. Офіційно в Хірамі Гарфілд викладав латину та грецьку мову, але насправді, він також вів курси математики, геології, історії та англійської мови. В 1857 році у віці 26 років його було обрано директором Хіраму (1857—1861). В цей же час він отримує сан священика в «Послідовниках Хреста».
Самостійно вивчаючи юриспруденцію та право, Гарфілд у 1861 році успішно здавши професійні іспити, вступає до судової колегії штату Огайо.
1858 року Джеймс Гарфілд узяв за дружину Лукрецію Рудольф. Через два роки в їх родині народився первісток.
Перші кроки в політиці
Дивно, що будучи різнобічно обдарованою особистістю, Гарфілд, здавалось, взагалі до осені 1856 року, коли він підтримав кандидатуру республіканця Джона Фремонта на пост президента, не звертав уваги на політику.
В 1859 році Джеймса Гарфілда було обрано до сенату штату Огайо представником від округів Самміт і Портідж. Він став наймолодшим представником законодавчої влади рідного штату.
Джеймс Гарфілд був палким прибічником скасування рабства на території США. На передвиборчих перегонах 1860 року він активно підтримував кандидатуру Авраама Лінкольна — знаного своїми антирабовласницькими виступами. Коли Південні штати почали відокремлюватися від Союзу, Гарфілд першим виступив проти подібного роз'єднання країни і навіть закликав уряд застосувати силу до «штатів-відступників».
Військова служба
На тлі неспокійної політичної ситуації розпочалась Громадянська війна.
В середині серпня 1861 року, Джеймс Гарфілд із народного ополчення і добровольців (в основному своїх колишніх учнів з Храму) сформував 42-й піхотний полк штату Огайо. Вільям Денісон — губернатор штату призначив його підполковником.
Під час війни вже будучи полковником Гарфілд відзначився у двох важливих військових подіях. В грудні 1861 року, він отримав наказ витіснити війська «південного» генерала Гемпфрі Маршала із території східного Кентуккі. Військові підрозділи генерала Маршала становили 5 000 вояків та 12 похідних гармат, на той час як загін полковника Гарфілда — 1 100 солдат і жодної одиниці важкої артилерії. Завдячуючи стратегічному таланту Гарфілда битву з Маршалом під Мідл Крік (10 січня, 1862 р.) союзним військам вдалося виграти. Президент Лінкольн за звитягу полковника в цій битві звів Гарфілда у чин бригадного генерала.
У вересні 1863 року під час поразки Об'єднаних військ під Чікамауга, Гарфілд виступив добровольцем, щоб передати новину про поразку генералу Джорджу Томасу, який стримував лівий фланг ворожих військ. Джеймс Гарфілд під перехресним вогнем, ризикуючи життям, доправив новину, чим і врятував Армію Камберленда від остаточного розгрому.
За цей героїчний вчинок, 19 вересня 1863 року, його було зведено в чин генерал-майора. Він став наймолодшим офіцером в цьому чині.
Деякий час Гарфілд служив начальником штабу у генерал-майора Вільяма Розенкранса, командувача Армії Камберленда, але швидко розчарувався у військовій службі. В січні 1863 року, Гарфілд демобілізувався з лав армії і зайняв депутатську посаду в Палаті Представників від свого рідного штату Огайо.
Конгресмен Гарфілд
Загальна діяльність
У 32 роки Джеймс Гарфілд увійшов до складу Конгресу. В грудні 1863 року його було обрано до Палати Представників від рідного округу (в майбутньому його на цю посаду буде успішно переобрано ще 8 разів).
Під час своєї діяльності в Конгресі, Гарфілд входив до складу кількох ключових фінансових комітетів, зокрема він обіймав посаду керівника сенатської Комісії у банківських і валютних справах, керівника Комітету асигнувань та керівника Комітету з військових питань. Конгресмен Гарфілд пропагував політику, так званих, «жорстких грошей» і виступав проти збільшення грошей в обігу шляхом випуску паперових банкнот із поточним скороченням грошей в золоті. Натомість він підтримував ідею вилучення власності на користь держави у політиків, які у роки Громадянської війни воювали на боці Конфедерації (Півдня).
Скандали із хабарництвом
Бурхлива політична діяльність Гарфілда видалась далеко не безхмарною. Конгресмена було втягнуто до двох гучних скандалів на підґрунті хабарництва. Його, як голову бюджетного комітету було звинувачено в отриманні хабара від компанії Кредіт Мобайлер, що займалася будівництвом трансконтинентальної залізниці Юніон Пасіфік. Гарфілд, за певну «винагороду», начебто гарантував компанії держані кошти на розвиток будівництва. В іншому подібному випадку його звинуватили в незаконному лобіюванні інтересів компанії-підрядника, що прагнула отримати державне замовлення на будівництво доріг в Вашингтоні. Гарфілд всі звинувачення відкидав, хоча одного разу все ж визнав, що отримав певну грошову суму (329$) від компанії Кредіт Мобайлер. З огляду на ці звинувачення вибори до Палати Представників 1874 року видалися непростими, але попри все Гарфілда було переобрано до Конгресу.
Розкол у лавах республіканців
На президентських виборах 1876 року Гарфілд підтримав кандидатуру губернатора штату Огайо Разерфорда Хейза. Конгресмена було задіяно в комісії, яка займалася спірними виборчими питаннями зі штатів Південна Кароліна, Луїзіана, Флорида та Орегон. За допомогою хитрої політики Гарфілда у складі цієї комісії, саме Гейса було обрано президентом. За часів його президентства, Джеймс Гарфілд очолював меншість в Палаті Представників і уславився як вправний тактик, що завжди знаходив компроміс між ворогуючими фракціями.
В цей час в лавах Республіканської партії, до якої належав Гарфілд, стався розкіл. Так звана фракція «Стійких послідовників», що сконцентрувалася навколо нью-йоркського сенатора Роско Конкліна провадила про-південну політику і шукала змоги повернути Улісса Гранта до Білого Дому; інша фракція — традиційно настроєна, до якої увійшов і Гарфілд, зосереджувалась навколо сенатора Блейна і здебільшого переймалась тарифною політикою та фінансами.
Президентство
За крок до президентства
В 1880 році Джеймса Гарфілда було обрано до Сенату від штату Огайо. Президент Гейс виконав свою обіцянку перебувати на своєму посту лише один термін.
В липні 1880 року в Чикаго на партійному з'їзді республіканців розпочалися жорсткі дискусії стосовно висуванця на пост голови держави від партії. Палкі суперечки точилися між двома кандидатурами – колишнього президента, генерала армії Улісуса Гранта (представника фракції «Стійких Послідовників») та, власне, лідера традиційної гілки республіканців сенатора Джеймса Блейна з Мену. Гарфілд – голова депутатської делегації штату Огайо та керівник Регламентного комітету з'їзду – запропонував, компромісну на його думку, кандидатуру тогочасного міністра фінансів, свого земляка Джона Шермана.
Конгресмен Гарфілд переконав своїх однопартійців голосувати не пакетно (делегація від кожного штату виносить єдине спільне рішення), а індивідуально (поіменно). В ході поіменного голосування лідируючу позицію займав Грант, далі йшов Блейн і список замикав Шерман. Республіканці вперто не бажали виносити погодження щодо єдиного кандидата. В наступному колі голосування вже і сам Гарфілд отримав кілька голосів за свою кандидатуру; ще одне коло голосування – Гарфілд отримує 16 голосів, наступне коло – і вже 50 республіканців віддають за нього свій голос.
На 60-й день з'їзду (34 коло голосування) конгресмена з Огайо сукупно підтримали прихильники як Шермана, так і Блейна. Кандидатом на пост голови держави від республіканської партії було обрано Джеймса Гарфілда (він отримав 399 голосів, 309 – Грант).
Без відома Гарфілда, на посаду прем'єр-міністра було висунуто колишнього нью-йоркського митника, протеже ворогуючої фракції – Честера Алана Артура. В якості компромісу, Гарфілд змушений був прийняти його як партнера на президентських перегонах.
Передвиборча кампанія і вибори
Від демократичної партії на президентських виборах 1880 року брав участь Уінфрід Генкок – герой Громадянської війни, офіцер, відомий своїми воєнними звитягами. Передвиборча кампанія видавалась напруженою. Демократи закидали Гарфілду скандальні випадки з хабарами чотирьохрічної давнини.
У вирішальний день виборів виявилось, що Гарфілд ледве отримує більшість голосів простих американців. Перевага була мінімальною: Гарфілд набрав – 4 454 416 голосів; Генкок – 4 444 952. Лише виборча колегія із представників штатів вивела Гарфілда в лідери перегонів – Гарфілд отримав 214 голосів, Генкок – 155.
Урочиста президентська інавгурація відбулась 4 березня, 1881 року.
Політичний курс
Внутрішні справи
Вражений кулею, невдовзі після прийняття президентської присяги, Гарфілд мав обмаль часу для кардинальних реформ. Багато часу президент приділив реформуванню митної служби нью-йоркського порту, який слугував неабияким джерелом прибутку – щороку нью-йоркська гавань приносила державній скарбниці коштів більше, ніж решта американських портів у сукупності.
Гарфілд провів особисту експертизу державних фінансів (спираючись на досвід роботи в фінансових комітетах Конгресу) і знайшов шляхи рефінансування бюджету. Неабияких зусиль президенту коштувало сформувати свою адміністрацію, з огляду на невпинну внутрішньопартійну боротьбу між республіканцями.
На посаду держсекретаря було назначено Джеймса Блейна; на пост військового міністра – сина президента Лінкольна, Роберта Лінкольна (головним чином, завдячуючи промовистому імені його батька. Міністром юстиції Гарфілд призначив філадельфійського адвоката, члена анти-Грантівської коаліції, Вейна МакВі. Шістдесяти-семирічний Самюель Кірквуд, воєнний губернатор Айови обійняв посаду міністра внутрішніх справ, а Вільям Генрі Хант, юрист з Нового Орлеану – посаду військово-морського міністра.
Адміністрація Джеймса Гарфілда
Назва посади Ім'я призначеного
Віце президент Честер Алан Артур
Державний секретар Джеймс Блейн
Міністр фінансів Вільям Віндом
Військовий міністр Роберт Тод Лінкольн
Міністр юстиції Вейн МакВі
Міністр поштової служби Томас Джеймс
Військово-морський міністр Вільям Хант
Міністр внутрішніх справ Самюель Кірквуд
Закордонні справи
Стосовно зовнішньої політики, діяльність Гарфілда обмежилась призначенням обраних ним кандидатів на ключові дипломатичні пости. Промовистим призначенням стало обрання письменника Джеймса Рассела Лоуела на дипломатичну місію до Англії та Лью Воллеса, колишнього союзного генерала та популярного літератора дипломатом доТуреччини.
Вбивство президента
Замах на життя
Замах на життя президента
Вранці 2 липня 1881 року Гарфілд разом зі своїм державним секретарем Джеймсом Блейном вирушав до Нової Англії. Президент разом зі своїми двома синами збирався відвідати Коледж Вільямса. О 9-20 ранку на залізничній станції Балтімор-Потомак пролунало 2 постріли – було вчинено замах на життя Гарфілда.
Вбивця президента Шарль Гіто для своєї кривавої місії скористався масивною зброєю 44-го калібру, так званий «британський револьвер». Перша куля прошила Гарфілду руку, інша – влучила у спину, розтрощила ребро і застрягла десь у внутрішніх органах.
Вбивця
Шарль Гіто – тридцятидев’ятирічний вашингтонський юрисконсульт французького походження, емоційно нестійка особистість. Ймовірна причина вбивства президента – відмова Гарфілда назначити Гіто на консульську посаду в Європу. Плануючи замах, француз пильно стежив за головою держави впродовж кількох тижнів. Зброю для вбивства Гіто обирав таку, щоб вона достойно виглядала в музейній експозиції – він був впевнений, що його ім'я буде увічнено в історії Америки.
Після замаху, Гіто охоче здався до рук поліції – він навіть попередньо замовив кінний екіпаж, щоб самовільно здатися до поліції після вбивства. Француз побоювався, що натовп вчинить над ним суд Лінча.
Шарля Гіто присудили до страти через повішення. Майже через рік по смерті Гарфілда, 30 червня 1882 року він зійшов на ешафот з непохитною впевненістю в тому, що зчинив Божу волю.
Лікування президента
Після замаху на його життя, Гарфілда притомного доправили до Білого Дому. Під пильним медичним наглядом він боровся зі смертю впродовж довгих 10 тижнів. Кулю, яка влучила у спину президенту та застрягла у внутрішніх органах, лікарі так і не змогли знайти. Першим, хто оглядав Джеймса Гарфілда був лікар Віллард Бліс. Бліс самотужки намагався визначити місцеположення кулі, але натомість лише заніс до рани інфекцію та обернув вогнепальний отвір діаметром в 3 дюйми в 20-дюймову дірку. Пізніше лікарський консиліум помилково визначить, що куля, начебто, застрягла в печінці, і що хірургічне втручання вже не зарадить. Лікування президента, відтак, припинили.
Бел та його винахід
Винахідник телефону Александр Грахам Бел разом зі своїм асистентом Саймоном Ньюкомбом сконструювали пристрій, який на їх думку, зміг би допомогти знайти кулю в тілі президента. Цим пристроєм став металошукач.
При експерименті в Білому Домі 26 липня 1881 року, окрім винахідника і його асистента було присутньо 5 президентських лікарів. За їх присутності тіло президента було протестовано металошукачем. Результати виявились непевними – куди б не торкнулась паличка металодетектору – повсюди на тілі президента пристрій видавав позитивний результат на залізо. Бел та його помічник не могли знати, що Білий Дім для президентських покоїв придбав модну новинку того часу – матраци із залізними пружинами. Саме на такому матраці і лежав поранений Гарфілд і саме на залізні пружини реагував металошукач.
Останні дні президента
За останнім бажанням президента, 6 вересня 1881 року його тяжко пораненого, перевозять на морське узбережжя, до Нью-Джерсі. На декілька діб стан його здоров'я, здавалось, покращився. Та 15 вересня з'явились симптоми зараження крові і через чотири доби – 19 вересня 1881 року в містечку Елеберон (Нью-Джерсі) 20-й президент США Джеймс Абрам Гарфілд помер від ускладнень вогнепального поранення.
Родина
Особливе місце в житті Гарфілда посідала його мати. Залишившись без батька в дитячому віці, майбутній президент, свою матір Елізу Беллоу завше вважав головою родини. Разом в його власною сім'єю вона оселилася в Білому Домі, одразу після прийняття Гарфілдом президентської присяги. Місіс Беллоу-Гарфілд – тендітна, худорлява жінка, завжди одягнена в чорне. Гарфілд, коли у матері розпочались проблеми з ногами, особисто зносив її на руках по сходах Білого Дому.
У родині президента, загалом, було п'ятеро дітей – 4 сини і одна донька (двоє інших дітей Гарфілда померли в дитячому віці). В майбутньому його сини стануть успішними та відомими суспільними діячами країни. В 1908 році, його найстарший син Гарі, професор політичних наук Прінстонського Університету очолить Коледж Вільямса, в якому навчався сам Гарфілд. Під час Першої Світової Війни в адміністрації президента Вудро Вільсона, він буде також виконувати обов'язки держпостачальника пального. В 1907 році інший син Гарфілда – Джеймс отримає пост міністра внутрішніх справ в адміністрації Теодора Рузвельта. Ірвін Гарфілд стане успішним юрисконсультом в Бостоні, а найменший син Абрам по закінченні Массачусетського Технологічного Інституту опанує професію архітектора. Дочка Гарфілда – Мері, буде відома, як громадська активістка та захисниця прав простих громадян міста Нью-Йорк.
Цікаві факти
Гарфілд перший президент США, що був шульгою (лівшею);
Джеймс Гарфілд був здатен писати однією рукою грецькою мовою, іншою – латиною;
Він був останнім із 10 американських президентів, що народились в надзвичайній бідності в дерев'яних бараках;
В молоді роки Гарфілд, щоб зміцнити м'язи, навчився жонглювати булавами;
В двадцятишестирічному віці Гарфілд обійняв посаду голови Коледжу Хірама. На той час професорсько-викладацький склад коледжу нараховував лише 5 осіб;
Гарфілд перший президент, що проводив свою передвиборчу кампанію двома мовами – німецькою та, власне, англійською;
У день виборів, 2 листопада 1880 року, його було обрано одночасно в Палату представників США, до Сенату США і на президентський пост;
Гарфілд — єдиний представник релігійної общини «Послідовники Христа», що став президентом;
Частина законсервованого мозку його вбивці Шарля Гіто експонується в музеї Медичного коледжу в Філадельфії. Кістки Гіто разом з іншою частиною його мозку, а також хребет Гарфілда та кілька ребер, зберігаються в Національному Музеї Медицини і Здоров'я в Вашингтоні;
Портрет президента Гарфілда в 1882 році з'явився на 5$ банкнотах. Зараз ці купюри є великою колекційною рідкістю;
У столиці Нової Зеландії – Веллінгтоні є вулиця названа на його честь – Гарфілд Стріт;
1840 — Олександр Ковалевський, російський біолог і ембріолог.
1907 — Василь Комісаренко, український ендокринолог та патофізіолог, академік.
1917 — Індіра Ганді, прем'єр-міністр Індії у 1966–1977, 1980–1984 рр.
1918 — Гендрик Кристоффель ван де Гулст, голландський астроном
| |
|
| |
| Всього коментарів: 0 | |
| Вхід на сайт |
| Пошук |
| Календар |
| Друзі сайту |
