| Меню сайту |
| Категорії розділу | ||||||||
|
| Наше опитування |
| Статистика |
Онлайн всього: 1 Гостей: 1 Користувачів: 0 |
00:10 1 грудня народилися... | |
1595
(за однією з гіпотез) Богдан Зіновій Хмельницький, гетьман України.
 Богда́н (Зиновій) Михайлович Хмельни́цький (* 27 грудня 1595 (6 січня 1596)[1] — † 27 липня (6 серпня) 1657) — український військовий, політичний і державний діяч. Гетьман Війська Запорозького, очільник Українського гетьманату (1648–1657). Реєстровий козак, військовий писар, з 1648 року — гетьман Війська Запорозького. Організатор повстання проти панування шляхти в Україні, яке переросло у Національно-визвольну війну українського народу проти Речі Посполитої. Засновник козацької держави — Війська Запорозького, більш відомої як Гетьманщина. Протягом свого гетьманування укладав союзи зі Швецією, Московською державою, Османською Портою.Біографія
«Особиста біографія Хмельницького настільки ж убога на реалії і безсумнівні факти, наскільки багата на леґенди»
М. Грушевський
Походження і освіта
Про життя Богдана Хмельницького до 1647 року відомо дуже мало. Місцем народження вважається Чигирин, як рік народження вказують або 1595[2]:70(вирахувано за відомостями венеціанського посла Нікколо Саґредо, який у 1649 році писав у своєму рапорті до венеціанської сеньйорії, що Хмельницькому 54 роки.) або 1596:153 рік.
На портреті того часу, внизу, розміщений герб Сирокомля Богдана Хмельницького (Габданк із доданим лицарським хрестом). Та сам факт шляхетсва Хмельницького не доведений. За найпопулярнішою версією батько Богдана був шляхтичем та був банітований й позбавлений титулу. Згодом шляхетсво отримав син гетьмана — за гербовниками Каспера Несецького (1715–1724, Львів) та Бобровича (1835) — з 1659 року Хмельницькі користувалися гербом Масальських (пол. herb Masalski), саме ним король Ян II Казимир офіційно нагородив Хмельниченка під час нобілітації. Звідси ще одна поширена версія, за котрою Хмельницькі походили з руського шляхетського роду Масальських, нащадків чернігівських князів.
Брат Богдана Хмельницького був козацьким полковником в Сосниці (відомо з листів 1648 р.).
Батько, чигиринський підстароста Михайло Хмельницький, перебував на службі у коронного гетьмана Станіслава Жолкевського, а потім у його зятя Яна Даниловича. 1620 року, разом з сином, він брав участь у поході Станіслава Жолкевського на Молдавію й загинув у битві з татарами під Цецорою. Богдан же по тій битві потрапив у полон та перебував в ув'язненні два роки.
Матір Богдана ймовірно була козачкою на ім'я Агафія. Згодом після смерті чоловіка вона одружилася зі шляхтичем і «королівським жовніром» Василем Шишка-Ставецьким (цей шлюб матері Богдана зі шляхтичем свідчить на користь її власного шляхетського походження), який пережив її й під час Хмельниччини служив у війську Речі Посполитої у Білорусі. Його син Григорій, брат Богдана по матері, переселився до Білгорода у 1649 р., де одружився з вдовою-українкою, яка мала четверо дітей. Втім у історичних дослідженях попередніх років та документах інформація про неї відсутня, отже вірогідність «новоявленої Агафії» вельми сумнівна.
Історики мають надзвичайно мало відомостей про Михайла Хмельницького. І досі не поталанило з'ясувати, з якого поселення — Хмельника, Хмелева, Хмеліва, Хмельного чи Хмелівки — походив рід Хмельницьких. Припущення Івана Крип'якевича, що він вийшов із с. Хмельника, розташованого у Перемиській землі, потребує переконливішої аргументації, можливо лише припускати, що предки Богдана проживали у західному регіоні України. Є також версія про польське (мазовецьке) походження Михайла, але вона не підтримана більшістю істориків. Роберт Маґочі у своїй історії України пише про білоруське походження Михайла Хмельницького.
Навчався у Львівській єзуїтській колегії — у 1648 році ксьондз Андрій Мокрський входив до делегації львівських міщан до Хмельницького, що облягав Львів із своїм військом і татарами. Гетьман упізнав Мокрського, і залишившись один на один, упав у ноги своєму вчителеві та дякував за навчання.
Служба королю
Повернувшись на батьківщину, Хмельницький бере участь у польсько-турецькій війні 1620–1621 років, під час якої, в битві під Цецорою, гине його батько (за іншою версією батько гине у турецькому полоні), а сам він потрапляє в полон. Два роки важкого рабства (за однією версією — на турецькій галері, за іншою — у самого адмірала) для Хмельницького не пройшли даремно: вивчивши досконало турецьку і татарську мови, він зважується на втечу (за іншими даними, був викуплений родичами). У 1622 Хмельницький утік з полону (версії про викуп, матір'ю чи знайомими, вважаються малоймовірними в останніх біографіях Богдана Хмельницького), а батько залишився в Туреччині і незабаром помер. Повернувшись до Суботова, він був зарахований в реєстрове козацтво.
1633 року Зеновій Богдан Хмельницький був на службі в коронного гетьмана Станіслава Конєцпольського і мав квартиру в Бродах. Під час оглядин новозбудованого бродівського замку в 1633, на які була запрошена місцева шляхта, Хмельницький сказав Конєцпольському, що замок, збудований людськими руками, ними ж може бути і здобутий. Ці слова дуже не сподобались гетьману. Від слуг Конєцпольського, Хмельницький отримав звістку, що йому краще виїхати звідси. Звідти від подався на Україну. Під час конфлікту з чигиринським підстаростою — Данилом Чаплинським, цей привілей хитрощами був відібраний у Хмельницького, про що він сам пише у своїх листах до гетьмана Миколи Потоцького та до короля Яна II Казимира в 1648. Не змігши нічого довести, так як король Сигізмунд III і його син Владислав IV на той час вже не жили, Богдан Хмельницький подався до низового козацтва.
З кінця 1620-х років починає активно брати участь у морських походах запорожців на турецькі міста (кульмінацією цього періоду став 1629 рік, коли козакам вдалося захопити передмістя Константинополя). Після довгого перебування на Запоріжжі Хмельницький повернувся в Чигирин, одружився з Ганною Сомко і отримав уряд сотника чигиринського. В історії наступних повстань козаків проти Польщі між 1630 і 1638 роками ім'я Хмельницького не зустрічається. Єдина його згадка в зв'язку з повстанням 1638 року — договір про капітуляцію повсталих був писаний його рукою (він був генеральним писарем у повсталих козаків) і підписаний ним та козацькою старшиною. Після поразки знову зведений у ранг сотника.
Вступивши до реєстрового козацтва, Хмельницький під час одного з боїв під Москвою врятував королевича Владислава, і потім той завжди прихильно до нього ставився. 1620 року у битві під Цецорою, батько й син Хмельницькі потрапили у турецький полон. Також існує думка, що старший Хмельницький загинув в цій битві. Знаходячись у Стамбулі, Богдан фактично виконував обов'язки перекладача при одному з командувачів турецького флоту, удосконаливши своє знання турецької мови.
Від 1622 по 1637 рік немає певних відомостей про життя і діяльність Хмельницького. Всі пізніші оповіді про його великі подвиги у війнах з татарами, турками, Москвою (під час Смоленської війни 1632–1634 років) не мають документального підтвердження. Безперечне лише те, що вже в 1620-их роках Хмельницький зв'язався з Козаччиною, де він служив, мабуть у Чигиринському полку і брав участь у військових походах козаків проти татар і поляків.
Біля 1625–1627 років Хмельницький одружився з Ганною Сомківною (козачкою з Переяслава) й заклав свою родину. Тоді ж він оселився на успадкованому від батька хуторі Суботові, біля Чигирина. З 1637 року Хмельницький серед вищої козацької старшини. Він брав участь у повстанні проти Польщі і як військовий писар — підписав капітуляцію під Боровицею 24 грудня 1637 року. Восени 1638 року Хмельницький був членом козацького посольства до короля Владислава IV. Є підстави вважати, що він належав тоді до тієї старшини, яка вважала за можливе порозуміння Війська Запорозького з Польщею. Однак, дальший хід подій довів йому повну неможливість згоди. Польська ординація 1638 року скасувала автономію Війська Запорозького й поставила Козаччину в безпосередню залежність від польської військової влади в Україні. Хмельницький втратив військове писарство (цей уряд був скасований) і став одним з сотників Чигиринського полку.
Наступні роки Хмельницький присвятив головно своєму господарству на Чигиринщині (Суботів, слобода Новоселище й суміжні землі).
Хмельниччина
Початок
Можна думати, що десь у другій половині 1640-их років він нав'язав ближчий контакт з автономістичними колами української шляхти й вищого православного духовенства. Вже віддавна польські можновладці в Україні, політичні противники короля Володислава, дивилися на Хмельницького кривим оком. Особливо вороже ставилися до нього нові (з 1633) власники Чигиринщини — Конєцпольські, коронний гетьман Станіслав і його син, коронний хорунжий Олександр. За допомогою свого чигиринського підстарости Чаплинського, який мав особисті рахунки з Богданом Хмельницьким, вони вирішили позбавити його маєтку в Суботові. Чаплинський вчинив ґвалтовий «заїзд» на Суботів (хоч Хмельницький мав на нього королівський привілей з 1646), що було в ті часи звичною справою, зруйнував економію й пограбував майно Хмельницького, а слуги Чаплинського одночасно на Чигиринському ринку важко побили малого сина Хмельницького. Серед цих турбот і тривог 1647 померла дружина Хмельницького, а в кінці того ж року О. Конєцпольський наказав ув'язнити й стратити Б. Хмельницького, якого врятувала лише допомога й порука його друзів, серед чигиринської старшини, зокрема полковника С. М. Кричевського, кума й однодумця Хмельницького. В кінці грудня 1647 Б. Хмельницький та його старший син Тиміш з невеличким (300 чи 500) загоном козаків подався на Запоріжжя. 20 січня 1648 р. Хмельницький підійшов під Січ; 24 січня захопив усі човни і провіант; 25 січня заволодів фортецею, при цьому значна частина реєстровців перейшла на бік повстанців. Невдовзі його було обрано за гетьмана. По підготовці до збройного виступу Хмельницький прийняв заходи:
— розіслав універсали до українського народу із закликами вступити до лав козацького війська;
— налагодив виробництво пороху, організував закупівлю зброї та боєприпасів;
— заручившись підтримкою Туреччини, у лютому-березні 1648 р. у Бахчисараї українські посли уклали угоду з кримським ханом Іслам-Гіреєм ІІІ про військову допомогу у війні проти Речі Посполитої.
Це був початок нового козацького повстання, яке незабаром перетворилося на Національно-визвольну війну українського народу, очолену Б. Хмельницьким.
Конфлікт з Конецпольським і напади його агентури на майно і родину Хмельницького були тільки приводом для повстання його проти Польщі. Багато досліджень доводять, що причини розриву з Польщею були значно глибші, й що виступ і боротьба проти неї готувалися віддавна і не були несподіванкою ані для українських кіл, ані для польського уряду та його адміністрації в Україні.
Саме тому перемоги Богдана Хмельницького 1648 у битві під Жовтими Водами, Корсунем і Пилявцями запалили всенародне повстання українського народу проти польської адміністрації й польської шляхти та її агентури в Україні. Саме тоді було здійснено облогу Львова й Замостя, визволено з-під влади Польщі велику територію України. Учасник подій — Самовидець (Р. Ракушка) так описує цю хвилю революції, яка почалася в 1648 й дійшла до свого вершка наступного року:
«Так усе, що живо, поднялося в козацтво, аж заледво знайшол в яком селі такого человіка, жеби не міг албо сам, албо син до войска йти; а єжели сам нездужал, то слугу паробка посилал, а иніе килко их было, всі йшли з двора, тилко одного зоставали, же трудно было о наймыта …, навет где в городах были й права майдебурскіе — и присягліе бурмистрове й райцы свої уряды покидали, и бороди голили, до того войска ишли».
Тріумфальний в'їзд Хмельницького в Київ і зустріч його на Різдво 1648 року як «пресвітлого володаря й князя Руси» із вищим православним духовенством, київською інтелігенцією та єрусалимським патріархом Паїсієм свідчили, що початок нової козацько-гетьманської держави, власне держави Хмельницького був зроблений.
Коаліції
У своїй боротьбі проти Речі Посполитої Хмельницький створив, одну за однією, три коаліції.
Першою була українсько-кримсько-турецька коаліція, утворена в 1647–1648 pp. Вона паралізувала небезпеку з боку польсько-московського союзу А. Киселя 1647 року й допомогла Україні здобути великі мілітарні успіхи, завершені Зборівською угодою 1649 року. Але, внаслідок трикратної зради кримського хана (Зборів — 1649, Берестечко — 1651, Жванець — 1653), й пасивності Туреччини, Б. Хмельницькому не вдалося повністю використати успіхи й здобути остаточну перемогу над Польщею.
Друга коаліція — українсько-московська, з царем Олексієм I Михайловичем, укладена в Переяславі 1654 року (додатково затверджена березневими статями 1654 р., які козацьке посольство уклало з московським царем у м. Москва), згідно з якою Україна увійшла до складу Московської держави на конфедеративній основі, й скерована також проти Польщі.
Текст угоди так і не вдалося знайти, а представники Росії спираються лише на чернетки.
Не з вини Б. Хмельницького ця угода не принесла Україні всіх тих воєнних і політичних успіхів, задля яких її було створено. Частина вищого українського суспільства, козацька старшина, а також духівництво та київський митрополит не підтримали угоди й відмовилися присягати цареві. 1656 року російський цар підписав у Вільно договір між Московією та Польщею, без участі українських представників, і фактично зрадив переяславські домовленості.
Якщо перші дві коаліції мали на меті завдати Польщі військово-політичної поразки й забезпечити та ґарантувати цілісність і незалежність козацької держави, то третя антипольська коаліція (1656–1657) — союз між Україною, Швецією, Семигородом та іншими державами (Бранденбург, Молдавія, Валахія), — за планом Хмельницького, мала створити незалежну Руську державу (Велике князівство Руське) в межах цілої етнографічної території України та Білорусі під владою гетьмана й Війська Запорізького. Також у планах союзників була цілковита ліквідація польської держави («снести б Коруна вся, будто Коруна Польская и не бывала»), що дуже збентежило московський уряд, який доклав усіх зусиль, щоб перешкодити успіхові цієї коаліції (Віленська угода 1656 року між Москвою і Польщею без участі України, й війна Москви зі Швецією, союзником України). Московія, після підписання миру з Польщею, розпочала війну зі Швецією. Одночасно на теренах Речі Посполитої вирувала війна, що увійшла в історію під назвою «Потоп». Однак військові невдачі та нереалізація дипломатичних планів Б. Хмельницького прискорила його смерть.
Смерть
Богдан Хмельницький в останні роки свого життя часто хворів. Він упокоївся 27 липня (6 серпня за новим стилем) 1657 в Чигирині і 25 серпня похований в Суботові, в Іллінській церкві, яку сам збудував. Вона мала стати родовою усипальницею Хмельницьких. 1664 Стефан Чарнецький сплюндрував Суботів, наказав викинути тіла Богдана Хмельницького та його сина Тимофія з родинної гробниці. Також під його супроводом київ. митрополит та Юрій Хмельницький були відіслані в Мальборський замок. Там вони знаходилися до 1667.
Але після смерті забальзамоване і поховане тіло гетьмана зникло. Де саме воно знаходиться зараз, невідомо. Власне, існує дві версії цієї події, так звана польська й українська. За польською версією воєвода Стефан Чарнецький 1664 напав на Суботів, викопав домовину з тілом гетьмана, спалив і попіл вистрілив з гармати. Український варіант це припущення повністю відкидає, мовляв тіло Богдана було перепоховано його старим другом Лавріном Капустою. Щоб не допустити нової наруги над його тілом, нове місце поховання знало дуже обмежене коло осіб, які в ході війн загинули. Вчені припускають, що ймовірним місцем перепоховання праху Хмельницького може бути «Семидубова гора» у с. Івківці, що неподалік Суботова. Але доказів підтвердження обох версій поки що немає.
Родина
Дружини
Богдан Хмельницький був одружений тричі:
перша дружина його Ганна Сомківна — донька багатого переяславського купця, мати всіх його дітей. З нею Богдан взяв шлюб біля 1625–1627 років. Померла передчасно;
другий шлюб на початку 1649 року зв'язав його з колишньою жінкою його ворога Чаплинського — Мотроною, найбільшим коханням гетьмана, яка була страчена його сином Тимошем у травні 1651 року за підозрою у зраді;
влітку 1651 року Богдан Хмельницький одружився втретє з Ганною Золотаренківною, міщанкою з Корсуня, вдовою полковника Пилипа (Пилипця). Радниця Хмельницького і розпорядник сімейного скарбу, вона надовго пережила його, і в 1671 році стала черницею з ім'ям Анастасія Києво-Печерського жіночого монастиря.
Діти
Хмельницький мав двох синів і чотирьох доньок (за деякими даними семеро дітей):
старший син Тимофій (Тиміш), народився 1632 року, був одружений в 1652 році з донькою молдавського господаря Василя Лупула — Розандою (Роксандою). Його Хмельницький вважав своїм спадкоємцем, але Тиміш загинув 15 вересня 1653 року, смертельно поранений під час облоги молдавської фортеці Сучави, яку він боронив зі своїм козацьким військом, захищаючи тестя — Василя Лупула. Він залишив двоє дітей-близнят, доля яких невідома;
молодший син Хмельницького — Юрій (Юрась) народився 1641 року, навчався в Києво-Могилянській Колегії, і 1657 року, ще за життя батька, був обраний гетьманом-наступником, при реґенті Івані Виговському, який 27 серпня 1657 року перебрав булаву. Згодом Юрась ще двічі був гетьманом (раз від поляків на Лівобережній Україні, а вдруге після 9 років турецької в'язниці Семи Веж, був в інтересах султана проголошений гетьманом 1678 на Україні). Загинув 1679 в битві під Кизикерменом.
донька Хмельницького — Катерина (Олена) була одружена з Данилом Виговським, і після його смерті в московському полоні стала другою дружиною гетьмана Павла Тетері. Померла у 1668 році;
друга донька — Степанія була дружиною Івана Нечая. Їхнє весілля відбулося у середині 1650 року. 4 грудня 1659 року під час облоги Бихова Степаниду разом з чоловіком взято у полон. Припускають, що її заслано в Сибір;
імена двох інших доньок гетьмана — одна з них була за корсунським сотником Глизьком (Улезком), який загинув у війні з Польщею в 1655 році, а друга вийшла за новгород-сіверського козака Л. Мовчана (1654), — лишилися невідомими.
Гетьманський рід Хмельницького згас у кінці XVII століття. Пізніші Хмельницькі, яких чимало було на Лівобережній Україні і в Росії у XVIII–XIX століттях, були іншого походження.
1743 — Мартін Клапрот, німецький хімік, першовідкривач хімічних елементів урану та цирконію.
1761 — Тюссо Марі, француженка, що створила знаменитий Музей воскових фігур у Лондоні.
1792 — Лобачевський Микола, російський математик, один із батьків неевклідової геометрії.
1864 — Карстен Борхгревінк, норвезький мореплавець, в 1895 році першим в історії висадився на берег Антарктиди і організував там перше зимування.
1894 — Головінський Юліан, військовий і політичний діяч, сотник УГА, член УВО i ОУН (з 1929).
1896
Жуков Георгій Костянтинович, радянський полководець,
чотири рази Герой Радянського Союзу.
 Жу́ков Гео́ргій Костянти́нович (*19 листопада (1 грудня) 1896, Стрєлковка, Калузька губернія — †18 червня 1974, Москва) — радянський полководець і державний діяч, Маршал Радянського Союзу, Чотириразовий Герой Радянського Союзу, кавалер ордену Перемоги, один із найвідоміших військових командувачів Другої Світової війни.Рання кар'єра
Жуков народився в селі Стрелковка Калузької губернії в родини селянина Костянтина Артемовича Жукова (1851 — 1921). Після закінчення трьох класів церковно-приходської школи (з похвальним листом) відданий в учні в кушнірську майстерню в Москві, одночасно закінчив дворічний курс міського училища (займаючись по вечорах).
7 серпня 1915 Жуков був призваний до армії Російської Імперії, був відібраний в кавалерію. Після навчання на кавалерійського унтер-офіцера в кінці серпня 1916 року потрапив на Південно-Західний фронт в 10-ий Новгородський драгунський полк. За захоплення німецького офіцера нагороджений Георгіївським хрестом 4-го ступеня. У жовтні отримав важку контузію, після якої, внаслідок часткової втрати слуху, направлений в запасний кавалерійський полк. За поранення в бою удостоївся Георгіївського хреста 3-го ступеня. Після розпуску ескадрону в грудні 1917 року повернувся до Москви, потім в село до батьків, де довго хворів на тиф.
В Червоній Армії з серпня 1918 року. Вступив 1 березня 1919 року в члени ВКП(б). У Громадянську війну червоноармієць Георгій Жуков воював на Східному, Західному та Південному фронтах проти уральських козаків, під Царицином, з військами Денікіна та Врангеля. У травні-червні 1919 року в складі 1-ї Московської кавалерійської дивізії відправився на Урал, брав участь у боях з козаками в районі станції Шипово, в червні-серпні того ж року — в боях за Уральськ, потім в боях в районі станції Володимирівка та міста Николаевска. У вересні-жовтні 1919 року брав участь в боях під Царицином, потім між Заплавним та Середня Ахтуба (поряд з нинішнім р. Волзький), де був поранений осколками гранати. Після закінчення Рязанських кавалерійських курсів восени 1920 рокупризначений командиром взводу, потім ескадрону; в серпні 1920 року брав участь у боях з десантом Улагая під Екатеринодаром, в грудні 1920 — серпні 1921 року брав участь у придушенні селянського повстання на Тамбовщині («антоновщіна»).
За участь у придушенні Антонівського повстання був нагороджений в 1922 році орденом Червоного Прапора з формулюванням: « в бою під селом В'язова Пошта Тамбовської губернії 5 березня 1921 р., незважаючи на атаки противника силою 1500 — 2000 шабель, він з ескадроном протягом 7 годин стримував натиск ворога і, перейшовши потім у контратаку, після 6 рукопашних сутичок розбив банду »
З кінця травня 1923 року Жуков вступив в командування 39-м полком 7-ї Самарської кавалерійської дивізії, в 1924 направлений у Вищу кавалерійську школу.
З 1926 року 5 років викладає військово-допризовну підготовку в Білоруському державному університеті[1].
В 1929 закінчив курси вищого начальницького складу РСЧА, з травня 1930 командував близько року 2-й бригадою 7-ї Самарської кавдивізії, яку очолював тоді Рокоссовський, далі служив в Білоруському військовому окрузі під командуванням І. П. Уборевича.
Потім був помічником інспектора кавалерії Червона армія, командиром 4-ї кавалерійської дивізії (1933 — 1937), 3-го і 6-го кавалерійського корпусу, з липня 1938 — заступником командувача БВО. У період репресій 1937 — 1938 роках відбулися збори парторганізації 6-го кавкорпуса, на якому розбиралися заяви від деяких політпрацівників та командирів про «ворожі методи комкора Жукова у вихованні кадрів». Однак партактив прийняв рішення: « Обмежитися обговоренням питання та взяти до відома пояснення товариша Жукова Г. К. »
З 5 червня 1939 року Жуков — командувач 1-ї армійською групою радянських військ в МНР, війська якої у серпні 1939 року розгромили японську Квантунську армію на річці Халхін-Гол. Ця операція стала першим прикладом застосування на практиці теорії глибокої операції — скоординованої дії всіх родів військ: концентрованого удару артилерії та авіації, танкового прориву і швидкого наступу, передвістивши, таким чином, характер більшості боїв Другої Світової війни. На думку деяких істориків, саме завдяки розгрому Квантунської армії на Халхин-Голі Японія утрималась від нападу на Радянський Союз під час Другої Світової війни. З червня 1940 року по січень 1941 року командувач військами Київського особливого військового округу (КОВО).
Друга Світова війна
1941
З 1 лютого 1941 року до 29 липня 1941 року Жуков займав пост Начальника Генерального штабу. Саме під його керівництвом розроблялись плани на випадок війни з Німеччиною. За його участю розроблялись «Соображения по плану стратегического развертывания сил Советского Союза на случай войны с Германией и ее союзниками» (рос.) від 15 травня 1941 року.
З початком війни 22 червня 1941 року ці плани не вдалось реалізувати через те, що вони не були розраховані на саме такий початок війни. Тому дії Жукова в перші дні війни — імпровізація, намагання захопити стратегічну ініціативу, необґрунтовані та не співставленні з реальними подіями Директиви (№ 1, № 2, № 3) та накази.
З 23 червня Жуков — представник Ставки Головного командування на Південно-Західному напрямку. Під його керівництвом були здійснені спроби переходу в рішучий наступ частин РСЧА, що стали лише серіями невдалих контратак, які завершились поразкою частин РСЧА в прикордонних районах, загибеллю та полоном сотень тисяч радянських солдат, втратою значної частини танків, артилерії та авіації. На початку липня Жуков повернувся до Москви і підключився до групи посилення Західного напрямку, де частини Червоної армії зазнавали одну поразку за одною.
29 липня 1941 року після численних прорахунків, поразок, оточень частин РСЧА Жукова було знято з посади Начальника Генерального штабу та призначено на посаду командувача Резервним фронтом.
Під його керівництвом Резервний фронт в серпні-вересні 1941 отримав одну з перших перемог РСЧА у війні з Німеччиною, звільнивши місто Єльня, ліквідувавши зручний плацдарм німців для наступу на Москву.
На жаль, під час боїв за Єльню Жуков не зреагував вчасно на перегрупування німецьких військ, тому частини 2-ї танкової групи Вермахту під командуванням Гудеріана просунулись з-під Єльні в напрямку Конотопа та в вересні з'єднались з частинами 1-ї танкової групи Кляйста під Лохвицею, тим замкнувши кільце навколо Південно-Західного фронту, що у той час утримував Київ.
З 14 вересня до 6 жовтня Жуков командував Ленінградським фронтом і обороною Ленінграда. Радянські війська зупинили наступ німецьких військ, втім не вдалось запобігти оточення міста і блокади Ленінграда, що згодом призвело до численних втрат серед цивільного населення.
В жовтні 1941 — січні 1942 років Жуков, під безпосереднім керівництвом Сталіна керував обороною Москви. Ціною великих втрат вдалось зупинити наступ німецьких військ і перейти до контрнаступу.
1942
На посаді заступника головнокомандувача і представника Ставки Жуков брав участь в підготовці Сталінградської битви. Втім, всупереч до поширеної думки, він не здійснював оперативного командування цією операцією, оскільки в цей час командував радянським наступом на Західному напрямку в районі міста Ржев.
1943
18 січня 1943 року Жукову першому з генералів РСЧА в роки війни присвоєно звання Маршал Радянського Союзу.
В 1943 році Жуков, в якості представника Ставки координував дії Воронезького, Степового та Центрального фронтів у ході Курської битви.
1944
У січні-лютому Жуков координував дії 1-го Українського фронту та 2-го Українського фронту у Корсунь-Шевченківський операції. Його дії отримали несхвальну реакцію Сталіна, виклик в Москву та вимогу передати повноваження генералу І. С. Конєву.
В березні 1944 після смертельного поранення генерала М. Ф. Ватутіна Жуков очолив 1-й Український фронт. Була проведена Проскурівсько-Чернівецька операція, в результаті якої Червона Армія вийшла до передгір'їв Карпат.
10 квітня Жукова було нагороджено Орденом Перемоги під № 1, за звільнення Правобережної України.
Влітку 1944 року координував дії на Західному напрямку 1-го Білоруського фронту та 2-го Білоруського фронту у операції «Багратіон», також підключався до Львівсько-Сандомірської операції.
1945
З січня 1945 року командував 1-м Білоруським фронтом. В квітні-травні 1945 р. спільно з військами 1-го Українського фронту брав участь у Вісло-Одерській, Східно-Померанській та Берлінській операціях. Завдяки перемозі в останній — спільно з маршалом Конєвим взяв Берлін.
8 травня 1945 року Жуков, від імені Радянського Союзу прийняв капітуляцію фашистської Німеччини[2].
24 червня 1945 р. приймав Парад Перемоги на Червоній площі у Москві.
Після війни
Жуков був призначений комендантом радянської окупаційної зони в Німеччині, але вже через рік він був знятий з цього посту і призначений на командування спочатку Одеським (ОВО), а згодом Уральським військовим округом (УВО)).
Лише після смерті Сталіна Жуков повернув собі колишній вплив. Він підтримав Хрущова та Маленкова в боротьбі за владу, зігравши ключову роль в арешті і засудженні їхнього головного конкурента — Лаврентія Берії. Пізніше, в 1956 році Жуков підтримав Хрущова в боротьбі проти Маленкова.
Жуков був організатором і керівником військових навчань на Тоцькому полігоні 1954 року, коли для вивчення можливостей армії в атомній війні від 45.000 до 60.000 солдат були піддані дії радіації після вибуху атомної бомби.
У 1955 році Жуков став Міністром оборони СРСР. Він був одним з ініціаторів і організаторів придушення Угорської революції 1956 року.
Популярність Жукова не могла не хвилювати і Хрущова. У 1957 року Жуков був виведений зі складу ЦК КПРС і відправлений на пенсію. У своїх мемуарах Хрущов наполягав, що Жуков готував військовий переворот.
Після зміщення Хрущова в 1964 році Жукова було реабілітовано, втім реальної влади він не отримав. У 1968 році разом з іншими найвидатнішими полководцями СРСР отримав Почесну зброю із золотим зображенням Державного герба СРСР — нагороду за значний особистий внесок у розбудову збройних сил СРСР, впроваджену з нагоди їх 50-ї річниці. Натомість, почалось закріплення культу особи Жукова, який тільки посилився після смерті маршала в 1974 році.
Історична роль
Жуков — одна з найбільш суперечливих особистостей Другої світової війни. Радянська та сучасна російська пропаганда прославляють його як одного з найвеличніших героїв історії. Багато ж інших істориків вважають Жукова воєнним злочинцем.
1933 — Вульфенсон Джеймс, американський фінансист, глава Світового банку до травня 2005 р.
1937 — Віке-Фрейберґа Вайра, президент Латвії (1999–2007).
| |
|
| |
| Всього коментарів: 0 | |
| Вхід на сайт |
| Пошук |
| Календар |
| Друзі сайту |
