Четвер, 28.03.2024, 14:47 Вітаю Вас Гость

Сайт з предмета ЗАХИСТ УКРАЇНИ

Меню сайту
Категорії розділу
Оголошення [27]
Інформація про дати та терміни проведення міропріємств
ЛЮДИ ТА ДАТИ У ВІЙСЬКОВІЙ ТА СВІТОВІЙ ІСТОРІЇ [1200]
Визначні військові дати та події Дні народження Дні смерти
Робота Хмельницького методоб'єднання [2]
Всі матеріали з роботи методичного об'єднання викладачів предмета "Захист Вітчизни"
Робочі питання методичного об'єднання [7]
Тут можна переглянути корисну інформацію з роботи методичного об'єднання викладачів "Захисту Вітчизни"
Військово-спортивна робота [11]
Матеріали змагань, результати, план проведення, сценарії.
7 фактів ПРО [2]
З історичних довідок
Поздоровлення [20]
Привітання зі святами, визначними датами
КОРИСНІ ПОРАДИ [2]
Завжди у людини виникають різні питання. Спорбуємо їх вирішити!?
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 383
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

00:45
23 січня народилися...
599
Тай Цзун китайський імператор ( 626-649 ) династії Тан
 
  Тай Цзун ( Лі Шиминь , як його назвали при народженні ) - наймогутніший китайський імператор династії Тан. Його основна заслуга - це формування централізованої феодальної держави в Китаї та успішні завойовницькі походи.
  Тай Цзун (Лі Шиминь) народився 23 січня 599 року і був сином воєначальника Лі Юань, який служив при імператорі Ян Ді з династії Сунь.
  Будучи освіченою людиною з задатками блискучого політика, Лі Шиминь розумів, що політика Ян Ді просто жахливо безграмотна і завдає країні величезної шкоди. Тоді він підмовив батька, який воював в той час зі східними тюркютамі, скинути імператора. Вони уклали союз з ватажком степовиків Шібір - ханом і спільними силами зробили переворот. Імператором став Лі Юань, але оскільки він був неважливим політиком, державою фактично керував його син.
  4 вересня 626 року Лі Шиминь відсторонив свого батька від влади і став імператором, прийнявши храмове ім'я Тай Цзун. Час його правління стало епохою відродження. Він надав підтримку селянам, купцям і ремісникам. Крім того він провів реорганізацію державного апарату, ввів обов'язкові іспити для чиновників, зміцнив армію, склав кодекс законів.
  Завдяки тому, що степовики визнавали Тай Цзуна своїм імператором, йому вдалося вперше створити синтетичну культуру, що об'єднала китайців зі степовими кочівниками.
   Врегулювавши ситуацію в країні, Тай Цзун заходився розширювати її межі і досяг успіху в цьому як ніхто до нього. Йому вдалося завоювати землі аж до Каспійського моря і змусити Тибет визнати верховенство Китаю.
  Лі Шиминь помер 10 липня 649 року. Гробниця імператора в Чан'ань, прикрашена прекрасно виконаними горельєфами в художньому стилі, вважається одним з кращих зразків архітектури епохи Тан.
   Син Лі Шимін, хоч у нього і не було талантів батька, успішно продовжив його політику.
 
Джерело: http://www.calend.ru/person/219/
© Calend.ru
 
1862 
Давид Гільберт, німецький математик.
 
  Давид Гільберт (нім. David Hilbert; *23 січня 1862 — †14 лютого 1943) — німецький математик. У 1910—1920-их роках (після смерті Анрі Пуанкаре) був визнаним світовим лідером математиків.
Біографія
Давид Гільберт народився в сім'ї судді Отто Гільберта в містечку Велау поблизу Кенігсберга (після другої світової війни — смт. Знаменськ Гвардєйського района Калінінградської області, Російська Федерація). У 1880 році поступив в Кенігсберзький університет, де подружився з Германом Мінковським та Адольфом Гурвіцем. У 1885 році захистив дисертацію з теорії інваріантів, науковим керівником був Ліндерман, а в наступному році став професором математики в Кенігсберзі. У 1895 році на запрошення Фелікса Клейна перейшов працювати в Геттінгенський університет, де він і залишився аж до кінця життя. Серед його прямих учнів в Геттінгу були: Ернст Цермело, Герман Вейль, Джон фон Нейман, Ріхард Курант, Гуґо Штейнгауз, Вільям Аккерман, шаховий чемпіон Емануїл Ласкер та інші. Також своїм вчителем його вважали Еммі Нетер та Алонзо Черч.
У 1897 році вийшла його монографія «Zahlbericht» («Доповідь про числа»), по теорії алгебраїчних чисел. На Другому Міжнародному конгресі математиків у Парижі у 1900 році Гільберт сформулював 23 важливих математичних проблеми, розв'язання яких, на його думку, сприяло б подальшому розвитку математики. З 1902 року Гільберт стає редактором найавторитетнішого математичного журналу «Mathematische Annalen». У 1910-х роках Гільберт створює сучасний функціональний аналіз, ввівши поняття гільбертового простору. Одночасно він консультує Ейнштейна і допомагає йому в розробці чотиривимірного тензорного аналізу, який є фундаментом Загальної теорії відносності.
У 1920-х роках Гільберт та його школа зосередились на побудові аксіоматичних обґрунтувань математики.
Внесок в математику
Давид Гільберт був математиком-універсалом. Його ім'я зустрічається майже в усіх розділах сучасної математики. Його наукова біографія чітко розпадається на періоди:
теорія інваріантів (1885–1893),
теорія алгебраїчних чисел (1893–1898),
основи геометрії (1898–1902),
принцип Діріхле і суміжні проблеми варіаційного числення та диференційних рівнянь (1900–1906),
теорія інтегральних рівнянь (1900–1910),
вирішення проблеми Варинга в теорії чисел (1908–1909),
основи математичної фізики (1910–1922),
логічні основи математики (1922–1939).
Відомі математики про Гільберта
Макс фон Лауе: «У моїх споминах ця людина залишилась таким генієм, рівного якому я ніколи не бачив»
Петро Новіков: «Ідеї Гільберта були переломним моментом у питаннях основ математики і початком нового етапу в розвитку аксіоматичного методу»
Норберт Вінер: «Гільберт немовби втілював у собі найкращі традиції великих геніїв минулого… Незвичайно гостре абстрактне мислення поєднувалось в нього з разючим умінням не відриватися від конкретного фізичного змісту проблеми.»
Герман Вейль: «Ми, математики, часто оцінюємо свої успіхи міркою того, які з Гільбертових проблем пощастило досі розв'язати.»
Жан Дьєдонне: «Можливо, Гільберт найглибше впливав на математичний світ не так своїми геніальними відкриттями, як будовою свого розуму; він навчив математиків мислити аксіоматично, тобто прагнути кожну теорему звести до найсуворішої логічної схеми… Зі своєю інтелектуальною, дедалі вимогливішою чесністю, у пристрасній потребі зрозуміти, в невтомному прагненні до все більш єдиної, все чистішої, позбавленої зайвого, науки Гільберт воістину втілював ідеал математика для покоління „між двома війнами".»
Ріхард Курант: «Д. Гільберт був одним з воістину великих математиків свого часу. Його праці та натхнена особистість, як ученого, справили глибокий вплив на розвиток математичних наук аж дотепер.
Прониклива Гільбертова інтуїція, творча могутність та неповторна оригінальність мислення, широчінь та розмаїтість інтересів зробили його першовідкривачем у багатьох розділах математики. Він являв собою унікальну особистість, глибоку занурену у власну роботу й цілковито віддану науці, це був учитель і керівник найвищого класу, який умів надихати й підтримувати, який не знав утоми і був наполегливим в усіх своїх пориваннях.»
 
1907 
Юкава Хідекі, японський фізик.
 
  Юка́ва Хіде́кі (яп. 湯川秀樹; *23 січня 1907, Токіо — †8 вересня 1981, Кіото) — японський фізик, перший японець нагороджений Нобелівською премією.
Біографія
Майбутній фізик народився 23 січня 1907 року у Токіо у родині професора університету, геолога Оґави Такудзі. Через рік після його народження сім'я переїхала до Кіото. Ще у дитячому віці Хідекі познайомився з японською і китайською класикою, а в шкільні роки захопився математикою і фізикою, а також самостійно опанував німецьку мову. У 1926 році, успішно закінчивши школу, Хідекі вступив до Кіотського університету, де вивчав фізику за прискореною програмою. У 1929 році він захистив дисертацію, отримавши ступінь магістра.
У 1932 році Юкава одружився з Юкава Сумі і змінв своє прізвище Оґава на прізвище дружини. Вони виховали двох синів.
Починаючи з 1933 року, Юкава Хідекі працював лектором з фізики в Осакському університеті, а за три роки став професором.
Попри те, що наприкінці 1920-х років Юкава провів ряд експериментальних фізичних досліджень, молодого ученого все більше захоплювала сфера теоретичної фізики. Роботи в галузі квантової і ядерної фізики принесли йому популярність у науковому світі Японії. У цей період багатьма фізиками світу робилися спроби теоретично пояснити причину, яка утримує атомне ядро від розпаду. 1935 року Юкава теоретично припустив, що це ув'язується з обмінною частинкою великої маси. Він опублікував складну, але змістовну теорію, що дозволила обчислювати масу цієї гіпотетичної частинки, приблизно у 200 разів важчої за електрон, що згодом одержала назву «мезон».
1939 року Юкава повернувся до Кіотського імператорського університету вже як відомий фізик-теоретик, завдяки чому фізичний факультет університету набув міжнародного визнання.
Незважаючи на початок Другої світової війни, Юкава продовжив свої наукові дослідження у сфері фізики елементарних частинок. 1942 року він зі співробітниками висунув припущення про існування двох типів мезонів, а 1948 року його теорія експериментально підтвердилася. Мезони було штучно отримані американськими фізиками в лабораторії Каліфорнійського університету Берклі.
Юкава одержав Нобелівську премію з фізики 1949 року «за передбачення існування мезонів на основі теоретичної роботи з ядерних сил».
З 1949 по 1953 роки Юкава працював у США у Колумбійському університеті й займався дослідницькою роботою в Принстоні в Інституті фундаментальних досліджень. 1953 року він повертається до Кіотського університету, де обійняв посаду директора Науково-дослідного інституту фундаментальної фізики і продовжив дослідження з квантової фізики й елементарних частинок, приділяючи багато часу вихованню нового покоління молодих японських фізиків аж до відставки у 1970 році.
Крім Нобелівської премії, Юкава був нагороджений Імператорською премією Японської академії наук, другим молодшим чиновницьким рангом, золотою медаллю імені Ломоносова АН СРСР. Він також був іноземним членом багатьох наукових академій і товариств.
Помер Юкава Хідекі 8 вересня 1981 року у місті Кіото.
 
1929 
Філарет, Святійшій Патріарх Київський і всієї Руси—України.
 
  Святіший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філаре́т (в миру: Михайло Антонович Денисенко; * 23 січня 1929, Благодатне, Амвросіївський район, Донецька область) — український православний архієрей. 2-ий предстоятель Української православної церкви Київського патріархату.
Біографія
Народився Михайло в 1929 році в селі Благодатному на Донбасі, у родині робітника Антона Денисенка і його дружини Меланії. У 1946 році після закінчення середньої школи, вступив до 3-го класу Одеської духовної семінарії, закінчив її з відзнакою — і у тому ж році вступив до Московської духовної академії. Навчаючись на II курсі (1 січня 1950 р.), прийняв чернечий постриг з ім'ям Філарета.
15 січня 1950 року Святійшим Патріархом Алексієм був рукопокладений в сан ієродиякона, а в 1951 році 18 червня (у день Св. Тройці), — у сан ієромонаха. У 1952 році закінчив курс Московської Духовної Академії з вченим ступенем кандидата богослів'я і був призначений викладачем Священного Письма (Новий Завіт) в Московській духовній семінарії. Одночасно виконував обов'язки благочинного Троїце-Сергієвої Лаври. З 1953 року викладав у Московській Духовній Академії.
У 1953-54 навчальному році Вчена Рада Московської духовної академії присвоїла звання доцента. У тому ж 1953 році був призначений на посаду старшого помічника академії. У 1956 році призначений інспектором Саратовської Духовної Семінарії із зведенням у сан ігумена. У 1957 році переведений на посаду інспектора Київської Духовної Семінарії, а 12 липня 1958 року зведений у сан архімандрита і призначений ректором Київської духовної семінарії.
У 1960 році призначений керуючим справами Українського Екзархату і настоятелем Володимирського кафедрального собору м. Києва, а з червня 1961 року по січень 1962 року був настоятелем подвір'я Російської Православної Церкви при Александрійському Патріархаті у місті Александрії (ОАР).
12 січня 1962 року ухваленням Святійшого Патріарха Алексія і Священного Синоду був обраний єпископом Лузьким, вікарієм Ленінградської єпархії, з дорученням керувати Ризькою єпархією. 4 лютого 1962 року відбулася хіротонія на єпископа в м. Ленінграді, у якій взяли участь митрополит Пимен (Ізвеков), архієпископ Никодим (Ротов), єпископ Кипріан (Зернов), єпископ Михаїл (Воскресенський), єпископ Михаїл (Чуб) і єпископ Никодим (Руснак).
3 червня 1962 року по жовтень 1962 року виконував обов'язки Екзарха Середньої Європи. Після утворення на території Австрії єпархії Російської Православної Церкви у жовтні 1962 року призначений єпископом Віденським і Австрійським. 12 грудня 1964 року призначений єпископом Дмитровським, вікарієм Московської єпархії, ректором Московської духовної академії і семінарії. 14 травня 1966 року возведений у сан архієпископа і призначений постійним членом Священного Синоду, Екзархом України, архієпископом Київським і Галицьким. 25 лютого 1968 року Святійшим Патріархом Алексієм возведений у сан митрополита.
У 1971 році Святійшим Патріархом Пименом удостоєний права носіння двох панагій.
За церковні заслуги нагороджений орденами Російської Православної Церкви, Александрійського, Антіохійського, Ієрусалимського, Болгарського та Грузинського, Польського, Чехословацького Патріархатів та Церков.
22 січня 1979 року Указом Президії Верховної Ради СРСР за патріотичну діяльність на захист миру нагороджений орденом «Дружби народів».
Митрополит Філарет брав участь в конференції ЮНЕСКО, присвяченій святкуванню 1000-ліття Хрещення Русі. Через хворобу Патріарха Пимена, всю роботу з підготовки та проведення святкування 1000-ліття хрещення Руси-України вів митрополит Філарет.
Створення УПЦ
Після смерті Патріарха Пимена 3 травня 1990 року Священним Синодом таємним голосуванням був обраний Місцеблюстителем Московського Патріаршого Престолу. 5 червня 1990 року Архієрейським Собором Російської Православної Церкви таємним голосуванням був обраний Місцеблюстителем на Московський Патріарший Престол. Був головою Помісного собору РПЦ 7-8 червня 1990 року. Єпископат Української Православної Церкви, за ініціативою митрополита Філарета, прийняв звернення до Патріарха Московського і всієї Русі Алексія II і архієреїв Російської Православної Церкви про надання Українській Православній Церкві самостійності і незалежності в управлінні.
25-27 жовтня 1990 року Архієрейський Собор РПЦ надав УПЦ самостійність і незалежність в управлінні, а митрополит Філарет, як одноголосно обраний українським єпископатом став Предстоятелем Української Православної Церкви з титулом «Митрополит Київський і усієї України». 26 жовтня 1990 року, у Софійському соборі після Божественної літургії Патріарх Алексій II оголосив рішення архієрейського собору РПЦ і вручив митрополиту Філарету Патріаршу Грамоту на право бути Предстоятелем Української Православної Церкви.
Київський Патріархат
Після прийняття рішення Верховною Радою України 24 серпня 1991 року про проголошення України незалежною державою, митрополит Філарет 1-3 листопада 1991 року скликав Помісний Собор УПЦ, який одноголосно прийняв рішення про повну канонічну незалежність, тобто автокефалію Української Православної Церкви. Собор звернувся до патріарха Алексія II і єпископату РПЦ з цим рішенням, але Архієрейський Собор РПЦ 1-2 квітня 1992 року фактично відмовив надати Українській Православній Церкві автокефалію.
Патріарх Алексій II вирішив неканонічним засобом усунути митрополита Філарета з поста Предстоятеля Української Православної Церкви і поставити на його місце свого ставленика. 26 червня 1992 року у порушення канонів, Устава УПЦ і постанов Архієрейського Собору РПЦ про самостійність і незалежність в управлінні УПЦ, — і за вказівкою Патріарха Алексія II — у Харкові був скликаний собор, який обрав ще одного митрополита Київського: ним став митрополит Володимир (Сабодан) — тоді Керуючий справами Московської Патріархії (РПЦ).
Архиєрейський собор РПЦ таким чином вирішив покарати митрополита Філарета за його намір відділитися від Російської Православної Церкви для утворення Помісної Української Православної Церкви. 11 червня 1992 року Собор РПЦ засудив його, але митрополит Філарет не визнав за собою вини і не підкорився рішенню Собора, вважаючи його неканонічним і незаконним.
25 червня 1992 року відбувся Всеукраїнський Православний Собор, на якому відбулося об'єднання Української Православної Церкви і Української Автокефальної Православної Церкви в єдину Українську Православну Церкву — Київський Патріархат. Собор визнав незаконним рішення Архієрейського собору РПЦ — і Митрополита Філарета обрано Заступником Патріарха Київського і всієї Руси-України.
Митрополит Філарет попри всі нападки та інтриги продовжує боротися за створення в Україні Помісної Православної Церкви Київського Патріархату.
Церковна і громадська діяльність митрополита Філарета відзначена багатьма високими нагородами Російської Православної та інших Церков, а також орденами Трудового Червоного Прапора та Дружби народів.
День інтронізації — 22 жовтня 1995 р. На Всеукраїнському Помісному Соборі митрополита Філарета обрано Патріархом Київським і всієї Руси-України. З того часу плідно працює над розбудовою Помісної Православної Церкви в Україні, роблячи чимало і для об'єднання православних віруючих України в лоні Української Православної Церкви Київського Патріархату.
У 1997 році за поданням єпископату УПЦ (МП) Архієрейський Собор РПЦ видав «Акт про відлучення від Церкви монаха Філарета (Денисенка)» (сану митрополита його було позбавлено на Соборі УПЦ (МП) в 1992), мотивуючи це «продовженням розкольницької діяльності». На Апеляцію митрополита Філарета Вселенський Патріархат та інші Помісні Православні Церкви не дали ні ствердної ні заперечної відповіді.
Переклад Біблії
Новий переклад Біблії українською мовою, що з'явився 2004 року, було виконано у два етапи. Перший — переклад Нового Заповіту та деяких уривків Старого Заповіту (тих, що їх використовували в богослужіннях — Книгу Псалмів тощо), який здійснила на поч. 1970-их богословська комісія під керівництвом тоді ще митрополита Філарета; цей переклад вперше було видано до 1000-ліття хрещення Руси 1988 року, а пізніше перевидано з незначним виправленням; цей текст увійшов до видання 2004 року в незмінному вигляді. Другий етап — переклад решти текстів Старого Заповіту, що почався у травні 2004 й тривав п'ять місяців.
Причиною нового видання була відсутність уніфікованого перекладу — в богослужіннях використовують переклади Пантелеймона Куліша, митрополита Іларіона (Огієнка) та Івана Хоменка. Щоправда, на відміну від цих робіт, переклад Філарета було виконано не з оригінального тексту (староєврейською та грецькою мовами), а з російськомовного синодального перекладу, здійсненого під егідою митрополита Московського Філарета (Дроздова) 1876 року. Причинами вибору саме цього тексту стало те, що «цей переклад був найбільш повний і досконало звірений зі стародавніми текстами» та «синодальний переклад наближено підтримував літургійне застосування слов'янського тексту у православному богослужінні, а саме цю мету й переслідував Філарет».
Діяльність
У березні 2013 р. від імені Української православної церкви Київського патріархату закликав українців та поляків до взаємного прощення за трагедію польсько-українського конфлікту в роки Другої світової війни.
Нагороди
Україна
Орден Свободи (23 січня 2009) — за багатолітню плідну церковну діяльність та утвердження ідеалів духовності, милосердя і злагоди в суспільстві
Орден князя Ярослава Мудрого:
I ступеня (22 липня 2008) — за визначний особистий внесок в утвердження духовності, гуманізму та милосердя, багаторічну плідну церковну діяльність та з нагоди 1020-річчя хрещення Київської Русі
II ступеня (18 жовтня 2006) — за визначний особистий внесок у розбудову помісної православної церкви в Україні, багатолітню церковну діяльність в утвердження ідеалів духовності, милосердя і міжконфесійної злагоди в суспільстві
III ступеня (23 січня 2004) — за визначний особистий внесок в утвердження православ'я в Україні, розвиток міжконфесійних зв'язків, багаторічну плідну релігійну, миротворчу і благодійну діяльність та з нагоди 75-річчя від дня народження
IV ступеня (25 червня 2002) — за визначні особисті заслуги перед Україною в сфері державно-церковних відносин, багаторічну плідну релігійну діяльність
V ступеня (21 серпня 1999) — за багаторічну плідну церковну діяльність, вагомий особистий внесок в утвердження засад християнської моралі в суспільстві
Відзнака Президента України — Хрест Івана Мазепи (20 січня 2010) — за визначний особистий внесок у духовне збагачення українського народу, багатолітню плідну церковну діяльність
У 2010 році Прем'єр-міністр України Юлія Тимошенко вручила Святішому Владиці найвищу урядову нагороду — Почесну грамоту Кабінету міністрів України.
СРСР
Орден Трудового Червоного Прапора (1988)
Орден Дружби народів (1979)
Церковні нагороди
За церковні заслуги нагороджений орденами Російської Православної Церкви, Александрійського, Антіохійського, Єрусалимського, Болгарського та Грузинського, Польського, Чехословацького Патріархатів та Церков.
В 1999 році згідно з рішенням Священного Синоду Української Православної Церкви Київського Патріархату Святійшого Патріарха Філарета нагороджено Орденом Святого рівноапостольного князя Володимира Великого І ступеня.
У 2004 році згідно з рішенням Священного Синоду Української Православної Церкви Київського Патріархату Святійшого Патріарха Філарета нагороджено Орденом Святого апостола Андрія Первозваного.
22 січня 2014 року відмовився від ордену «За заслуги» І ступеня, яким його нагородив Віктор Янукович та ордена святого апостола Іоана Богослова, яким його нагородив Священний Синод Київського патріархату у зв'язку з моїм 85-літтям, та сказав: в умовах, які сьогодні склалися в Україні, коли загинули люди, а в центрі Києва триває жорстоке протистояння, я прошу не вручати мені нагород.
 
1946 
Борис Березовський, російський бізнесмен, політик, колишній депутат Держдуми, основний акціонер телеканалу ОРТ.
 
1953 
Лазаренко Павло Іванович, прем'єр-міністр України в 1996–1997.
Категорія: ЛЮДИ ТА ДАТИ У ВІЙСЬКОВІЙ ТА СВІТОВІЙ ІСТОРІЇ | Переглядів: 677 | Додав: Vchutel | Теги: Лазаренко Павло Іванович, патріарх, Борис Березовський, Філарет, прем'єр-міністр України, японський фізик, Юкава Хідекі, німецький математик, Давид Гільберт | Рейтинг: 5.0/5
Всього коментарів: 0
avatar
Вхід на сайт
Пошук
Календар
Архів записів
Друзі сайту
Copyright MyCorp © 2024