| Меню сайту |
| Категорії розділу | ||||||||
|
| Наше опитування |
| Статистика |
Онлайн всього: 1 Гостей: 1 Користувачів: 0 |
22:22 5 листопада народилися... | |
1867
Миха́йло Я́кович Баля́сний (5 листопада 1867 — ?) —
військовий прокурор Дієвої армії Української Народної Республіки.
Біографія
Михайло Балясний народився 5 листопада 1867 року на Харківщині. Закінчив Харківський університет, у 1891 році — Московське піхотне училище. Вийшов підпоручиком до 4-ї артилерійської бригади. У 1903 році закінчив Олександрійську військово-юридичну академію, служив на військово-юридичних посадах у Санкт-Петербурзькому військово-окружному суді.
З 6 грудня 1907 року — полковник. З 18 грудня 1914 року — військовий суддя військово-окружного суду генерал-губернаторства Галичини. З серпня 1915 року — генерал-майор, військовий суддя Приамурського військово-окружного управління.
У 1918 році — товариш військового прокурора Київського вищого військового суду Української Держави. З 11 квітня 1919 року — тимчасово приділений до штабу Північної групи Дієвої армії УНР. З травня 1919 року — виконувач обов'язків начальника прокурорського нагляду та голова штабового суду Головного управління Генерального штабу Української Народної Республіки.
Восени 1919 року перейшов до Збройних Сил Півдня Росії. У листопаді 1920 року у складі військ Російської армії Петра Врангеля виїхав з Криму. Подальша доля невідома.
1892
Джон Бердон Са́ндерсон Го́лдейн (англ. John Burdon Sanderson Haldane; *5 листопада, 1892, Оксфорд — †1 грудня, 1964, Бубанесвар, Індія) — англійський біолог, член лондонського королівського товариства (з 1932). Член комуністичної партії Великої Британії з 1942.
З 1933 був професором Лондонського університету.
У 1942 Академія наук СРСР вибрала Голдейна своїм почесним членом.
Д. Голдейн обгрунтував теорію родинного добору.
1907
 Миха́йло Афанасійович Віту́шко (біл. Міхал Апанасавіч Вітушка; * 5 листопада 1907, Несвіж, Мінська область — † 27 квітня 2006, Мюнхен, Німеччина) — білоруський політичний діяч, керівник білоруського антирадянського руху. Під час партизанської боротьби в Білорусі мав певну славу «невловимого месника» і навколо його імені та діяльності вирувало багато чуток.Біографія
Ранні роки життя
Народився в м. Несвіжі, Мінської області в родині Опанаса і Марії Вітушків. Вчився в білоруській гімназії у Вільно, пізніше в Варшавському політехнічному інституті та Празькому університеті. У 1930-их роках брав активну участь у діяльності Об'єднанні «Білоруських студентських організацій» і «Товариства Білорусів» у Варшаві. У 1939 р. повернувся до Білорусі, працював інженером. Заарештований НКВС за підозрою в причетності до білоруських націоналістичних організацій, але, за протекцією знайомих, що мали зв'язки в НКВС, його пізніше звільнили.
Під час Другої світової війни працював у білоруських націоналістичних організаціях у Мінську. Входив до керівництва нелегальної Білоруської незалежницької партії (БНП). Партія стояла, як на антибільшовицьких, так і на антифашистських засадах. Під час німецької окупації створив службу порядку, брав участь у створенні білоруських збройних з'єднань на сході Білорусі (Могілевська, Смоленська, Брянська області) для боротьби з радянськими партизанами. Був одним з командирів антибільшовицької Білоруської Самооборони у 1941 р. За участь у боях з підрозділами НКВС отримав ранг майора.
На чолі руху спротиву
У червні 1944 р. розробляв план антифашистського повстання в Мінську, але в останній момент керівництво партії скасувало його. За рішенням з'їзду Білоруської незалежницької партії його направлено до Білорусі для організації руху опору Радянській владі після приходу Радянської армії, було присвоєно звання генерала. У м. Налібоки Михайло Вітушко проголосив створення Білоруської Визвольної Армії, що мала об'єднати всі антибільшовицькі загони. Рух опору отримав назву «Чорний Кіт» від диверсійної програми розробленої німцями «Кохана кішечка» (Lieben Kätzchen) — ця назва була поширена на увесь рух спротиву в Білорусі. Організація також мала філії майже у всіх областях та містах Білорусі й навіть в Прибалтиці та нараховувала близько 40 000 чоловік. Тільки менш ніж половина з них жили в лісах — решта була на легальному становищі й включалася в боротьбу в разі потреби. Найбільша активність руху припала на 1945 р., коли партизанський рух був відповідальний за акти саботажу, диверсій проти Радянської влади та нападів на тюрми та карні органи в Білорусі. Михайло Вітушко також був редактором підпільного часопису БНП «За Волю», видавав численні листівки, пропагандистські плакати, газети. Активно співпрацювали як з Армією Крайовою так і з УПА, зокрема в спільних акціях на Поліссі, з УПА «Поліська Січ» Тараса Бульби-Боровця, при звільненні Олевська.
Протягом майже десяти років загони Вітушки вели успішну боротьбу проти НКВС та органів Радянської влади на місцях. Користуючись підтримкою місцевого населення, навіть деякі райони тимчасово переходили до рук визвольного руху. Після зачисток і ліквідації деяких загонів акцент було зроблено на пропагандистській роботі й замахах на керівників НКВС. Влада декілька разів проголошувала про вбивство чи захоплення Вітушка, але рух спротиву діяв і далі. З 1947 року загони отримували незначну підтримку з-за кордону — зокрема з Англії, але поміч була недостатньою й почалася тоді, коли багато людей вже відійшли від спротиву. Керівництво НБП у 1956 р. прийняло рішення припинити боротьбу, вивести частину людей за кордон, а іншу розпустити в Білорусі. Зокрема за допомогою західної агентури вдалося організовано вивести цілі загони за захід. Існують різні свідчення про подальшу долю Вітушки: за свідченням деяких він продовжував боротьбу в Білорусі аж до 1956 — інші стверджують, що його вбито в Білорусі. Згідно з іншими джерелами, він перебрався спочатку до Польщі, потім до Західної Німеччини. Пізніше змінив ім'я й працював в одній з західних спецслужб, під підробленими німецькими та польськими документами відвідував Білорусь. За свідченням Європейського радіо для Білорусі, Вітушко помер у Німеччині 27 квітня 2006 р.
1911
Дмитро Мирон-Орлик (псевдо: «Максим Орлик», «Брюс», «Піп», «Роберт», «Андрій», «Свєнціцький») (* 5 листопада 1911, с. Рай, (нині Бережанський район, Тернопільська область Тернопільська область) — † 25 липня 1942, Київ) — відомий ідеолог та діяч ОУН.
 БіографіяНародився у селі Рай Бережанського повіту (нині Тернопільська область) в родині робітників. Дитинство Дмитра було важким. Коли йому було лише п'ять років, у нього померла мати, осиротивши п'ятеро дітей. Піклування над молодшими дітьми перебрала на себе старша сестра Ганна.
Середню освіту здобув у Бережанській гімназії (1928) та в Академічній гімназії у Львові (1930). Був членом Пластового куреня ч. 24 ім. П. Полуботка (Бережани). Ще під час навчання у гімназії він вступає в підпільне Юнацтво ОУН та включився в активну роботу. У 1930 році — з відзнакою закінчив гімназію і вступив на юридичний факультет Львівського університету. Під час університетських студій Дмитро Мирон став членом Крайової Екзекутиви ОУН на Західноукраїнських землях, Провідником юнацтва, редактором «Бюлетня ОУН на ЗУЗ», тримав зв'язок зі станицею ОУН у Кракові та за кордоном. Вперше арештований польською поліцією у травні 1932 року під час сутички з нею на Личаківському цвинтарі в часі зелених свят, коли поліція намагалась розігнати людей, які прийшли сюди вшанувати воїнів, полеглих за волю України. У тюрмі пише текст «44-х правил життя українського націоналіста», котрі поряд з «Декалогом» Степана Ленкавського та «12 прикметами характеру» Осипа Мащака стали складовою «Катехизу українського націоналіста».
Вдруге був арештований у жовтні 1933 року за приналежність до ОУН і поширення революційної літератури. Засуджений на 7 років ув'язнення. Покарання відбував у в'язницях центральної Польщі, в містах Равич та Вронки. В цей час дуже багато читав, готуючи матеріали для свого твору про ідеологію українського націоналізму. Потрібну літературу йому доставляла сестра Ганна. Проте відбути повного терміну покарання йому не довелось, так як на підставі проголошеної у 1936 році амністії його термін зменшено на 2 роки, таким чином Мирон вже у серпні 1938 року виходить на волю.
З 1939 року — політично-ідеологічний референт Крайової Екзекутиви ОУН на ЗУЗ, редактор «Бюлетеню» КЕ ОУН. Провідником ОУН в Західній Україні був тоді Володимир Тимчій-«Лопатинський». В серпні 1939 «Орлик» був учасником Другого Великого Збору ОУН у Римі.
Був також одним з ініціаторів, організаторів і активних учасників нарад провідного активу ОУН 9-10 лютого 1940 у Кракові, автор їх постанов.
Після розділу Польщі в вересні 1939, Мирон-Орлик очолив роботу по налагодженню на українських землях, що ввійшли до Генерал-Губернаторства Польща, нелегальної мережі ОУН. В цей час він був членом Революційного Проводу ОУН, крайовим провідником ОУН Західних Окраїн Українських Земель (ЗОУЗ, Закерзоння, 02.1940), референтом пропаґанди (03.1940).
Після нелегального переходу кордону на радянську територію, розпочав роботу по відновленню підпільних структур ОУН, які зазнали серйозних втрат від репресій НКВС. Тепер він займає посади організаційного референта Крайової Екзекутиви ОУН Західних Українських Земель (ЗУЗ, 04.1940) та крайового провідника ОУН ЗУЗ (04.1940-12.1940). В цей період потрібно було створити нове підпільне керівництво та відновити зв'язки з обласними організаціями; виробляти нову тактику й методи боротьби, нові форми конспірації. Радянська агентура докладала всіх зусиль, щоб піймати керівника ОУН, але арештувати Мирона їм не вдалось. Проте заарештували його сестру Тосю, яку у червні 1941 року закатували у Тернопільській тюрмі.
В 1940 році Д.Мирон-Орлик закінчив основоположну ідеологічну працю «Ідея і чин України». Вона було видано у підпіллі на циклостилі під псевдонімом «Максим Орлик». Це найповніший виклад української націоналістичної ідеології того часу й важливий історичний документ політичної думки тодішніх керівників визвольного руху.
Ось його визначення нації із цієї праці:
«Нація – це не лише біологічно-психологічний, суспільно-історичний і духовно-етичний твір, але це також політичний твір, що проявляється у волі й здібності керувати самим собою, творити власне самостійне життя, творити власну державу. Тільки через державу нація виступає як самостійний предмет історії, як суверен. Нація є джерелом і підставою найвищої неподільної державної влади».
«Нація – це вищий ступінь розвитку народу. Це ідейно-політичне оформлення й завершення народу. Нарід стає нацією, коли витвориться у нього спільна воля й ідея творити власне життя, політично себе оформити, коли усвідомить собі своє історичне покликання…»
У грудні 1940 року «Орлик» знову перейшов кордон щоб потрапити на новий ІІ Великий Збір ОУН в Кракові
(1-4.04.1941), де він доповів Проводові ОУН про становище в Україні. Став членом Проводу ОУН (1941–1942)
З червня 1941 року перебував у Відні, де займався політичним вишколом батальйону «Роланд».
Після проголошення у Львові 30 червня 1941 року відновлення Української Держави, а потім арешту німцями нового уряду — Українського Державного Правління, українські революціонери-націоналісти вирішили взяти адміністративну владу на місцях: областях, районах, до Києва спрямовано Особливу групу, яка складалася з провідних членів ОУН під керівництвом Ярослава Старуха, Дмитра Мирона та Василя Кука з метою одразу після звільнення Києва скликати Народні Збори й повторно проголосити Відновлення Української Держави зі столицею у Києві. Ця Київська Особлива група (біля 30 чоловік) добралась до міста Василькова під Києвом. Але німці 31 серпня арештували частину її членів, в тому числі й Дмитра Мирона. Арештованих відправили до Львова через Білу Церкву—Житомир—Луцьк. Допити і тортури почались у Житомирській тюрмі, але ніхто з арештованих не признався навіть до своїх власних прізвищ. У Луцьку трьом в'язням — Миронові Дмитру, Кукові Василеві та Онишкевичу Тарасові пощастило втекти з-під арешту й через Волинь добратися до Львова.
Після вересневих арештів, що їх провело гестапо в Україні та в Німеччині, ОУН перейшла в глибоке підпілля й почала збройну боротьбу проти німецьких окупантів. У вересні 1941 р. Дмитро Мирон взяв активну участь у І-й Конференції Проводу ОУН, на якій розроблено детальний план підпільної діяльності проти німецьких окупантів. У постановах Конференції наголошувалось на необхідності поширення діяльності ОУН на всі українські етнографічні землі, включаючи й Кубань. Після закінчення нарад Дмитро Мирон відбув до Києва, де з жовтня 1941 року очолив Провід ОУН на Осередньо-Східних Українських Землях (ОСУЗ).
Заарештований гестапо в Києві. Вбитий під час спроби втечі із в'язниці 25 липня 1942 року на розі Фундуклеївської і Театральної (зараз — Богдана Хмельницького та Лисенка відповідно).
Вшанування пам'яті
Рішенням сесії Бережанської міської ради №76 від 31.07.1998 року Дмитру Мирону-Орлику присвоєно звання «Почесний громадянин міста Бережани».
1924
Олекса́ндр Володи́мирович Ва́йсблат (*5 листопада 1924, Київ — †24 вересня 2004, Москва) — український та російський вчений-фізик, кандидат наук, кавалер Ордену Дружби.
Народився у Києві, в сімї видатного діяча культури В. Н. Вайсблата, з 1943 — на фронті. Під керівництвом Серго Берія працював над розробкою локаційного захисту кордонів СРСР від нападу ворога. У 1945—47 був в Берліні, займався описуванням фізичних лабораторій німецьких вчених-фізиків. Пізніше працював в закритих НДІ.
На початку 1990х рр. займався розробкою маммографа — апарату для виявлення ракових пухлин.
Нагороджен В. Путіним Орденом Дружби.
1925
Петро Іларіонович Багрій (* 5 листопада 1925 — † 21 березня 1981) — український радянський економіст, академік НАН України (1973).
Народився 5 листопада 1925 року в селі Тополівка Вінницької області. 1954 року закінчив Одеський інститут народного господарства. З 1957 року працював у Інституті економіки Академії наук України. 1961–1965 року був співробітником статистичного відділу соціально-економічного департаменту Організації Об'єднаних Націй (ООН). 1970 року здобув ступінь доктора економічних наук.
1971–1976 року працював директором Інституту економіки АН УРСР. Заслужений академік наук України.
Автор наукових праць із питань політичної економії, розвитку народного господарства та економічної статистики. 27 грудня 1973 року удостоєний премії імені О. Г. Шліхтера АН України.
Помер 21 березня 1981 року.
1945
Алека Папаріга поне ім'я Александра Папаріга (грец. Αλέκα Παπαρήγα, 5 листопада, 1945, Афіни) — грецький політик, генеральний секретар Комуністичної партії Греції з 1991 року. Перша жінка, що обіймає посаду генерального секретаря партії.
Біографія
Народилась в Афінах. Батьки були членами КПГ та брали активну участь у Русі Опору. Освіту здобула на факультеті філософії Афінського університету імені Каподистрії. Завершивши навчання 8 років працювала у різноманітних компаніях та як репетитор. З 1976 року займається виключно громадською та політичною діяльністю.
Втім громадську діяльність Алека Папаріга розпочала ще 1961 року, вступивши в організацію молодіжної секції EDA. Вона брала активну участь у різних шкільних і студентських рухів до військового перевороту в 1967 році чорних полковників. Впродовж усього цього періоду, вона була членом президії організації молодіжної EDA, а потім організації «Ламбракіс» Демократичного студентського союзу.
До КПГ встпила 1968 року, коли партія знаходилась поза законом, заборонена режимом полковників. До Грецького парламенту Алека Папаріга вперше була обрана на виборах 1993 року.
1975
 Ві́ктор Васи́льович Бо́ндар (*5 листопада 1975, село Дашківці, Віньковецький район, Хмельницька область) — міністр транспорту та зв'язку України (2005—2006), заступник голови Секретаріату Президента (2006—2007), голова Дніпропетровської обласної державної адміністрації (2007—2010), депутат Верховної Ради України (з 2012).Біографічні відомості
Народився 5 листопада 1975 року у селі Дашківці Віньковецького району Хмельницької області.
Освіта повна вища. У 1997 закінчив Національну юридичну академію України ім. Ярослава Мудрого, правознавство, юрист. У 2004 закінчив Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут», «Інформаційні управляючі системи та технології», аналітика комп'ютерних систем.
Вільно володіє українською, російською. Англійською — читає та розмовляє.
Почесна грамота Кабінету Міністрів України (08.2002). Орден «За заслуги» III ступеня (06.2008).
Державний службовець з 28.09.2000 року. 1 ранг державного службовця.
Трудова діяльність
09.1992 — 03.1996 - студент Національної юридичної академії ім. Я. Мудрого, м. Харків
03.1996 — 07.1997 - юридичний радник АТ "Фінансово-промислова група «Сігма», м. Харків
07.1997 — 05.1999 - заступник директора ТОВ «Європейський фонд розвитку», м. Харків
05.1999 — 06.2000 - голова правління ВАТ «Донецький м'ясокомбінат», м. Донецьк
07.2000 — 09.2000 - віце-презипидент ТОВ «Українські комунікації», м. Київ
09.2000 — 06.2005 - керівник Центру інформаційних ресурсів департаменту внутрішньої політики, заступник директора Департаменту зв'язків з Верховною Радою України, начальник управління стратегії розвитку інформаційних ресурсів та технологій Секретаріату Кабінету Міністрів України.
06.2005 — 08.2006 - в. о. першого заступника Міністра, Міністр транспорту та зв'язку України
09.2006 — 09.2007 - заступник Глави Секретаріату Президента України, м. Київ
03.09.2007 - Указом Президента України № 814/2007 призначений тимчасово виконувачем обов'язків голови Дніпропетровської обласної державної адміністрації.
10.12.2007 - Указом Президента України № 1200/2007 призначений головою Дніпропетровської обласної державної адміністрації.
04.02.2010 - Указом Президента України № 101/2010 звільнений з посади голови Дніпропетровської обласної державної адміністрації.
після виборів 28.10.2012 – депутат Верховної Ради України 7-го скликання по 191-му округу.
На виборах до Верховної Ради України, що відбулися 28 жовтня 2012 року, Віктор Бондар був вибраний депутатом за мажоритарною системою по 191 округу (Хмельницька область). Проходив як самовисуванець. У парламенті став членом фракції Партії регіонів.
| |
|
| |
| Всього коментарів: 0 | |
| Вхід на сайт |
| Пошук |
| Календар |
| Друзі сайту |
