<div style="text-align: center;"><span style="font-size: small; font-weight: bold;">1713 </span></div>
<div style="text-align: center;"><span style="font-size: small; font-weight: bold;">Дені Дідро, французький письменник, філософ-просвітитель, енциклопедист.</span></div>
<div> </div>
<div><font size="2"><img align="left" alt="" src="/avatar/Kalendar4/250px-Louis-Michel_van_Loo_001.jpg" /> Дені́ Дідро́ (фр. Denis Diderot, 5 жовтня 1713, Ланґр — 31 липня 1784, Париж) — французький філософ та енциклопедист епохи Просвітництва.</font></div>
<div>
<div style="text-align: center;"><font size="2">Біографія</font></div>
<div><font size="2">Ранні роки</font></div>
<div><font size="2">Народився 5 жовтня 1713 в містечку Ланґр.Походить з родини ремісника. Первісну освіту отримав в ліцеї короля Людовика Великого(тобто Луї XIV).</font></div>
<div><font size="2">1732 р. — отримав ступінь магістра гуманітарних наук. Молодик прийняв рішення відмовитися від кар'єри священика та стати юристом. Почав вивчати юріспруденцію. але покинув навчання. Його привабила можливість стати письменником. Етап юнацьких пошуків Дені несхвально сприймався батьками, що привело до конфліктів. Дені обірвав зв'язок з батьком та деякий час вів богемний спосіб життя, набираючись власного життєвого досвіду.</font></div>
<div><font size="2">Паризькі знайомства</font></div>
<div><font size="2">В Парижі у 1742 р. познайомився з Руссо, з яким склалися дружні стосунки. Серед кореспондентів Дені Дідро — Софі Волленд, з якою охоче листувався, розвиваючи свої філософські думки та даючи тверезі оцінки паризькій дійсності, протиріччя та ганебні явища якої впадали у око.</font></div>
<div><font size="2">Одруження</font></div>
<div><font size="2">у 1743 р. Дені Дідро бере шлюб з жінкою, що походила з ревної католицької родини. Антуанета старша за віком від 32-річного письменника на 4 роки, не має приданого. До того ж, цей шлюб не схвалює батько, що тільки погіршує недобрі відносини між ними.</font></div>
<div><font size="2">Єдина дитина, що дожила до дорослості — донька письменника.</font></div>
<div><font size="2">Арешт</font></div>
<div><font size="2">З ранніх філософських праць відомі «Філософські думки» (1746), «Алеї, або Прогулянка скептика» (1747). Атеїстичний твір «Лист про сліпих у повчання зрячим» (1749).</font></div>
<div><font size="2">Злидні</font></div>
<div><font size="2">Дені Дідро як письменник мав популярність і славу, але це не дало матеріального статку. Навіть обрання в члени Французької академії не поліпшило матеріального стану літератора.</font></div>
<div><font size="2">Родина не була в змозі дати за дочкою приданого. Тому письменник прийняв рішення продати найдорожче, що мав — власну бібліотеку.</font></div>
<div><font size="2">Політичне втручання Катерини ІІ</font></div>
<div><font size="2">Продаж бібліотеки Дідро несподівано стала привідом для політичного втручання імператриці Катерини ІІ. Бажаючи підвищити власний статус в очах паризького аристократичного суспільства, Катерина ІІ демонстративно купує бібліотеку письменника за значні гроші, робить Дідро бібліотекарем, видсилає тому зарплатню відразу за декілька років уперед. Більше того, вона залишає бібліотеку письменника в Парижі до його смерті. Книги перевозять в арендований будиночок в Парижі з правом письменника користуватися ними. Справа отримала значний розголос, який вдало організувала імператриця собі на користь.</font></div>
<div><font size="2">Подорож до Петербурга</font></div>
<div><font size="2">У 1773 р. Дідро відважився на єдину значну подорож у житті — подорож до Петербурга. Важкий шлях до столиці Російської імперії Дідро зробив у кареті російського дипломата Семена Наришкіна. Катерина не поспішала зустрічатися із новоприбулим візитером, тому С. К. Наришкін оселив письменника у власному палаці навпроти Ісаакієвського собору. Письменник прибув до Петербурга холодного вересня без теплого одягу. Катерина презентує візитеру теплий одяг. Аби сподобатись критично налаштованому Дідро, французька скульпторша Марі-Анн Колло отримала замовлення на виготовлення погруддя Дідро, яке імператриця виставила у палаці. Комплімент від імператриці філософ помітив, але у полон до тирана в особі імператриці не поспішав, а на компроміси не йшов.</font></div>
<div><font size="2">Зустрічі з імператрицею та бесіди із нею розчарували обидві сторони. Царат в особі Катерини ІІ лише використовував ідеї просвітництва заради зміцнення власних позицій. Усе радикальне і сміливе у просвітництві влада Росії відкидала негайно. Ані Дідро, ані Катерина ІІ не вели — із міркувань безпеки — записів бесід. Красномовним було повне мовчання письменника про ці бесіди пізніше та дратівливі зауваження імператриці про Дідро у листуванні до Гріма. Але зміст дратівливих зауважень імператриці Катерини ІІ на той час не розголошували. Осінь 1774 р. Дідро зустрічав уже в Парижі.</font></div>
<div><font size="2">Портрети Левицького</font></div>
<div><font size="2">До 1773 р. належать портрети дружини дипломата С. К. Наришкіна, що зберігає музей Лувр та портрет пензля Левицького — паризького філософа Дені Дідро. Ймовірно, кращого на той час художника-портретиста Петербурга Левицького з Дідро познайомив сам С. К. Наришкін. Портрет Дідро залишився в Петербурзі до 1813 р., коли був вивезений у Швейцарію, де й зберігається донині.</font></div>
<div><font size="2">Смерть[ред. код]</font></div>
<div><font size="2">31 липня 1784 р. Дені Дідро помер від шлункового захворювання та був похований на цвинтарі міста Église Saint-Roch.</font></div>
<div><font size="2">Редагування Енциклопедії та переконання письменника</font></div>
<div><font size="2">Вийшовши з в'язниці, Дідро став редактором «Енциклопедії, або Тлумачного словника наук, мистецтв і ремесел» (1751—1780) і зумів, разом з іншими просвітителями, зробити Енциклопедію системою наукового знання тієї епохи і зброєю в боротьбі з релігійною ідеологією. У філософських творах «Думки про пояснення природи» (1754), «Розмова д'Аламбера з Дідро», «Сон д'Аламбера» (1769) «Філософські принципи матерії та руху» (1770), «Елементи фізіології» (1774—1780). Дідро відстоював матеріалістичні ідеї, розглядаючи все, що існує як різні формоутворення єдиної Нестворений матерії. Згідно з його вченням, матерія якісно різноманітна, в ній є початок саморуху, розвитку. Задовго до Ч. Дарвіна Дідро висловив здогад про біологічну еволюцію. Заперечуючи божественне походження королівської влади, Дідро дотримувався теорії суспільного договору, але з острахом ставився до самостійного руху низів і пов'язував свої надії з освіченим монархом. В останній період життя схилявся до ідеї республіки, але вважав її малопридатною в умовах великої централізованої держави.</font></div>
<div><font size="2">Дідро висловлювався за реалізм італійської опери, висував ідею середнього жанру між трагедією і комедією, в якому відбивалися б горе і радості повсякденному житті людини третього стану, намагався внести в драму буденність, щоб наблизити те, що відбувається на сцені до повсякденного життя: «Бесіди про» Побічна сина " (1757) і «Міркування про драматичну поезії» (1758).</font></div>
<div><font size="2">Естетичний ідеал Дідро невіддільний від ідеалу соціального і етичного. Герої його творів «Черниця» (1760), «Племінник Рамо» (1762), «Батько родини» (1756), «Жак фаталіст» (1773) дискутують про філософію і моралі, в цих образах втілено образ народу Франції з його життєлюбством і життєвою мудрістю. Дідро надавав величезного значення освіті і вихованню людини, хоча і не заперечував, що для розвитку дитини велике значення мають його анатомо-фізіологічні особливості. Головне в цій справі — виявити природні здібності дітей і розвивати їх.</font></div>
<div><font size="2">На запрошення Катерини II в 1773 р. він приїхав до Росії, де на прохання цариці написав «План університету або школи публічного викладання наук для російського уряду» і поради: «Про школу для молодих дівчат», «Про особливий вихованні», "Про публічних школах "та інші, де розглянув весь спектр педагогічних проблем. Дідро виступив з проектом державної системи народної освіти на принципах загального безкоштовного початкового навчання та безстановий. Він прагнув забезпечити фактичну доступність школи, вважав за необхідне організувати матеріальну допомогу держави дітям бідняків (безкоштовні підручники та харчування в початковій школі, стипендії в середній та вищій школі). Помер у 1784 р. в Парижі.</font></div>
<div style="text-align: center;"><font size="2">Діяльність Дідро</font></div>
<div><font size="2">Філософія Дідро</font></div>
<div><font size="2">Уся природа, згідно з поглядами Дідро, перебуває у постійному русі та еволюціонуванні. Усе, що існує, колись виникло і зникне, перетворюючись на щось інше. Різноманітність існуючих матеріальних форм є головною причиною процесуальності світу. Розглядаючи конкретний процес зміни форм існування, ми можемо постійно фіксувати усе нові та нові форми, фрагменти зміни конкретної форми, але ніколи не зможемо побачити нескінченної множини форм реальності, які існують під час зміни одного предмета на якийсь інший. Не маючи можливості виявити безмежну множину форм реальності, люди користуються поняттям «матерія», яке засвідчує нам, що існує реальність, навіть якщо вона не відома конкретними виявленнями. Дідро вважає, що розмаїття форм матерії створюється зіткненням та об'єднанням різноякісних елементів.</font></div>
<div><font size="2">Дідро відстоює вчення про єдність матерії та свідомості, висловлює думку, що у потенційному вигляді відчуття є всеуніверсальною властивістю матерії. Розглядаючи виникнення свідомості, розуму як історичних явищ, Дідро створює першу еволюціоністичну концепцію становлення біологічних видів. Однак він розглядав еволюцію лише у вигляді накопичення властивостей, ознак, які сумарно дають феномен нового біологічного виду. Свою гносеологічну концепцію Дідро будує, керуючись принципами сенсуалізму (насамперед — локківського). Він виділяє три види пізнання: спостереження, обмірковування, досвід. Спостереження збирає факти, обмірковування — комбінує їх, досвід — перевіряє результати цих комбінацій. Не поділяючи думку про те, що ми можемо звести мислення людини до відчуттів, Дідро розробляє концепцію психічної діяльності, згідно з якою судження, почуття не зводяться до елементарних чуттів, а останні—це їх умова, а не сутність, умова виникнення психіки, а не сама психіка.</font></div>
<div><font size="2">Разом з Гельвецієм і Гольбахом Дідро обґрунтовує вчення про вирішальну роль середовища для формування особистості. Він вважає, що свідоме перетворення навколишнього середовища є головною умовою поліпшення людини, суспільства. Тому свідомість законодавців Дідро оцінював як вирішальний чинник суспільного прогресу. Спираючись на теорію «суспільної угоди», він активно доводить право народу фізичною силою змінювати систему державного устрою суспільства.</font></div>
<div><font size="2">Широкого визнання набула естетична концепція Дідро. Розкриваючи зміст поняття «прекрасне», він робить висновок, що уявлення про прекрасне можна визнати відображенням реальних відношень зовнішнього світу. Визнаючи мистецтво «наслідуванням природі», включаючи до поняття «природи» і суспільне буття, Дідро стверджує, що у природі немає нічого зайвого, всі особливості будови людського тіла, матеріальних предметів спричинені природними законами, які адекватно фіксуються лише митцями. Послідовна критика класицизму уможливила Дідро виробити принципи реалізму, які найяскравіше виявили себе у концепції театрального мистецтва. На противагу теоретикам класицизму, які розглядали театральну дію лише як комічну або трагічну, Дідро вводить теорію «серйозного жанру», яка проголошує можливість театрального зображення буденного життя простих людей, а не царів чи героїв, які завжди здаються нам або комічними, або трагічними. Зображення в театрі буденного життя, згідно з теорією Дідро, потребує показу у театральній драмі чи комедії зіткнення не характерів, а суспільних відносин, людей, які виконують певні суспільні функції.</font></div>
<div><font size="2">Твори</font></div>
<div><font size="2">Дідро — автор відомих праць «Думки про пояснення природи», «Розмова д'Аламбера з Дідро», «Філософські принципи матерії та руху». У своїх працях він обґрунтовує принципи послідовного матеріалізму, згідно з якими єдиною реальністю може бути лише матерія і рух. У єдиний процес еволюції світу Дідро вміщує існування людини, суспільства. Найбільш відомою є діяльність Дідро зі створення «Енциклопедії наук, мистецтв і ремесел», якій він віддав понад 20 років життя.</font></div>
<div><font size="2">Твори Дені Дідро у вікіджерелах (фр.)</font></div>
<div><font size="2">«Думки про пояснення природи»;</font></div>
<div><font size="2">«Розмова д'Аламбера з Дідро»,</font></div>
<div><font size="2">«Філософські принципи матерії та руху»;</font></div>
<div><font size="2">«Енциклопедії наук, мистецтв і ремесел»;</font></div>
</div>
<div> </div>
<div>
<div style="text-align: center;"><font size="2">1864</font></div>
<div style="text-align: center;"><font size="2">Луї Жан Люм'єр</font></div>
<div> </div>
<div><font size="2"><img align="left" alt="" src="/avatar/Kalendar4/JanLuiLumere.jpg" /> Луї Жан Люм'єр (5 жовтня — 6 червня 1948) — винахідник кінематографу. Брат Огюста Люм'єра.</font></div>
<div><font size="2">Луї Жан Люм'єр народився 5 жовтня 1864 у місті Безансоні в родині художника, який захоплювався фотографією. Він закінчив технічну школу і працював на фабриці фотоплатівок, власником якої був його батько.</font></div>
<div><font size="2">В 1894 році Луї Жан Люм'єр ознайомився з рухомими зображеннями Томаса Едісона і став займатися проблемою світлової проекції «рухомих фотографій».</font></div>
<div><font size="2">Разом із братом Луї Жан розробив апарат, який вони назвали кінематограф. Головним винахідником був Луї Жан, а брат Огюст допомагав йому, здебільшого грішми. Крім технічного винаходу братам Люм'єр належить ініціатива регулярного випуску фільмів.</font></div>
<div><font size="2">І от, 28 грудня 1895 року в Гран-кафе на Бульвар-де-Капюсін (Париж) відбувся перший кіносеанс, що почався з показу площі Белькур у Ліоні. В той день було продано лише 35 квитків вартістю один франк, однак пізніше до братів Люм'єр вишиковувалися величезні черги охочих побачити кіно. Після такого успішного дебюту кінематограф швидко поширився Європою.</font></div>
<div><font size="2">У 1895 і 1896 роках брати Люм'єр зняли біля п'ятдесяти коротких фільмів на різні теми, наприклад глядачам були показані документальні фільми «Вихід робітників з фабрики», «Прибуття потягу на вокзал Ла Сьота», «Морське купання», комедія «Политий поливальник», фільм «Купання Діани».</font></div>
<div><font size="2">Кіносеанси братів Люм'єр супроводжувала музика саксофона або піаніно. Створюючи свої фільми, Луї Жан та Огюст Люм'єр вигадали багато прийомів кінозйомки. Наприклад, метод, використаний братами при зйомці проїзду по каналу у Венеції на гондолі, зараз називається тревелінгом.</font></div>
<div><font size="2">Фірма Луї Жана Люм'єра розіслала по різних країнах спеціально навчених операторів, які робили зйомку та демонстрацію кінострічок. Але брати Люм'єр не змогли конкурувати з іншими фотографами, тому Луї Люм'єр пішов з кіно, знявши фільм «Пристрасті Ісусові» у 1898 році. Він продовжив займатися промисловим виробництвом кіно- та фотоплівки, кіноапаратів. Через деякий час Луї Жан продав свої патенти, хоча не припинив займатися кінематографом — намагався зробити кольорове й об'ємне кіно.</font></div>
<div><font size="2">У 1919 році Луї Люм'єра обрали членом Французької академії наук.</font></div>
<div><font size="2">У 1946 році він передав Французькій синематеці близько 1800 стрічок, знятих ним разом із братом.</font></div>
<div><font size="2">6 червня 1948 року Луї Жан Люм'єр помер у місті Бандоль.</font></div>
<div><font size="2">У Франції заснована премія імені Люм'єра, яку щороку присуджують за документальні фільми.</font></div>
</div>
<div> </div>
<div style="text-align: center;"><font size="2">1882 </font></div>
<div style="text-align: center;"><font size="2">Роберт Годдард, один з піонерів сучасної ракетної техніки, винахідник рідинного реактивного двигуна.</font></div>
<div> </div>
<div>
<div><font size="2" style="font-size: 10pt;"><img align="left" alt="" src="/avatar/Kalendar4/220px-Dr-Robert_H-Goddard-GPN-2002-000131.jpg" /> Роберт Ґоддард (англ. Robert Hutchings Goddard; 5 жовтня 1882 – 10 серпня 1945) — американський фізик і інженер, один з піонерів ракетної техніки.</font></div>
<div><font size="2">Родився у Вустері (штат Массачусетс), В 1908 закінчив Вустерський політехнічний інститут, продовжував освіту в Кларківському університеті. У 1912-1913 займався науковими дослідженнями в Принстонському університеті, з 1914 викладав в Кларківському університеті (з 1919 - професор). У 1942-1945 очолював Дослідницьке авіаційне бюро при міністерстві військово-морського флоту США.</font></div>
<div><font size="2">Займаючись викладацькою діяльністю і прикладними фізичними дослідженнями, Годдард самостійно вивчав можливість створення апаратів для виходу в космічний простір. У 1906 почав розробляти математичні питання ракетної техніки, в 1912 провів перші лабораторні випробування реактивних двигунів. У 1914 отримав перші патенти на ракету на рідкому паливі і на багатоступінчату ракету. Починаючи з 1926 здійснив кілька успішних експериментальних запусків ракет з рідинними реактивними двигунами. Годдарду належить понад двісті патентів на різні розробки в області ракетної техніки.</font></div>
<div><font size="2">Його ім'ям названий науково-дослідний центр Національного управління з аеронавтики і дослідження космічного простору США в Грінбелті (штат Меріленд).</font></div>
</div>
<div> </div>
<div> </div>
<div> </div>
<div> </div>
<div style="text-align: center;"><font size="2">1930 </font></div>
<div style="text-align: center;"><font size="2">Павло Романович Попович, льотчик-космонавт СРСР № 4, </font></div>
<div style="text-align: center;"><font size="2">перший українець у космосі, двічі Герой Радянського Союзу</font></div>
<div> </div>
<div><font size="2"><img align="left" alt="" src="/avatar/Kalendar4/200px-Ppopovic.jpg" /> Павло́ Рома́нович Попо́вич (5 жовтня 1930, Узин, Київщина — 29 вересня 2009, Гурзуф, Крим) — радянський льотчик-космонавт № 4, перший космонавт-українець, генерал-майор авіації (1976), кандидат технічних наук (1977). Двічі Герой Радянського Союзу (18.8.1962 та 20.7.1974).</font></div>
<div>
<div style="text-align: center;"><font size="2">Біографія</font></div>
<div><font size="2">Закінчив військове авіаційне училище (1954), Воєнно-повітряну інженерну академію імені Жуковського (1968). Після закінчення училища служив в частинах ВПС.</font></div>
<div><font size="2">З 1960 в загоні космонавтів, секретар партійної організації загону космонавтів.</font></div>
<div><font size="2">Перший політ</font></div>
<div><font size="2">12 серпня — 15 серпня 1962 здійснив на кораблі-супутнику «Восток-4» перший у світі груповий політ двох пілотованих кораблів, спільно з А. Г. Ніколаєвим, який пілотував космічний корабель «Восток-3». В ході групового польоту були проведені перші експерименти з радіозв'язку між екіпажами двох кораблів в космосі і взаємне фотографування, виконана широка програма науково-технічних і медично-біологічних експериментів. Попович провадив орієнтацію корабля в просторі за допомогою системи ручного управління. За успішне здійснення першого у світі групового космічного польоту і проявлені при цьому мужність і героїзм Попович отримав звання Героя Радянського Союзу.</font></div>
<div><font size="2">Другий політ</font></div>
<div>
<div><font size="2">Другий політ в космос Попович зробив 3-19 липня 1974 як командир екіпажу космічного корабля «Союз-14» (спільно з бортінженером Ю. П. Артюхіним). 5 липня 1974 «Союз-14» провів стиковку з науковою станцією «Салют-3», що знаходилася на орбіті з 25 червня 1974 року. Сумісний політ космічного комплексу «Салют-3» — «Союз-14» продовжувався 15 діб. За час польоту космонавти досліджували геолого-морфологічні об'єкти земної поверхні, атмосферні утворення і явища, фізичні характеристики космічного простору, провели медично-біологічні дослідження з вивчення впливу чинників космічного польоту на організм людини і визначення раціональних режимів роботи на борту станції. За цей політ на орбітальній станції «Салют-3» і космічному кораблі «Союз-14» Павлу Поповичу повторно присвоєне звання Героя Радянського Союзу.</font></div>
<div><font size="2">Після космосу</font></div>
<div><font size="2">Був обраний депутатом Верховної Ради УРСР (1964–1988).</font></div>
<div><font size="2">З 1993 року — генерал-майор авіації в запасі. До вересня 2009 року Павло Романович працював головою ради директорів Всеросійського інституту сільськогосподарських аерофотогеодезичних досліджень.</font></div>
<div><font size="2">Нагороди та відзнаки</font></div>
<div><font size="2">За заслуги в освоєнні космічного простору удостоєний Золотої медалі ім. К. Е. Ціолковського (АН СРСР), медалі де Лаво (ФАІ). Йому присвоєне звання Героя Праці Соціалістичної Республіки В'єтнам. Нагороджений 2 орденами Леніна, орденом Червоної Зірки і медалями, а також іноземними орденами.</font></div>
<div><font size="2">Почесний громадянин українських міст Біла Церква, Полтава, Запоріжжя, Васильків.</font></div>
<div><font size="2">Президент уфологічної асоціації СНД, Академії енерго-інформаційних наук. Голова української діаспори у Москві.</font></div>
</div>
</div>
<div> </div>
<div style="text-align: center;"><font size="2">1936 </font></div>
<div style="text-align: center;"><font size="2">Вацлав Гавел, чеський політик, президент демократичної Чехії.</font></div>
<div> </div>
<div>
<div><font size="2"><img align="left" alt="" src="/avatar/Kalendar4/Gavel.jpg" /> Вацлав Гавел (чеськ. Václav Havel; 5 жовтня 1936, Прага, Чехія — 18 грудня 2011, Градечек) — чеський політик та громадський діяч, дисидент, критик комуністичного режиму, драматург та есеїст.</font></div>
<div><font size="2">Він був дев'ятим та останнім президентом Чехословаччини (1989—1992) а також першим президентом Чехії (1993—2003).</font></div>
<div><font size="2">Вацлав Гавел працював у 60-х роках 20-го століття в театрі Divadlo Na zábradlí (Театр «На поручнях»), де він став відомим завдяки п'єсам "Святкування у садочку" (1963) та "Зауваження" (1965). У часі Празької весни був залучений до політичних дебатів і закликав введення демократичного суспільства. Після жорстокого придушення реформ військовим вторгненням країнами Варшавського договору 1955 був покараний забороною на публікацію і став одним із найвідоміших дисидентів, критиків наступного режиму нормалізації. Він захищав права політичних в'язнів і став співзасновником і одним з перших спікерів громадянської ініціативи із захисту прав людини Хартії 77. Тим він зміцнив свій міжнародний престиж, але це йому принесло також близько п'яти років позбавлення волі. У цей час, серед інших п'єс, була також написані впливові есеї, такі як «Сила безсилих»(чеськ. Moc bezmocných)(1978).</font></div>
<div><font size="2">Після початку Оксамитової революції в листопаді 1989 року Вацлав Гавел став одним із засновників антикомуністичного руху Громадянський форум і як його кандидат, був 29 грудня 1989 обраний президентом Чехословаччини. Підтримував спрямовування країни до парламентської демократії і політичних структур західної цивілізації, в 1992 році, однак, він не зміг запобігти розпаду Чехословаччини. З 1993 року був два терміни президентом Чеської Республіки, яку вивів з членства у Варшавськім договорі та привів до НАТО. Наполягав на вступі Чеської Республіки до Європейського Союзу.</font></div>
<div><font size="2">Як письменник Вацлав Гавел, всесвітньо відомий за його драми в дусі театру абсурду, де крім усього іншого, цікавився такими темами як влада, бюрократія та мова, а також своїми есеями. У нарисах і листах з в'язниці, поряд з політичним аналізом цікавився філософськими питанням свободи, влади, моралі і трансцендентністю. Вацлав Гавел також, присвятив себе експериментальній поезії; Збірник «Anticodes», містить вірші, написані в основному в 60 років.</font></div>
</div>
<div>
<div style="text-align: center;"><font size="2">Біографія</font></div>
<div> </div>
<div><font size="2">Молодість</font></div>
<div><font size="2">Вацлав Гавел народився в Празі у відомій празькій родині підприємців та інтелектуалів Вацлава М. Гавела (1897—1979) та його дружини Божени, дівоче прізвище Вавречкова (1913—1970); його брат є вченим Іван M. Гавел. Вацлав Гавел є онуком дипломата Гуго Вавречки. Після закінчення початкової школи, за комуністичного режиму, через своє походження Вацлав Гавел мав труднощі вибрати школу на своє вподобання. Тому 1951 року він пішов працювати як хімічний лаборант і вчиться у вечірній школі. Закінчив середню школу на вулиці Святого Стефана у Празі 1954 р. Як письменник дебютував 1955 року в журналі «Травень»; аж до 1969 року, коли йому було в Чехословаччині заборонено публікувати, публікував свої тексти в таких журналах, як Divadelní noviny, Divadlo, Host do domu, Literární noviny, Sešity pro mladou literaturu (Sešity pro literaturu a diskusi), Tvář та Zítřek.[1]</font></div>
<div><font size="2">Дисидентство</font></div>
<div><font size="2">Після поразки Празької весни 1968 (в якій брав активну участь) та заборони публікацій став одним з найвідоміших дисидентів і критиків системи. Був одним із засновників ініціативи на захист громадянських прав «Хартія 77». Насідком такої діяльності було 5 років позбавлення волі.</font></div>
<div><font size="2">Активний учасник Оксамитової революції 1989 року.</font></div>
<div><font size="2">1989—1992 — президент Чехословаччини, у 1993—2003 — Чехії.</font></div>
<div><font size="2">Під час свого офіційного візиту в Україну 2 липня 1997 відввідав село Калинівка Зборівського району Тернопільської області, де поклав вінок до могили чехословацьких легіонерів, полеглих влітку 1917.</font></div>
<div><font size="2">Почесний доктор Київського університету (4 квітня 1996 р.)</font></div>
<div><font size="2">Вшанування пам'яті</font></div>
<div><font size="2">2013 року за участі Парламентської асамблеї Ради Європи, Бібліотеки Вацлава Гавела та організації Charta 77 Foundation було засновано премію імені Вацлава Гавела з прав людини, першим лауреатом якої став білоруський правозахисник Олесь Біляцький.</font></div>
<div><font size="2">Твори</font></div>
<div><font size="2">П'єси</font></div>
<div><font size="2">П'єси у стилі театру абсурду, зокрема одноактні Аудієнція, Вернісаж</font></div>
<div><font size="2">Есеї, критика, листи та промови</font></div>
<div><font size="2">Політичні есе, Листи до Ольги.</font></div>
<div><font size="2">Нагороди</font></div>
<div><font size="2">Орден князя Ярослава Мудрого III ст. (Україна, 19 серпня 2006)</font></div>
<div><font size="2">Премія Улофа Пальме (1989).</font></div>
<div><font size="2">Премія «Квадрига» (2009).</font></div>
</div>
<div> </div>
<div style="text-align: center;"><font size="2">1941 </font></div>
<div style="text-align: center;"><font size="2">Нестор Кіршнер, президент Аргентини у 2003–2007</font></div>
<div style="text-align: center;"> </div>
<div><font size="2"><img align="left" alt="" src="/avatar/Kalendar4/200px-nestor_kirchner-20050402-regimiento_de_patri.jpg" /> Не́стор Кі́ршнер (ісп. Néstor Kirchner; * 25 лютого 1950, Ріо-Гальєгос — † 27 жовтня 2010, Ель Калафате) — президент Аргентини у 2003–2007 роках. За поглядами поділяв ідеї перонізму та соціалізму. До обрання на президентську посаду був губернатором провінції Санта-Крус з 1991 по 2003 та мером міста Ріо-Гальєгос з 1987 по 1991 роки. З 2009 року і до смерті був депутатом аргентинського парламенту.</font></div>
<div>
<div style="text-align: center;"><font size="2">Біографія</font></div>
<div> </div>
<div><font size="2">Народився 25 лютого 1950 року в Ріо-Гальєгос (Патагонія, Аргентина) у родині емігрантів. Батько — швейцарець, був першим зубним техніком в Ріо-Гальєгосі, підробляв на пошті телефоністом, де познайомився з напівчилійкою-напівхорваткою Марією Хуаною Остоїч, з якою невдовзі одружився. У них народилось три дитини — Алісія (майбутня міністр соціального розвитку), Нестор (майбутній президент Аргентини) і Марія Крістіна (у майбутньому стала фармацевтом).</font></div>
<div><font size="2">Нестор у 1976 році закінчив Національний університет в Ла-Платі, отримавши диплом юриста. У 1975 одружився з однокурсницею Крістіною Фернандес. Після закінчення навчання повернувся до рідного міста та зайнявся адвокатською практикою. За часів військової диктатури йому доводилось часто переховуватись від влади у своїх друзів. Одного разу його заарештували, але за три дні відпустили.</font></div>
<div><font size="2">У 1982 році він почав працювати в адміністрації провінції Санта-Крус, у 1987 році він очолив адміністрацію рідного міста, а у 1991 році став губернатором провінції Санта-Крус.</font></div>
<div><font size="2">Здобув перемогу на виборах 2003 року над екс-президентом Аргентини Карлосом Менемом.</font></div>
<div><font size="2">Президентство</font></div>
<div><font size="2">Кіршнер прийняв бідну країну, де вирувала економічна криза. Аргентина — країна, яка була колись на одному рівні з розвиненими країнами Європи, виявилась охопленою економічними проблемами, боргами та корупцією.</font></div>
<div><font size="2">Невдовзі після приходу до влади Кіршнер здійснив зміни в аргентинському Верховному суді. Він звинуватив деяких суддів у хабарництві і здійснив тиск на них, щоб вони пішли у відставку, також сприяючи усуненню двох інших. Замість більшості правих та консервативних суддів, він призначив нових, хто був за ідеологією ближче до нього, включаючи двох жінок (одна з них — загальновизнаний атеїст). Кіршнер також відправив у відставку багатьох генералів та адміралів, репутація яких була заплямована злочинами «брудної війни».</font></div>
<div><font size="2">Кіршнер розсекретив архіви спецслужб, в яких містились відомості про нацистських військових злочинців, які знайшли притулок у країні після Другої світової війни. Також було скасовано амністію військовим, які скоїли жахливі злочини у 1976–1983 роках. Нестор Кіршнер виплату зовнішнього боргу країни, вивів країну з «темної смуги» в історії.</font></div>
<div><font size="2">У зовнішній політиці був прибічником «виважених» відносин з США, продовжив діалог з Великою Британією з питання Фолклендських островів, був прибічником потеплішання і стабілізації у стосунках з Альбіоном. Відносини з Європою за президентства Кіршнера стали прохолоднішими, Аргентина непогоджувалась із позицією ЄС у СОТ. Відводив центральну роль у розв'язанні міжнародних проблем Організації Об'єднаних Націй. Був противником розширення Ради безпеки ООН за рахунок Німеччини, Японії, Індії та Бразилії. Велику увагу Кіршнер приділяв боротьбі з тероризмом, виступив із засудженням терактів у Росії. Прихильник участі Аргентини у миротворчих операціях ООН (направив у «гарячі точки» 653 миротворців). Підтримував роззброєння й політику нерозповсюдження ядерної зброї. Засудив військову операцію НАТО в Іраку, вважаючи, що головну роль у врегулюванні конфлікту має відігравати ООН. Засуджував як палестинців, так і ізраїльтян у близькосхідному конфлікті. Був противником блокади Куби американцями.</font></div>
<div><font size="2">Партія Кіршнера «Фронт за перемогу» виграла парламентські вибори 2005 року (набрала понад 40% голосів виборців).</font></div>
<div><font size="2">Однак у 2007 році він заявив, що не буде балотуватись на пост президента Аргентини, незважаючи на підтримку понад 60% населення країни. Пішов у відставку з посту президента країни 28 жовтня 2007 року у зв'язку з обранням нового президента — його дружини Крістіни Кіршнер.</font></div>
<div><font size="2">Критика</font></div>
<div><font size="2">Незважаючи на високу народну підтримку, його критикували деякі журналісти й політологи. Вони звинувачували Нестора у зловживанні владою та зайвій централізації влади.</font></div>
<div><font size="2">Після президентства</font></div>
<div><font size="2">Після відставки він залишався впливовою постаттю «при буенос-айреському» дворі. 3 грудня 2009 року був обраний депутатом Національного конгресу. 7 лютого 2010 року у Нестора Кіршнера сталось блокування сонної артерії. Його було екстрено госпіталізовано та прооперовано.</font></div>
<div><font size="2">У травні 2010 року Нестора Кіршнера було обрано генеральним секретарем Союзу південноамериканських націй на надзвичайному саміті цієї організації в аргентинському місті Кампана. У якості парламентаря він разом із дружиною-президентом активно підтримував закон про легалізацію одностатевих шлюбів.</font></div>
<div><font size="2">Помер 27 жовтня 2010 року у лікарні міста Ель-Калафате, провінція Санта-Крус. Похований у рідному місті Ріо-Гальєгос на півдні країни. Поховальну процесію очолювала його вдова, яку супроводжували кілька тисяч чоловік. У Бразилії та Венесуелі було оголошено триденний траур.</font></div>
</div>
<div> </div>
<div style="text-align: center;"><span style="font-size:12px;">1952 </span></div>
<div style="text-align: center;"><span style="font-size:12px;">Емомалі Рахмон, президент Таджикистану з 1992.</span></div>
<div> </div>
<div>
<div><span style="font-size:12px;"><img align="left" alt="" src="/avatar/Kalendar4/280px-Emomali_Rahmon-1.jpg" /> Емомалі Рахмон ( тадж. Емомаліі Раҳмон , до 21 березня 2007 року - Емомалі Шарипович Рахмонов , тадж . Емомалӣ Шарифович Раҳмонов ; народився 5 жовтня 1952) - таджицький державний діяч , голова Верховної Ради Таджикистану ( 1992-1994) , потім президент Таджикистану (з 1994 року).</span></div>
<div style="text-align: center;"><span style="font-size:12px;">Біографія</span></div>
<div> </div>
<div><span style="font-size:12px;">ранні роки</span></div>
<div><span style="font-size:12px;">Емомалі Рахмонов народився 5 жовтня 1952 року в селищі Дангара Кулябської області Таджицької РСР і був третім сином у родині . Закінчивши середню школу , він почав працювати електриком маслозаводу у Курган- Тюбе , потім з 1971 по 1974 рік він служив матросом на Тихоокеанському флоті , а після закінчення служби повернувся на завод; також працював продавцем [ 3]. У 1982 році Рахмонов закінчив економічний факультет Таджицького державного університету. З 1976 по 1988 рік працював секретарем правління колгоспу Дангарінского району Кулябської області , головою профкому цього господарства , а також обіймав посаду в партійних органах. У червні 1988 року Рахмонов став директором радгоспу ім. Леніна Дангарінского району , займаючи цю посаду до листопада 1992 року. У 1990 році Рахмонова обрали депутатом Верховної Ради Таджицької РСР 12- го скликання.</span></div>
<div><span style="font-size:12px;">Громадянська війна</span></div>
<div><span style="font-size:12px;">Прийнято вважати , що з 1937 року і аж до розпаду СРСР Таджикистан управлявся вихідцями з Ленінабадської області (« ленінабадцев » ) , хоча починаючи з 1970 року їх партнерами в управлінні республіки стали виступати вихідці з Кулябської області (« кулябци » ) , в основному курирували військові справи . Коли Таджикистан здобув незалежність , то держава очолив виходець з місцевої номенклатури « ленінабадец » Рахмон Набієв . Однак потужна опозиція в особі демократичних і ісламських сил , що зародилася на хвилі перетворень в СРСР і на тлі давніх протиріч між регіонами , перейшла до протистояння з центральною владою. Під їх тиском Набієв змушений був відступити і піти у відставку , після чого влада в країні перейшла до опозиції в особі демократів і ісламістів , що представляють інтереси інших регіонів республіки. Єдиною силою , здатною протистояти їм , став сформований на основі Кулябської - гіссарської коаліції Народний фронт Таджикистану , серед польових командирів якого особливо виділялися Сангак Сафаров і Файзали Саїдов . Рахмонов ставився до переконаним прихильникам Сангака Сафарова . Таким чином , в країні утворилися дві протиборчі угрупування , що мали чітку регіонально - кланову орієнтацію : колишня партійно - господарська номенклатура ( вихідці з Куляба , Гіссара , почасти Ленінабада та узбеки ) , підтримувана Росією та Узбекистаном , і ісламсько -демократична опозиція ( вихідці з Гарма і курган- Тюбе , памірци ) . Розгорнулася в країні гостра боротьба за владу вилилася в громадянську війну.</span></div>
<div><span style="font-size:12px;">На початку листопада 1992 Емомалі Рахмонов став головою Кулябського облвиконкому , змінивши на цій посаді колишнього кадрового працівника управління внутрішніх справ по боротьбі з тероризмом і бандитизмом Джіенхона Різоева ( 1948-1992 ) . Останній був убитий , імовірно , за заклик вивести Кулябської формування з Курган- Тюбе і скласти зброю. За повідомленням таджицького телебачення тих днів , різо був застрелений на вимогу Сангака Сафарова (за іншою версією його особисто застрелив Сангак Сафаров ) . З 16 листопада по 2 грудня в селищі Арбоб під Худжанд пройшла 16 -а « примирна » сесія Верховної Ради Таджикистану , яке прийняло відставку Рахмона Набієва і обрала « кулябци » Емомалі Рахмонова головою Верховної Ради . В інтерв'ю « Независимой газете » Набієв заявив , що « з радістю сприйняв обрання головою Верховної Ради Імомалі Рахмонова ». Представники « Народно -демократичної армії Таджикистану », яка контролює столицю , лише через два дні заявили по республіканському радіо , що вважають нове керівництво країни на чолі з Рахмоновим « віроломним і комуністично одіозним » і що вони не впустять новий уряд , базірующеся у Худжанді , до столиці . 26 листопада польовий командир і засновник Народного фронту , екс - голова Верховної Ради Сафаралі Кенжаев і Гиссарськая угруповання розгорнули наступ на столицю. 10 грудень в Душанбе з боями увійшов спеціальний батальйон польового командира Народного фронту , міністра внутрішніх справ Якуба Салімов ( англ. ) рос .. Разом з ним у місто прибули Емомалі Рахмонов і члени уряду. Загони ісламістів і демократів були витіснені на схід країни ; частина з них відступила до Афганістану. Основні бойові дії тепер перемістилися в Каратегін ( Гарм , Роміт ) і Дарваз ( Тавільдара ) . Домінуючою політичною силою в країні стали « кулябци » , до числа яких належить і Емомалі Рахмонов . За оцінкою одного політичного аналітика « Куляб виграв війну і став господарем республіки» , але в той же час вважає , що як регіон , Куляб нічого не виграв від правління Рахмонова .</span></div>
<div><span style="font-size:12px;">6 листопада 1994 в Таджикистані пройшли референдум за новою конституцією ( англ. ) рос. і президентські вибори ( англ. ) рос. , перемогу на яких здобув Емомалі Рахмонов , який набрав 58,7 % голосів ( за конституцію проголосували 95,7 % виборців). Опозиція вибори і референдум проігнорувала , а прихильники його єдиного суперниками Абдулладжанова звинуватили Рахмонова у фальсифікаціях . У лютому - березні 1995 року в країні відбулися парламентські вибори ( англ. ) рос .. Більшість депутатів були представлені вихідцями з Куляба , колишніми бойовиками Народного фронту і комуністами.</span></div>
<div><span style="font-size:12px;">26 січня 1996 командир 1 -ї мотострілецької бригади Махмуд Худойбердиев захопив владу в Курган- Тюбе . Він рушив свою бригаду на столицю , зажадавши відставки високопоставленнх уряду. Наступного дня відбувся заколот у місті Турсунзаде , де владу захопив екс -мер Бойматов . 1 лютого Рахмонов відповів на вимоги заколотників :</span></div>
<div><span style="font-size:12px;">«Ми добре пам'ятаємо , до чого призводять подібні вимоги . У 1991-1992 роках вони починалися так само : спочатку з відставки окремих членів уряду , потім повна блокада Душанбе , вимоги відставки вже президента Таджикистану , - а потім вилилися в громадянську війну ».</span></div>
<div> </div>
</div>
|
