| Меню сайту |
| Категорії розділу | ||||||||
|
| Наше опитування |
| Статистика |
Онлайн всього: 2 Гостей: 2 Користувачів: 0 |
21:48 22 листопада народилися... | |
1890
Шарль Андре́ Жозе́ф Марі́ де Голль (фр. Charles André Joseph Marie de Gaulle) (22 листопада 1890 —
9 листопада 1970) — французький генерал, перший президент П'ятої республіки в 1958—1969.
 Він організував у Лондоні рух «Вільна Франція» (пізніше «Бойова Франція»), і воював проти нацистів у 1940—1944, був главою тимчасового уряду Франції 1944—1946, лідером власної партії. У 1958 національні збори доручили йому сформувати уряд на час економічної відбудови Франції і вирішити проблему кризи в Алжирі. Він став президентом наприкінці 1958, змінив конституцію у бік зміцнення президентської влади і працював до 1969.«Я вільний француз.
Я вірю в Бога і в майбутнє моєї батьківщини.
Я не належу нікому.
Я маю місію, одну тільки місію — боротися далі за звільнення моєї батьківщини. Урочисто присягаюся, що не належу до жодної політичної сили, не підтримую жодного політика, ким би він не був — чи то центристом, чи то консерватором, чи то лівим.
Я маю лише одну мету: звільнити Францію.»
— Шарль Андре Жозеф Марі де Голль, З «Єгипетського щоденника», 20 квітня 1941 року
Дитинство. Початок кар'єри
Шарль де Голль народився 22 листопада 1890 року в місті Ліллі. Його батько викладав філософію та літературу в паризькому коледжі єзуїтів. Батьки своїх п'ятьох дітей виховували в дусі католицизму та патріотизму. З дитинства дуже любив читати, захоплювався історією та військовою справою. Але все ж він мріяв стати письменником. Після року підготовчих навчань у паризькому коледжі Станісля у 1901 році його зарахували до Спеціальної військової школи в Сен-Сірі як піхотинця. У 1912 році у званні молодшого лейтенанта закінчив Сен-Сір із відмінною атестацією. Продовжив освіту у Вищій військовій школі в Парижі.
Перша світова війна
З початку Першої світової війни 12 серпня 1914 року лейтенант де Голль бере участь у війні у складі 5-ої армії Шарля Ланрезака, розташованій на північному сході. 15 серпня у Дінані він отримує перше поранення, після якого повертається до війни лише у жовтні. 10 березня 1915 року поранений удруге у битві при Мениль-ле-Юрлю, а при поверненні отримує статус капітана і командира роти. У Верденській битві при селі Дуомон в 1916 році він поранений утретє. Залишаючи поле битви, він, вже нібито посмертно, отримує шану від армії. Проте де Голль не помирає, а потрапляє в полон до німців; його лікують у госпіталі на Майні і утримують у різних фортецях. Усього де Голль перебував у німецькому полоні 32 місяці.
Шарль де Голль робить п'ять невдалих спроб втекти. Разом з ним в полоні був М. М. Тухачевський, у майбутньому маршал Червоної Армії, з яким де Голль спілкується на воєнно-теоретичні теми. У полоні він вивчає Німеччину, що в подальшому йому допомогло у воєнному командуванні. Саме тоді, у 1916 році, він пише свою першу книгу «Чвари у таборі ворога», де вперше висловлює думку, що політика мусить переважати над війною.
1920-і роки. Сім'я
З 1919 по 1921 рік де Голль знаходиться в Польщі, де викладає теорію тактики в колишньому училищі імператорської гвардії в Рембертові біля Варшави, а в липні—серпні 1920 року нетривалий час воює на фронті радянсько-польської війни; у 1919—1921 в чині майора (військами РРФСР в цьому конфлікті командує, за іронією долі, як раз Тухачевський). Відхиливши пропозицію про постійне місце у Війську Польському і повернувшись на батьківщину, він 6 квітня 1921 одружується на Івонні Вандру, а 28 грудня 1922 року в них народжується син Філіпп, названий на честь маршала Філіппа Петена. Де Голль викладає у військових училищах Сен-Сіра, а у 1922 йому дозволили викладати у Вищій військовій школі. 15 травня народжується дочка Елізабет, у 1928 році — Анна, що хворіла на синдром Дауна і померла у 1948. Внаслідок цього де Голль стає меценатом Фонду дітей з синдромом Дауна.
Військовий теоретик
У 1930-і роки підполковник, а згодом полковник де Голль стає значним військовим теоретиком. Його роботи того часу: «За професійну армію», «На вістрі шпаги», «Франція та її армія» та інші. В них ідеться про необхідність розвитку танкових військ, його роботи подібні до робіт німецького теоретика Гудеріана. На жаль, книги де Голля не зацікавили французьких головнокомандувачів.
Друга світова війна і лідер Опору
«Вільна Франція»
До початку Другої світової війни де Голль мав чин полковника. 14 травня 1940 року йому доручили командування 4-м полком (5000 солдатів і 85 танків). З 1 червня він одночасно виконував обов'язки бригадного генерала, але офіційно його не встигли утвердити, і після війни він отримував пенсію від Четвертої республіки як полковник. 6 червня прем'єр-міністр Поль Рейно призначив де Голля заступником міністра закордонних справ на період війни. На цій посаді генерал не прийняв умови перемир'я, а 17 червня, після переходу влади до Петена, емігрував до Британії.
Саме цей момент став переломним у біографії де Голля. У «Мемуарах надії» він пише: «18 червня 1940 року, відгукуючись на заклики своєї Батьківщини, позбавлений будь-якого шансу на порятунок своєї душі і честі, де Голль, один, нікому не відомий, мав взяти на себе відповідальність за Францію». У цей день BBC передає радіозвернення де Голля «До всіх французів» («A tous les Français») з заявою:
«Франція програла битву, але це не означає, що вона програла війну! Ми нічого не втратили, адже ця війна — світова. Прийде день, коли Франція поверне собі свободу і велич… Ось чому я звертаюсь до всіх французів об'єднатися навколо мене в ім'я дії, самопожертви і надії».
Генерал звинувачував уряд Петена у зраді і заявив, що «з повним усвідомленням обов'язку виступає від імені Франції». З'явилися й інші заклики де Голля. Так де Голль встав на чолі «Вільної Франції» — організації, покликаної чинити опір окупантам і колабораціоністському режиму Віші.
Спочатку йому довелось зіткнутися з чималими труднощами. «Спочатку я був ніким… У Франції — нікого, хто міг би за мене ручатися, і не був відомим у країні. За кордоном — ніякої довіри до мене і жодного виправдання моїй діяльності». Формування «Вільної Франції» було затяжним. Але хто знає, щоб було б, як би за нього не поручився прем'єр-міністр Британії Вінстон Черчілль. Саме прагнення Черчілля створити альтернативу вішістським капітулянтам привело його до того, що він визнав де Голля «главою всіх вільних французів» (28 червня 1940 року).
30 червня у розмові з Морісом Шуманом де Голль сказав: «Я вважаю, що Росія вступить у війну раніше Америки, але врешті-решт обидві ці країни візьмуть у ній участь... Гітлер мріє про Україну. Він не зможе утриматись від спокуси вирішити долю Росії, і це буде початком його загибелі...»
Великим успіхом «Вільної Франції» стало встановлення безпосередніх контактів з СРСР 22 червня 1941 року. За 1941—1942 роки розросталася мережа партизанських організацій в окупованій Франції. З жовтня 1941, після перших масових розстрілів заручників німцями, де Голль закликає французів до загального страйку і до масових акцій непокори.
Контроль над колоніями. Рада Оборони Імперії. Розвиток опору
У воєнному відношенні головна задача полягала у переведенні на сторону французьких патріотів «Французької імперії» — значних колоніальних володінь в Африці, Індокитаї, Океанії. Після невдалої спроби захопити Дакар де Голль створює в Браззавілі (Конго) Раду Оборони Імперії, маніфест про створення якої починається зі слів: «Ми, генерал де Голль (фр. nous général de Gaulle), голова вільних французів, постановляємо…» До Ради входять по-антифашистськи налаштовані воєнні губернатори французьких колоній (переважно африканських). У цей момент де Голль підкреслює національні та історичні корені свого руху. Він створює орден Визволення, головним знаком якого стає лотаринзький хрест з двома перекладинами — стародавній символ французької нації. Декрет про створення ордену нагадує королівську Францію.
Конфлікт з союзниками
Дії де Голля викликали роздратування на Заході. В уряді Рузвельта відкрито говорили про «так названих вільних французів», «блискучу отруйну пропаганду» і тих, хто заважає проводити війну. 7 листопада 1942 року американські війська висаджуються на території Алжиру та Марокко й ідуть на переговори з французькими воєначальниками, котрі підтримували Віші. Де Голль намагався переконати керівництво Англії та США, що співпраця з вішістами у Алжирі призведе до втрати моральної підтримки союзників у Франції. «Сполучені Штати,— говорив де Голль,— вносять у великі справи стихійні відчуття й складну політику». Суперечності між патріотичними ідеалами де Голля та рузвельтівською байдужістю до вибору союзників стали одними з найважливіших перешкод для проведення скоординованої політики у Північній Африці.
Переїхавши 1943 року до Алжиру, де Голль разом з маршалом Жіро створюють уряд Франції у вигнанні. Відтоді рухом Опору керують з цієї африканської країни. Для Франції, зокрема для де Голля, Алжир — окрема сторінка. Генерал неодноразово пов'язував свою долю з цим задумливим краєм помаранчевих пустель і сповненого магії минулого. Військо де Голля веде активні дії у Північній Африці та Італії, а згодом бере безпосередню участь у звільненні Франції.
Де Голлеві Франція завдячує тому, що відразу після війни вона не перетворилася на політичний додаток США. Рішучість і швидкість, з якими генерал встановив у Франції владу національного уряду, дали змогу уникнути задуманого американцями запровадження режиму AMGOT (Allied Military Government for Occupied Territories — Спільний військовий уряд на окупованих територіях). Висадившись 6 червня 1944 року на нормандському узбережжі, генерал наполіг, жорстко натиснувши на головнокомандувача союзного війська Ейзенхауера, на якнайшвидшому звільненні Парижа, тоді як свою армію він скерував на схід, не заходячи до столиці.
Генерал з'явився у Парижі наступного ж дня після його звільнення. Він одразу ж зайняв будівлю Військового міністерства на вулиці Сен-Домінік. Таким чином він хотів засвідчити, що Республіка не припиняла свого існування, а уряд Віші був лише тимчасовим відхиленням. Після цього він вирушив до Ратуші, де виголосив історичну промову, в якій наголосив на чільній ролі французів у звільненні країни. Так він хотів показати американцям, англійцям та іншим союзникам, що не дозволить панування у Франції когось іншого, крім титульної нації.
Тимчасовий режим
Вже восени 1944 року Франція вступила в новий період своєї історії. Він триватиме до кінця 1946 року, до прийняття нової конституції, й називатиметься Тимчасовим режимом. 9 вересня 1944 року генерал Шарль де Голль сформував новий коаліційний Тимчасовий уряд, до якого увійшли учасники руху Опору. Вся повнота влади була фактично зосереджена в руках голови Тимчасового уряду генерала де Голля. Можна сказати, що з цієї дати починається відлік де Голля — першої людини в державі. У 1944—1946 роках він — голова Тимчасового уряду Франції. З 1947 року керував діяльністю заснованої ним політичної партії «Об'єднання французького народу» (ОФН)
Дії Тимчасового уряду де Голля в 1944—1946 роках сприяли відродженню французької держави в нових історичних умовах. Однією з першочергових проблем повоєнної Франції було питання про новий конституційний устрій Франції. Його мали вирішити Установчі збори, вибори до яких було призначено на 21 жовтня 1945 року. Одночасно в країні проходив референдум, який мав на меті визначити статус і повноваження майбутнього парламенту, а також виявити ставлення до політичної системи Третьої республіки. Референдум відкрив ідею повернення до Третьої республіки.
Тимчасовий уряд прагнув поліпшити економічне становище країни. У 1944—1945 роках було націоналізовано ряд вугільних шахт, заводи авіаційних компаній, автомобільної фірми «Рено», окремі значні фірми, підприємства енергетики, морський транспорт, Французький банк і чотири найбільших кредитних банки. Збільшувалася зарплата робітникам і службовцям, пенсії ветеранам війни, скасовувалися податки на зарплату низькооплачуваних робітників. Колабораціоністи (особи, які співробітничали з фашистами) виганялися з державного апарату. Корінне населення колоній допускалося до адміністративних посад у себе на батьківщині; деякі його представники могли обиратися до французького парламенту.
13 листопада 1945 року Установчі збори знову обрали генерала де Голля главою Тимчасового уряду. У грудні уряд представив на обговорення бюджет на 1946 рік. Депутати-соціалісти запропонували скоротити на 20% військові витрати. Їх підтримали комуністи. Генерал рішуче протестував, він був переконаний у нездатності коаліційного уряду справитися з труднощами економічного й міжнародного порядку, які очікували країну. 20 січня 1946 року генерал подає у відставку. Главою уряду було призначено соціаліста Ф. Гуена. До уряду увійшли сім соціалістів, шість комуністів, шість католиків. У Франції розпочався період правління трьохпалатного блоку.
І майже одразу де Голль засновує чергову політичну силу «під себе» — RPF (Rassemblement du peuple français — Об'єднання французького народу). Поштовхом до цього стало неприйняття Національними зборами задуманого ним проекту нової Конституції та очевидне ігнорування французами політичних процесів у державі. Новий рух одержує приголомшливу перемогу на парламентських виборах восени 1947 року. За задумом де Голля нова політична сила повинна була являти собою не партію, а політичний блок, до якого він закликав усіх, крім «сепаратистів» — Комуністичної партії. Ця остання стала головним суперником RPF на виборах.
Нова конституція
«Народно-Республіканський рух» спільно з іншими партіями Установчих зборів розробили проект, який у вересні 1946 року Установчі збори прийняли як новий проект конституції. Його було схвалено в результаті референдуму, що відбувся 13 жовтня. За новою конституцією парламент поділявся на дві палати — Національні збори й Раду республіки. В руках першої палати була, власно кажучи, зосереджена вся влада. Вона приймала закони й контролювала діяльність уряду. Президентові республіки, якого обирали на сім років, надавалися другорядні функції. 24 грудня 1946 року нова конституція набрала сили.
Четверта республіка
16 січня 1947 року відбулися вибори президента Французької республіки. Ним став правий соціаліст Венсан Оріоль. Так розпочала своє існування Четверта республіка. Четвертій республіці дісталася дуже складна «економічна спадщина». Першому урядові на чолі з соціалістом Полем Рамадьє були потрібні великі капіталовкладення для пожвавлення економіки. За умов їхнього дефіциту уряд Четвертої республіки провадив політику «програмування економічного розвитку», що передбачало надання кредитів, податкових пільг, державних замовлень тощо. Щодо приватного капіталу програмування мало рекомендаційний характер. Як наслідок прискорилися темпи економічного розвитку країни. 1948 року промисловість перевершила довоєнний рівень, а в 1958 році випуск промислової продукції зріс у 2,5 рази порівняно з довоєнним рівнем. У сільському господарстві цей рівень було досягнуто в 1950 році. Вже 1947 року уряд схвалив перший план модернізації і реконструкції економіки, а з 1954 року — другий. Виникли нові галузі промисловості — атомна, електронна, хімічна, нафтодобувна й нафтопереробна.
Блок партій «третьої сили»
Блок партій «третьої сили» значно змінив зовнішню політику країни. У березні 1948 року Франція виступила з ініціативою утворення Західного Союзу, до якого виявили бажання увійти Велика Британія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург. Вони домовилися про співробітництво в економічних, соціальних, культурних сферах і надання взаємної військової підтримки. 1948 року Франція приєдналася до «плану Маршалла». За рахунок зовнішніх позик і кредитів за «планом Маршалла»у період із 1946 по 1958 рік країна одержала 12 млрд доларів. У червні 1949 року Франція стала членом НАТО. У квітні 1951 року Франція, Італія, Бельгія, Голландія, Люксембург і ФРН уклали договір про створення Європейського об'єднання вугілля і сталі. Утворення цього об'єднання зміцнило міжнародні позиції Франції, сприяло налагодженню торгового, економічного, культурного співробітництва. 1957 року у Римі було підписано угоду про перетворення Об'єднання вугілля і сталі на «Загальний ринок».
Проте політична боротьба в країні не вщухала. 1952 року Франція підписала договір про Європейську оборонну спільноту,— фактично йшлося про створення «Європейської армії». Цей договір наштовхнувся у Франції на сильну протидію політичних сил.
«Випробування пустелею»
1953—1958 роки стали для генерала своєрідним, за його власним висловом, «випробуванням пустелею». Усамітнившись у маєтку в Коломбе-ле-Дез-Егліз, він заглиблюється у спогади й створює один з найвидатніших зразків французької мемуаристики — «Спомини про війну». Фактично це був час самопізнання, осмислення пройденого шляху, намагання осягнути майбутнє. Де Голль багато подорожує (Північна Африка, Сахара, Антильські острови, французькі території в Тихому океані) та іноді приймає відвідувачів у своєму паризькому кабінеті на вулиці Сольферіно.
Наступний етап життя генерала тісно пов'язаний з Алжиром. З 1958 року він майже постійно мешкає в цій північноафриканській країні. Де Голлю спадає на думку запропонувати алжирцям новий принцип співіснування з Францією. 8 січня 1961 року відбувся референдум, на якому мешканці Алжиру повинні були визначитися — жити їм у незалежній державі чи у французькій колонії. 75% сказали «так». Утім, не все було так просто. Генералові довелося вступити в боротьбу одразу з кількома силами, які не хотіли відокремлення Алжиру: рухом алжирських французів, партією FLN та хунтою французьких генералів. Перемови між де Голлем та його прибічниками, з одного боку, та Жоржем Помпіду, FLN та головою Міністерства у справах Алжиру Луї Жоксом, з другого, тривали більш як рік і закінчилися славетною Евіанською угодою, за якою Франція визнавала результати референдуму, і Алжир таким чином ставав незалежною країною.
Де Голль став президентом Республіки. Значною мірою посприяла цьому алжирська криза. Держава виявилася недієздатною перед обличчям можливого спалаху нової — африканської — війни. 29 травня 1958 року тодішній президент Французької Республіки Рене Коті закликав «найвидатнішого з-поміж французів» посісти найвищу в державі посаду. Де Голль згодився сформувати уряд, який був ухвалений Національними зборами. Депутати згодилися на все, навіть на конституційну реформу. Нова конституція Франції, прийнята 28 вересня 1958 року, значно звузила повноваження парламенту і значно розширила права президента. Глава держави практично одержав можливість одноосібно визначати внутрішню і зовнішню політику країни. 21 грудня 1958 року президентом Французької Республіки було обрано Шарля де Голля, прем'єр-міністром став М. Дебре (1959—1962 рр.).
П'ята республіка. Вирішення «алжирської проблеми». Голлізм
Оцінюючи створення П'ятої республіки, демократичні сили Франції вважали, що це «режим особистої влади» генерала де Голля. Прихильники генерала створили нову політичну партію «Союз на захист нової республіки» (ЮНР). ЮНР провела в парламент 188 своїх представників, домігшись перемоги над іншими партіями. Головною проблемою П'ятої республіки залишалася проблема Алжиру. Де Голль бачив своє завдання у відновленні величі Франції. Вона уявлялася йому могутньою державою, яка провадить незалежну політику. Колоніалізм був перешкодою на шляху до вирішення цього завдання. 1960 року де Голль надав незалежність 14 африканським колоніям. З Алжиром було складніше, але генерал діяв рішуче і пішов на конфронтацію з ультраколоніалістами, хоча вони й сприяли його приходові до влади. Ультра створили «Організацію таємної армії» (ОАС) і розпочали відкритий терор проти прихильників незалежності Алжиру; декілька замахів було організовано і на де Голля. Але президент спирався на підтримку більшості французів. 1962 року було підписано угоду з Тимчасовим урядом Алжиру. Франція надала Алжиру незалежність і попрощалась із колоніальною імперією.
Режим П'ятої республіки вирізнявся посиленням втручання держави в сферу економіки і соціальних відносин. За допомогою державних законів, субсидій та інших пільг швидкими темпами розвивалися нові галузі, пов'язані з науково-технічним прогресом,— атомна і ракетна, виробництво ЕОМ, радіоелектроніка. Було здійснено докорінну реконструкцію металообробної, хімічної, авіаційної промисловості. Зросло виробництво товарів масового споживання (автомобілів, холодильників, телевізорів). Посилювалися заходи до стабілізації фінансової системи. Було проведено девальвацію франка, внаслідок чого курс іноземних валют відносно французької зріс на 17,55%, випущено акції внутрішньої позики. У 60-ті роки практично зник зовнішньоторговельний дефіцит.
Результатом «голлізму» як економічної політики стало те, що з нульової позначки у 1958 році (рік обрання де Голля Президентом) золотий запас Франції зріс до $4,5 млрд у 1965. Країна не тільки повністю розрахувалася зі своїми зовнішніми боргами, а й перетворилася на кредитора, який займав на той час третє місце у світі за експортом капіталу. Завдяки жорсткій фінансовій стабілізації «твердий» франк став однією з конвертованих світових валют. У ці роки за середньорічним економічним зростанням — 5,5% — Франція поступалася лише Японії. Обсяг промислового виробництва зріс майже на 60%, обсяг експорту — на 88%. Значно підвищився рівень життя населення, його накопичення стали чи не основним джерелом внутрішніх інвестицій. Рівень безробіття був низьким, як ніколи. Вдвічі зросла кількість представників науки і культури.
Стосовно економічної політики де Голля, то «ліві» нерідко трактують «голлізм» в економіці переважно як максимальне наближення до радянської командно-адміністративної моделі, тобто як масову націоналізацію та застосування планового начала. Насправді «націоналізація» у формі знаменитого «дирижизму» — це зовсім не радянський директивний етатизм, тобто одержавлення, а реальне підпорядкування продуктивних сил загальнонаціональним інтересам. Де Голль розумів, що структура національної економіки, попри універсальні механізми, унікальна. Оптимальні для даної території, демографічної структури населення, його менталітету, рівня кваліфікації робочої сили міжгалузеві пропорції, питома вага державного і приватного секторів, імпортно-експортна модель, податкова й фінансова системи мають формуватися цілеспрямовано. Тому приватизацію у Франції проводили саме з метою покращення менеджменту, а стратегічним інвестором і співвласником часто виступала сама держава.
Зокрема, значні державні бюджетні асигнування спрямовувались на розвиток найперспективніших наукомістких галузей виробництва. Була проведена широкомасштабна реформа сільського господарства, вирішене вкрай актуальне і для України завдання підвищення рентабельності і товарності цієї стратегічної галузі. Завдяки зусиллям де Голля за рахунок зняття торговельних бар'єрів вдалося різко збільшити обсяги експорту сільськогосподарської продукції. Чудово усвідомлюючи неухильність наростання процесів економічної глобалізації, Президент Франції як головний критерій ефективності діяльності підприємства розглядав його конкурентоспроможність на зовнішніх ринках. Тому в момент технологічної реконструкції та оновлення, коли підприємство ще не може «на рівних» змагатися з іноземними ТНК, лише «набирає висоту», воно одержувало максимальну підтримку держави. А після завершення структурної перебудови та якісного покращення систем технологічного й управлінського забезпечення «Верховний комісаріат плану, модернізації та оснащення» поступово перейшов до суто стратегічного планування економічного й соціального розвитку. Держава «відпускала у вільне плавання» свою власність шляхом продажу контрольних пакетів акцій — переважно чинній раді директорів, тим самим здійснюючи приватизацію не як денаціоналізацію, а як максимальне підпорядкування приватного бізнесу загальнонаціональним інтересам.
У 1968-му загинула післявоєнна Франція, народилася нова — Франція Фуко, Дельоза, Деньов, Помпіду та багатьох інших. Усі керманичі сучасної Франції, актори, режисери, композитори, письменники, правозахисники — вихідці з 1968-го. І дозволив його, не придушив Шарль де Голль. Разом із затвердженням нової Конституції та наданням незалежності Алжиру — це його найбільша заслуга. А головне — за десятиліття президентства де Голля чисельність французів збільшилось з 45 до 50 мільйонів! А це, погодьтесь, врешті-решт, найдосконаліший показник ефективності економічних реформ.
У зовнішній політиці де Голль мав на меті три основних завдання: відродити велич Франції, зміцнити її незалежність і самостійність, послабити вплив США в Європі. Негативно ставлячись до комуністичного режиму, він пішов на зближення із СРСР, щоб створити противагу США. 1966 року президент заявив про вихід Франції з військової організації НАТО при збереженні участі в політичних структурах Північно-Атлантичного блоку. Де Голль приділяв першорядну увагу модернізації збройних сил, їхньому оснащенню сучасною зброєю. Франція створила атомну бомбу, атомні підводні човни, балістичні ракети. Президент заперечував проти перетворення ЄЕС на національну організацію й наполягав на створенні «Європи батьківщин», виступав проти прийняття до ЄЕС Великої Британії, вважаючи її провідником впливу США в Європі. Здійснюючи курс на зближення з ФРН, він залишався принциповим і послідовним противником неофашистських і реваншистських тенденцій.
Всі ці серйозні здобутки стали можливими завдяки тому, що, на відміну від постійного повторення заяложених тез типу «маємо те, що маємо» або «політика — це брудна справа», Шарль де Голль жив і діяв за принципом: «політика — справа честі», а інколи й «мистецтво неможливого». Невдала спроба перебудови Сенату призвела до відставки генерала 28 квітня 1969 року. Він знов усамітнюється у своєму маєтку і продовжує писати мемуари. Через півтора року він помер. Це був останній подих старої Франції. «Почуваюсь я досить непогано,— запевнив він журналістів на прес-конференції 1965 року.— Та будьте впевнені: колись я таки помру!» Шарль де Голль помер 9 листопада 1970 року. Після його смерті, тодішній президент Франції сказав: «Франція овдовіла». Що ж до комуністичної партії Франції, то де Голль був переконаний, що вона є недостатньо «національною і французькою», і називав лівих «сепаратистами», «іноземною партією», «агентами Рад».
Спадок
Після відставки та смерті де Голля всесвітня непопулярність залишилась у минулому, його визнають перш за все як значну історичну постать, національного лідера, такого, як Наполеон І. Хоча більшість французів згадують його як генерала де Голля. Неприязнь до цієї постаті виникає хіба що у лівих.
Партія «Об'єднаних на підтримку республіки», створена де Голлем, після низки реорганізацій залишається впливовою силою у Франції. Ця партія зараз називається «Союз за президентську більшість» або «Союз за народний рух» (UMP), яку зараз представляє нинішній президент Франції Ніколя Саркозі.
Шарль де Голль — людина, яка уособлювала стару колоніальну систему, свого часу дала свободу найбільшій колонії; людина, яка починала блискучу кар'єру у відомстві зрадника Петена, згодом викреслила зі сторінок історії режим Віші та провела блискучі демократичні перетворення; людина, яка зробила все, аби на чолі Франції не стали союзники, власною рукою ввела Париж до клубу ЄС і поклала початок грошовій реформі, яка тридцять років потому призведе до остаточного зникнення франка і появи євро. Де Голль став своєрідним живим містком між старою і новою Францією. «Держава, гідна величі Франції, не має друзів», «Союзники — це іноземці, завтра вони можуть стати ворогами», «Війна — проти наших ворогів. Мир — проти наших друзів». Він дозволяв собі не тільки говорити про велич Франції, але й відстоювати її навіть тоді, коли країна була окупована, а сам де Голль знаходився у вигнанні. Генерал застерігає від того, щоб Франція і весь Старий Світ не перетворилися на сателіта чи то СРСР, чи то Нового Світу. Де Голль робив все для того, щоб створити «незалежну європейську Європу» національно суверенних країн та загальноєвропейські збройні сили.
1893
Ла́зар Мойсе́йович Каганович (10 (22) листопада 1893, Кабани — 26 липня 1991, Москва) — радянський партійний і державний діяч. Злочинець, один з організаторів геноциду українців 1932–1933 років.
 Керівник від СРСР «акції Вісла» — депортації 1947 року більш ніж 140 тис. українців, а також репресій проти населення на території СРСР, Польщі та Чехословаччини, що супроводжували акцію.Біографія
Народився у с. Кабани Київської губернії.
За походженням єврей.
З 1907 р. працював шевцем на взуттєвих підприємствах у Києві.
З 1911 р., ставши членом РСДРП(б), брав активну участь у більшовицькому русі, входив до складу керівних органів більшовицьких організацій у Катеринославі (тепер Дніпропетровськ), Мелітополі, Юзівці (тепер Донецьк).
1917–1918 — очолював Поліський (Гомельський) комітет більшовицької партії.
1918–1922 — партійний функціонер у Нижньому Новгороді та Воронежі (Росія), Туркестані.
1922–1925 — завідувач відділом ЦК РКП(б), секретар ЦК РКП(б).
1925–1928 — перебуваючи генеральним секретарем ЦК КП(б)У, став запеклим противником українізації.
Виступав проти політичної лінії українських націонал-комуністів О. Шумського і М. Хвильового, часто конфліктував з головою РНК України В. Чубарем.
У березні 1927 р. звинуватив у «націоналістичному ухилі» О. Шумського і керівника Закордонного бюро допомоги КПЗУ К. Саврича (Максимовича).
Політикою переслідування націонал-комунізму в Україні (резолюція Пленуму ЦК КП(б)У про «націоналістичних зрадників», березень 1928 р.) довів до розколу Комуністичну Партію Західної України, наполіг на арешті, а згодом, і знищення її провідних членів — Й. Крілика (Васильківа), М. Косара (Заячківського), К. Саврича (Максимовича), Г. Іваненка (Барабу), Р. Кузьму (Турянського) та ін.
1928 — призначений секретарем ЦК ВКП(б), з 1933 р. очолював сільськогосподарський відділ ЦК ВКП(б).
Був одним з найближчих прибічників Й. Сталіна. Беззастережно підтримував ідею Сталіна про суцільну колективізацію, наполегливо впроваджував її реалізацію шляхом застосування репресивних заходів щодо селянства, в першу чергу українського.
6 липня 1932 р. на конференції КП(б)У разом з В. Молотовим звинуватив керівників КП(б)У у провалі колективізації і виступив проти пропозиції українських комуністів зменшити норми хлібозаготівель в Україні, значно завищені плани яких стали однією з головних причин голоду 1932–1933 років.
1935–1945 — керував роботою наркоматів СРСР з важкої і нафтової промисловості, шляхів сполучення.
З серпня 1938 р. — заступник голови Раднаркому СРСР.
У березні 1947 р. був знову призначений першим секретарем ЦК КП(б)У для організації та проведення «операції Вісла».
Продовжував традиційну для більшовиків політику репресій проти української інтелігенції, звинувативши її в «українському буржуазному націоналізмі», провів широку чистку серед українських національних кадрів. Брав активну участь у ліквідації націоналістичного підпілля та особисто керував боротьбою проти частин Української Повстанської Армії.
У грудні 1947 р. відкликаний до Москви.
Після смерті Йосипа Сталіна очолював ряд міністерств, був першим заступником голови Ради Міністрів СРСР.
1957 — разом з В. Молотовим, Г. Маленковим, Д. Шепіловим та ін. створив опозиційну тодішньому партійному курсу групу, яка зробила спробу змістити з посади першого секретаря ЦК КПРС М. Хрущова.
У червні 1957 р. на Пленумі ЦК всіх членів групи (зокрема, і Кагановича) усунено від керівних державних і партійних посад.
1962 — виключений із КПРС, після чого реальної участі у політичному житті не брав.
Нагороди
Герой Соціалістичної Праці
Чотири ордена Леніна
Орден Трудового Червоного Прапора
1909
Миха́ло Лео́нтійович Міль (22 листопада 1909, Іркутськ — 31 січня 1970, Москва) — радянський конструктор вертольотів та вчений, доктор технічних наук (1945), Герой Соціалістичної Праці (1966), лауреат Ленінської премії (1958) і Державної премії СРСР (1968).
 Біографія та діяльністьМихайло Міль ще в дванадцятилітньому віці створив модель літака, яка перемогла на конкурсі в Томську. В 1925 році вступив у Сибірський технологічний інститут, але провчившись там недовго, його виключили «за непролетарське походження» (його батько був равином). Тоді він переїхав у Новосибірськ, пропрацювавши близько року в шкірній лабораторії і вже як робочий вступив у Донський політехнічний інститут в Новочеркаську.
Закінчивши інститут в 1931 році, Міль працював у ЦАГИ ім. Жуковського М.Є., брав участь у розробці автожирів А-7, А-12 і А-15, працював на автожирному заводі замісником Миколи Камова.
В роки Великої Вітчизняної війни з 1941 по 1943 роки Міль працював у поселенні Білімбай, в основному займався удосконаленням бойових літаків, покращенням їх стійкості і керованості.
В 1947 році міль став головним конструктором дослідного КБ по літакобудуванню. В 1951 році під керівництвом Міля був створений перший радянський серійний тримісний вертоліт Мі-1. В 1964 Міль став генеральним конструктором дослідного КБ. Його колективом було створено вертольоти Мі-2, Мі-4, Мі-6, Мі-8, Мі-10, Мі-12, Мі-24, В-12 та інші.
Вертоліт Мі. Надпечатка авіапошти 6 коп. на марці СРСР 1960 р.
Ім'я Міля носять Московський вертолітний завод, середня школа №1738 і вулиця в Москві.
1952
Са́вік Шу́стер, при народженні: Шевеліс Шустеріс (нар. 22 листопада 1952, Вільнюс) —
журналіст із канадським та італійським громадянством,
автор і ведучий програми «Шустер live» на каналі Інтер, засновник ТОВ «Савік Шустер Студіос».
 Володіє мовами: литовською, російською, англійською, французькою, італійською, івритом, німецькою, розуміє й обмежено говорить українською.Біографія
Шевеліс Шустеріс народився 22 листопада 1952 року в Литві в родині футболіста вільнюського «Спартака» і спортивного тренера. У 19 років, на другому курсі медичного інституту, Савік емігрував і потрапив до Канади, де, за його словами, в 1976 році закінчив медичну школу університету McGill у Монреалі. Через багато років Володимир Матусевич, в минулому його керівник на «Радіо Свобода», у пресі обвинуватив Савіка в приписуванні собі вищої освіти. Переїхавши до Флоренції, Савік продовжив вивчення медицини. Наприкінці 1970-х як лікар або фельдшер побував у Чаді, де тривала громадянська війна. Жив в Італії до переїзду в Росію у середині дев'яностих років.
Початок кар'єри журналіста збігся в часі із вторгненням Радянської Армії до Афганістану в 1979 році. Шустер висвітлював цю війну з боку сил опору протягом 10 років. Його статті про війну в Афганістані публікували «Newsweek», «Der Spiegel», «Liberation», «La Republica». У цих же виданнях висвітлював головні війни 80-х: у Лівані, Чаді, Нікарагуа.
Співпраця з «Радіо Свобода»
У 1988 році Савік запропонував серію репортажів з війни в Афганістані російською мовою для «Радіо Свобода» . Потрапивши на російську службу «Радіо Свобода», він приніс туди із собою прийоми нової, сучасної, західної журналістики й невдовзі після повернення з Афганістану вів головну щоденну інформаційну передачу тих років — «В стране и мире». Вперше від часу створення сформував відкриту кореспондентську мережу в Росії (це привело зокрема до масових звільнень старих емігрантських кадрів з радіостанції). Був призначений керівником московського філіалу «Радіо Свобода» (1996–2001), де вів головну інформаційну програму «Liberty Live» («Свобода в прямому ефірі»).
Кар'єра в Росії
Одночасно, як спортивний коментатор, починає співпрацювати з телелеканалом НТВ. Савік зробив футбольний телепроект, присвячений чемпіонату світу-1998. Коли по завершенні чемпіонату програма припинила випуск, Державна Дума понад 300 голосами прийняла звернення до керівництва каналу НТВ із проханням продовжити життя програми Шустера.
Після приходу до влади в Росії Володимира Путіна відбулась силова зміна керівництва і власників телекомпанії. Кремль позбавив прав власності непідконтрольного Гусинського, права власності на канал за борги перейшли Газпрому, а керівником канала замість Євгена Кисельова був призначений Борис Йордан, американський реемігрант. На знак протесту проти захоплення телеканалу його покинули провідні журналісти Євген Кисельов, Віктор Шендерович та інші. Але через деякий час деякі з них повернулися працювати на канал (Міткова Тетяна, Леонід Парфьонов). Відомий спортивний коментатор Володимир Маслаченко оголосив, що не буде коментувати ігри футбольної Ліги чемпіонів на НТВ. Засудив захоплення телеканалу і Савік Шустер. Проте Савік залишився працювати на НТВ. Керівництво «Радіо Свобода» сприйняло таку позицію як аморальну, і Савіка було усунуто від керування московським офісом «Свободи» і звільнено з радіостанції. У різні часи на НТВ був ведучим програм «Герой дня», «Свобода слова», «Влияние». Влітку 2004 року обійняв посаду заступника генерального директора телекомпанії з документального кіно, але невдовзі зрозумів, що не зможе реалізувати свої ідеї з новим керівництом, яке призначила компанія «Газпром Медіа», і пішов з каналу.
Кар'єра в Україні
Від травня 2005 року Савік Шустер за рекомендацією Бориса Нємцова та на запрошення власника телеканалу ICTV Віктора Пінчука започатковує на цьому телеканалі програму «Свобода слова». Телепередача стала одним із найпопулярніших політичним шоу на українському телебаченні. У 2005 році програма отримала премію Телетріумф у номінації «краще ток-шоу». У той же час на думку ряду оглядачів у цій програмі Савіком Шустером використовував прийоми маніпуляції громадською думкою. За словами українського політолога Сергія Грабовського у цієї програми «тільки один недолік: вона має надто вже мало спільного із свободою слова як такою».
8 червня 2007 року в прямому ефірі програми «Свобода слова», Шустер офіційно заявив, що переходить на канал «Інтер», де Савік очолив новий проект.
10 липня 2007 року Шустер коментував матч за Суперкубок України з футболу. У багатьох глядачів коментар викликав обурення і незадоволення якістю коментаря Шустера
24 серпня 2007 року о 20:30 за Києвом відбувся перший ефір програми «Свобода Савіка Шустера» на телеканалі Інтер. Того ж дня відбувся і старт проекту «Великі українці», ведучим якого став Шустер.
Влітку 2008 року Савік Шустер переходить на канал ТРК Україна. Контракт, термін якого становить три роки, передбачає вихід в ефірі каналу з понеділка по п'ятницю суспільно-політичної програми, ведучим якої буде Савік. Проект під назвою «Шустер Live» з'явився в ефірі каналу 5-го вересня. Контракт гарантував невтручання телеканалу в роботу продакшн-компанії Савіка Шустера.
На Олімпійських Іграх 2008 року в Пекіні Шустер в складі української делегації ніс олімпійський вогонь.
Під час Чемпіонату світу з футболу 2010 разом з Петром Магою та Василісою Фроловою ввів програму «Африканські пристрасті» на Першому національному, а також коментував з експертами більшість матчів.
З 21 січня 2011 по 15 лютого 2013 року програма «Шустер Live» виходила на телеканалі «Перший національний». Після цього, з 22 лютого 2013 року, виходить на телеканалі «Інтер»
Заслужений журналіст України (15 серпня 2012) — за високу професійну майстерність у висвітленні спортивних змагань ХХХ літніх Олімпійських ігор у Лондоні
Критика діяльності
Журналістська діяльність Савіка Шустера неодноразово піддавались критиці в Україні. Ряд оглядачів звинувачував його у використанні маніпуляційних технологій та відвертих фальсифікацій у його програмах. За словами директора фонду «Демократичні ініціативи», старшого наукового співробітника Інституту соціології НАНУ Ірини Бекешкіної, Савік Шустер використовував в ефірі свого політичного ток-шоу маніпулятивні технології. У ході програми «Шустер Live» 21 жовтня 2011 року він задав присутнім запитання: «Чи має право Європейський Союз нав'язувати свої правила Україні?». За словами І.Бекешкіної:
«Саме слово «нав’язувати» вже має негативний зміст. У соціології є норма — не ставити в питаннях оцінних слів, які впливають на відповіді. А так — це типова маніпуляція, реакція на слово «нав’язують»»
25 березня 2011 року під час ефіру програми «Шустер Live» в ході голосування, яке Шустер назвав репрезентативним 47 % висловились за «єдину державу». На початку року авторитетна соціологічна фундація «Київський міжнародний інститут соціології» в ході аналогічного опитування отримав результат у 22 %. На думку оглядача газети «День» Ігоря Лосєва: «аудиторія «Шустер — LIVE» не є репрезентативною. Вона швидше маніпулятивна.»
| |
|
| |
| Всього коментарів: 0 | |
| Вхід на сайт |
| Пошук |
| Календар |
| Друзі сайту |
