| Меню сайту |
| Категорії розділу | ||||||||
|
| Наше опитування |
| Статистика |
Онлайн всього: 4 Гостей: 4 Користувачів: 0 |
22:27 7 листопада народилися... | |
1744
Нестор Амбодик-Максимович, український учений-енциклопедист,
один із основоположників наукового акушерства, фітотерапії, ботаніки (†1812).
 Не́стор Макси́мович Максимо́вич-Амбодя́к (*1744, Веприк — †1812)— український та російський вчений; родом з села Веприк, Полтавщини, працював у Петербурзі; доктор Страсбурзького університету, професор акушерства.Акушер, професор акушерства у Петербурзьких госпіталях і повивальному інституті. Медик і вчений енциклопедист, педіатр, ботанік, фітотерапевт, геральдист. Автор перших в Російській імперії підручників з акушерства та медичних словників.
Навчався в Київській духовній академії (яка на той час була у структурі Києво-Могилянської академії) в 1757—1768 роках, по закінченні курсу в якій був направлений до Петербурзької госпітальної школи; у Страсбурзі де в 1773 році отримав ступінь доктора медицини. Після повернення до Петербурга почав викладання акушерства в адміралтейському та військово-сухопутному госпіталях (1776). В 1782 році став першим у Росії професором повивального мистецтва. Один з ініціаторів заснування Клінічного повивального інсититуту в Санкт-Петербурзі в 1797 році. Вчений-енциклопедист, активний популяризатор медичних й інших знань серед широких верств населення. Читав лекції з акушерства, фізіології, хірургії в госпітальних школах та інших медичних закладах Санкт-Петербурга. Уперше в Росії перейшов до викладання цих дисциплін російською мовою.
Головні праці: «Мистецтво сповивання», «Анатомо-фізіологічний словник», «Словник медико-хірургічний латинською та російською мовою». Таож був автором перших в Росії праць з ботаніки й фітотерапії «Новий ботанічний словник російською, латинською та німецькою мовою», «Початкові основи ботаніки», «Опис цілющих рослин». Засновник російської медичної термінології, що вживається і сьогодні і яка помітно вплинула на українську.
1855
Дмитро Яворницький (25.10 за ст.ст.), український історик,
археолог, етнограф, фольклорист, письменник, академік АН УРСР (1923).
 Дмитро́ Іва́нович Яворни́цький (Еварни́цький) (* 25 жовтня (6 листопада) 1855, с. Сонцівка — † 5 серпня 1940, Дніпропетровськ) — український історик, археолог, етнограф, фольклорист, лексикограф, письменник, дослідник історії українського козацтва, дійсний член НТШ (1914) і ВУАН (1929).Біографія
Дмитро Яворницький родом із села Сонцівка (тепер у межах с. Борисівка Харківського району Харківської області), син дяка. 1881 року по закінченні історико-філологічного факультету Харківського університету Яворницький був залишений для підготовки до професури, однак захоплення історією Запоріжжя викликало невдоволення університетського керівництва, і його було звільнено з роботи. 1886 — 91 Яворницький викладав історію в гімназії й на педагогічних курсах у Петербурзі. Як політично неблагонадійного його 1892 вислано під нагляд поліції до Ташкенту, із забороною викладати в гімназіях. Тут він продовжував досліди у галузі історії й археології, склавши «Путеводитель по Средней Азии от Баку до Ташкента в археологическом и историческом отношениях» (1893). 1901 Яворницький захистив маґістерську дисертацію («История запорожских казаков», 2 тт.) в Казанському університеті; 1897 — 1902 працював як приват-доцент на кафедрі історії Росії Московського університету. Паралельно з педагогічною роботою Яворницький продовжував досліди над історією Запорозької Січі, організуючи археологічні розкопки на Запоріжжі та відвідуючи архіви Москви, Варшави, Києва, Соловецького монастиря.
1902 земська управа і наукове товариство міста Катеринослава запросили Яворницького на посаду директора крайового історичного музею ім. О. Поля, в якому він працював до 1932, придбавши для нього цінні рукописи, портрети історичних діячів, мистецькі картини, одяг запорожців, нумізматичні колекції й ін. 1920 — 33 Яворницький був викладачем Катеринославського Інституту народної освіти, в якому 1925 — 29 очолював н.-д. кафедру українознавства. 1925 його обрано членом-кореспондентом ВУАН. У 1927 — 32 pp. його призначено відповідальним керівником археологічного нагляду над розкопками на території будівництва Дніпрельстану.
Восени 1933 року, в розпал сталінських репресій Д. І. Яворницького звинуватили в українському буржуазному націоналізмі та зняли з посади директора історичного музею. На той момент Яворницькому було вже 78 років, тому його не заслали до табору і не розстріляли, однак залишили без засобів існування (позбавили пенсії). В останні роки життя Яворницькому допомагали його знайомі та друзі. У 1937 році, ставши доктором суспільних наук, він закінчив свою працю «Історія міста Катеринослава» і розпочав систематизацію найбагатшого фольклорного та етнографічного матеріалу. 5 серпня 1940 року цю роботу перервала смерть. У серпні того ж року Дніпропетровському історичному музею було присвоєно ім'я його першого директора — Дмитра Івановича Яворницького.
Могила Яворницького знаходиться біля стін історичного музею на площі, де 1995 року за проектом скульптора В. Р. Наконечного та архітектора В. І. Мірошниченко був встановлений пам'ятник.
 Яворницький
зображений на картині Іллі Рєпіна
«Козаки пишуть лист турецькому султану»
писарем, у центрі картини
1857
Дмитро Багалій, український історик, громадський діяч, доклав значних зусиль до організації та удосконалення системи вищої освіти в Україні. Член-засновник Української Академії Наук, з 1919 року голова Історично-філологічного Відділу УАН.
1867
Марія Склодовська-Кюрі, французький фізик і хімік польського походження, дворазовий Нобелівський лауреат.
1879
Лев Троцький (Бронштейн) (в українському селі Янівка (Кіровоградщина) — один із лідерів жовтневого перевороту 1917 р. у Росії, перший керівник Червоної армії, у 1920-ті роки політичний опонент Й. Сталіна (1940 р. убитий у Мексиці агентом НКВД Меркадером)
1888
Нестор Махно, керівник селянського повстанського руху 1918–1921 років
 Не́стор Іва́нович Махно́ (прізвисько: батько Махно; * 26 жовтня (7 листопада) 1888, с.Гуляйполе Олександрівського повіту Катеринославської губернії, Російська імперія (нині м.Гуляйполе Запорізької області, Україна) — † 25 липня — за іншими даними: 6 липня — 1934, Париж, Франція) — командувач Революційної повстанської армії України, керівник селянського повстанського руху 1918–1921 років. Українського козацького походження та православного віросповідання; анархіст, політв'язень, державний, військовий та політичний діяч, видатний тактик ведення партизанської війни.Життєпис
Народився Махно у родині сорокадворічного Івана Родіоновича Махна, державного селянина села Гуляйполе, та його дружини Євдокії. Наступного дня його охрестили у Христо-Воздвиженській церкві й дали ім'я Нестор.
У 1889 році, коли Несторові не виповнилося ще й року, у нього помер батько. Його мати Явдоха Матвіївна Передерій залишилася у великій матеріальній скруті з п'ятьма синами: Карпом, Савою, Григорієм, Омеляном та найменшим Нестором. «На 8-му році мати віддала мене в двокласну Гуляйпільську початкову школу. Навчався я добре, шкільні премудрості давались мені легко. Зимою навчався, а літом наймався до багатих хуторян пасти вівці або телята. Під час молотьби ганяв у поміщиків в арбах волів, одержуючи за це по 25 копійок в день», — так згадував Нестор Махно про своє дитинство. Згодом працював у малярній майстерні, в купецькій лавці.
Початок політичної діяльності (до 1917)
У 1905–1906 роках Нестор сприяв українським соціал-демократам зі «Спілки» — і навіть розповсюджував їхню літературу та листівки. Проте для нього цього було замало, він прагнув до активних дій: у 1906 став членом анархістської організації «Спілка бідних хліборобів», що діяла на Катеринославщині.
Анархісти вважали, що гроші, захоплені під час експропріацій, потрібні на революцію, що вони експропріаціями атакують приватний капітал, щоб привчати робітників і селян не поважати приватну власність. Виручені гроші анархісти використовували на придбання зброї, яку купували навіть у Відні, на створення нових груп, на пропаганду і особисті потреби. Уночі 14 жовтня 1906 відбулося перше бойове хрещення Нестора: троє озброєних анархістів у паперових чорних масках увірвалися до будинку місцевого торговця Ісаака Брука (на якого колись працював Нестор) і стали вимагати видати на користь «бідних хліборобів» 500 рублів. Торговець, пославшись на свою бідність, видав революціонерам лише 151 рубль. З кінцем 1906 року Махна уперше заарештовано за звинуваченням у тероризмі: він потрапив під нагляд поліції, але за браком доказів незабаром його звільнено. Слідував випадок, якого можна вважати скоріше побутовим: Махно вирішив допомогти своєму товаришу та службовцеві лікарні Михеєву позбутися суперника, відкривши на вулиці стрілянину, але промахнувся.
Після цих подій у Гуляйполі почалися арешти і обшуки, було запроваджено комендантську годину, до села прибув каральний загін під командуванням пристава Караченцева. Були заарештовані анархісти В. Антоні, Н. Зуйченко, К. Кириченко, С. Заблодський, О. Бондаренко. Але слідство не змогло довести причетності групи Антоні до нападу на пошту, і через місяць хлопців було звільнено. 27 серпня 1908 Махно було заарештовано знову. Йому інкримінували вбивство провокатора Андрія Гура, хоча Махно і не був до нього причетний (провокатора вбив О. Семенюта). Збереглася поліцейська картка Нестора Махна, в якій констатувалося, що Махно мав зріст 2 аршини і 4 вершки, карі очі, темно-русяве волосся, шрам на лівій щоці, що він розмовляє українською та російською мовами, православний, на час арешту грошей та цінних речей не мав. Махно та його товариші перебували півтора року в Олександрівській в'язниці (камера № 8) і у Катеринославській губернській в'язниці. В новорічну ніч 1909го року Махно з товаришами зробили спробу втекти, але їх схопили.
З 22 по 26 березня 1910го року у Катеринославі Тимчасовий Одеський окружний військовий суд розглядав справу 13 гуляйпільських анархістів, серед яких був і Нестор Махно. На слідстві Нестор сказав, що ні до якої розбійницької шайки не належить, а є членом політичної революційної організації, що виборює свободу для людей; що гроші після експропріацій йшли виключно на революцію. Суд засудив до шибениці 5 гуляйпільських анархістів (Н. Махна, Є. Бондаренка, К. Кириченка, Ю. Орлова, Н. Альтгаузена). З перелічених був страчений лише Є. Бондаренко, ще два анархісти, Шевченко та Хшива, були повішені з іншої справи гуляйпільців. В очікуванні вироку отруївся К. Кириченко. Через тяжку хворобу Н. Зуйченкові замінили смертну кару безстроковою каторгою. Гуляйпільські анархісти К. Лісовський та С. Заблодський були заслані на 6 років у виправні арештантські роти, Марія Мартинова була засуджена на 5 років тюрми.
1911–1917 — був ув'язнений у Бутирській тюрмі в Москві.
1917–1921
Після Лютневої революції 1917 у Росії Махно повернувся у березні 1917 р. на Катеринославщину, де розгорнув широку діяльність як політик і військовий діяч. Став одним із ініціаторів заснування Селянської Спілки, очолював місцеву раду робітничих і селянських депутатів та профспілку деревообробників та металістів. Створена Махном місцева адміністрація провела розподіл маєтностей великих землевласників серед селянства, примусила місцевих підприємців значно підняти заробітну плату робітникам.
У кінці 1917 р. — початку 1918 р. Махно сформував «селянські вільні батальйони», які розпочали боротьбу проти козачих частин з Південно-Західного і Румунського фронтів, які намагалися через територію України пробитись на Дон і приєднатись до військ генерала О.Каледіна.
Наступ в березні 1918 р. німецько-австро-угорських військ (після укладення Берестейського миру 1918 р.) примусив Махна виїхати з України. Деякий час він перебував у Таганрозі, Ростові-на-Дону, Царицині, Астрахані, Саратові і Москві.
Улітку 1918 р. Махно повернувся в Україну, де організувавши невеликий повстанський загін під назвою Чорна Гвардія, розпочав боротьбу проти німецько-австро-угорських окупантів та уряду гетьмана П.Скоропадського.
В середині грудня 1918 р. Махно мав переговори з керівництвом Директорії УНР, але відношення його до Директорії було однозначно негативне, як до спадкоємниці Центральної Ради, котра запросила в Україну австро-німецькі війська. І вже того ж місяця повстанські загони Махна разом з більшовиками вибили петлюрівців з Катеринослава і зайняли місто (31 грудня 1918 р. частини Армії УНР під командуванням Самокиша повернули місто).
З початку січня 1919 р. Махно розпочав боротьбу проти денікінців, військ Директорії та Антанти. Його повстанська армія увійшла до складу Української Радянської Армії і згодом одержала назву «третя бригада Першої Задніпровської дивізії» (командувач дивізії П. Дибенко), до складу якої входили також повстанські загони отамана М. Григор'єва під назвою «перша бригада Першої Задніпровської дивізії». Махно та Григор'єв одержали звання комбригів Червоної Армії.
Ідейне обґрунтування махновського руху в 1918–1920 рр. здійснювала українська анархістська організація «Набат» (створена 1918 року), що висунула лозунг проведення «третьої соціальної революції». Махно, перебуваючи під впливом ідей анархізму виступав проти будь-якої влади (ідея «вільних рад» та «безвладної держави»), забезпечення життя трудівників на основі безпартійності та безвладдя.
Махно в умовах протиборства двох сильних противників в Україні намагався стати «третьою силою» поряд з Директорією і більшовиками. Спроба більшовицьких органів влади втілити «політику воєнного комунізму», проводити продрозкладку, насильно створити перші колективні господарства та комітети бідноти, викликала опір серед українського селянства і привела до антибільшовицьких настроїв у махновських військах.
У червні 1919 р. озброєна італійськими гвинтівками без боєприпасів бригада Махно зазнала значної поразки під час наступу денікінців. Радянська влада звинуватила повстанців в розвалі фронту і оголосила Махна «поза законом». Знаходячись в тилу у денікінців, Махно продовжував боротьбу. На початку вересня 1919 р. завершив переформування повстанських та окремих червоноармійських загонів. Партизанське військо було перейменовано в «Революційну повстанську армію України (махновців)», що нараховувала біля 80 тис. бійців).
1 вересня 1919 року у с. Добровеличківка Херсонської губернії відбулась нарада командного складу повстанської армії Н. Махна. Обрано новий склад Реввійськради (голова — Лащенко), затверджено структуру армії, яка складалася з чотирьох корпусів.
Протягом вересня-жовтня 1919 р. війська Махна вели бої проти армії А. Денікіна, знищуючи окремі частини та руйнуючи тилові комунікації. Повстанські загони зайняли Катеринослав, Гуляй-Поле, Олександрівськ, Маріуполь, Нікополь, Мелітополь, Бердянськ. Проти Махна денікінське командування було змушене кинути найкращі сили на чолі з генералом Я. Слащовим та отаманом А. Шкуро.
За військові дії проти Денікіна в 1919 році в Приазов'ї, що уповільнили просування Добровольчої Армії на Москву, Нестор Махно був нагороджений орденом Червоного Прапора № 4 (пізніше в офіційній радянській історіографії вважалось, що цим орденом був нагороджений Ян Фабріциус).
В кінці 1919 р. — на початку 1920 р. проти повстанців стягнули великі сили радянських військ під командуванням Й.Якіра. Частини РСЧА не тільки вели бойові дії проти загонів Махна, а й провадили каральні операції проти місцевого населення, яке співчувало махновцям. 25 червня 1920 було надруковано звернення голови РНК УСРР Х. Г. Раковського та начальника тилу Південно-Західного фронту наркома внутрішніх справ РСФРР Ф. Е. Дзержинського до селян Катеринославської губернії з закликом допомогти Червоній армії ліквідувати загони отамана Махна як найнебезпечнішого ворога радянської влади. Махно відповідав знищенням окремих червоноармійських підрозділів, ліквідацією комнезамів і місцевих органів більшовицької влади. Так, 29 червня — 9 липня 1920 відбувся рейд махновських загонів по Бахмутському, Ізюмському, Костянтиноградському, Новомосковському та Павлоградському повітах, протягом якого їхня численність зросла до 10 тис. бійців.
Під час наступу військ П. Врангеля у вересні — жовтні 1920 р. Махно знову пішов на зближення з більшовиками і 2 жовтня 1920 уклав у Старобільську воєнно-політичну угоду з командуванням їхнього Південного фронту (командувач М.Фрунзе). В ході Перекопсько-Чонгарської операції Червоної Армії махновські загони першими форсували Сиваш. Відразу після розгрому військ Врангеля, радянське командування, порушуючи підписану угоду, розпочало ліквідацію частин свого недавнього союзника. Однак, ще 29 вересня в Харкові на засіданні політбюро ЦК КП(б)У вирішено угоду про перемир'я не оголошувати, а лише обмежитися повідомленням про перехід загонів Н. Махна у тил військ генерала П. Врангеля.
З кінця листопада 1920 р. до серпня 1921 р. Махно вів виснажливу і запеклу боротьбу проти більшовицької влади, здійснивши ряд повстанських походів по Азовському побережжі, на Дон і у Поволжя. 27 червня 1921 на засіданні Політбюро ЦК КП(б)У Михайлу Фрунзе було рекомендовано звернути увагу на необхідність терміново вигнати Махно з Полтавщини в одну з голодуючих губерній, якщо неможливо його швидко ліквідувати .
27 серпня 1921 року у «Вістях ВУЦВК» писали, що «в селі Софіївка на межі Єлисаветградського та Миколаївського повітів Миколаївської губернії розгромлено збройний загін отамана Н. Махно. Вбито 100 махновців, у тому числі сам Махно, начальник махновського штабу Лас та начальник розвідки Іванів. Захоплено зброю махновців та 100 коней.»
28 серпня 1921 р. Махно разом з 77 бійцями перейшов кордон з Румунією.
Надання почесного звання «батько»
Про повагу до Нестора Івановича з боку його прибічників і навіть противників свідчить використання протягом багатьох десятиліть, навіть у спеціальній науковій літературі, по відношенню до нього стародавнього українського шанобливого звертання, широко поширеного у старі часи серед козаків і жителів степів — «батько». Вживання цього звертання в старі часи свідчило про надзвичайну повагу до людини, майже рівну повазі до рідного батька, захисника, вчителя і спасителя. Обставини, в яких до Нестора Івановича вперше було вжито це звертання, самі по собі були досить незвичайні, в них вперше яскраво проявився талант Нестора як чудового командира, здатного врятувати своїх людей, в здавалось би безвихідній ситуації. Цей випадок описав у своїх спогадах начштабу РПАУ (махновців) В. Ф. Білаш:
«20 вересня у Дібровському лісі наші з'єднання об'єднались. Наш загін збільшився на п'ятнадцять чоловік. Простояли ми в лісі спокійно, десь біля трьох днів, збільшили землянку Щуся, а потім вирішили махнуть в Гуляйполе. Але зважаючи на те що там було багато австрійців, що відбирали хліб, зупинятися в ньому було небезпечно. Тоді ми вирішили їхати в село Шагарово та підібрати там наших хлопців, які переховувалися від австрійців.
Махно тоді нічим не виявляв себе і був як всі, маленький і рівний. Відомий своїми нальотами Щусь користувався у нас військовим авторитетом. Однак, він не мав над нами влади, і якщо треба було кудись йти, всі спільно вирішували питання і, залежно від настрою загону, приймали те чи інше рішення ...
... Нас було тридцять шість чоловік, знаходячись в центрі лісу, ми не знали, як вийти з кільця (оточення) в поле. Що робити? Залишатися тут чи понадіятись на прорив? Ми вагалися.
Щусь, був прихильником померти в лісі, занепав духом. Протилежність йому був Махно. Він виступив з промовою і закликав щусевців піти за гуляйполійцями, які були прихильниками прориву. Щусевці піддалися його впливу і заявили: - відтепер будь нашим батьком, веди, куди знаєш. І Махно почав готувати прорив ... »
В еміграції (1921–1934)
Деякий час Махно жив у Бухаресті, згодом у Варшаві. У вересні 1923 був заарештований польською владою. Під час судового процесу в грудні 1923 був звинувачений у веденні переговорів з радянськими дипломатичними представниками, на яких обговорювалися питання про можливість підняття повстання в Західній Україні з наступним приєднанням цієї території до УРСР. У кінці 1923 Махна «за неясністю доказів» звільнили. Махно з сім'єю спочатку оселився в Торуні, згодом — у Данцігу (тепер Гданськ, Польща), де постійно перебував під наглядом поліції.
З табору інтернованих пише наступний лист до Президента Чехословацької республіки Томаша Масарика:
«Вельмишановний пане президенте, звертаюсь до Вас як до старого революціонера і соціаліста. Ви бачили, що переворот у 1917 році, яким було скинуто деспотичний центристський режим у Росії, дав можливість усім народам, що населяли її, самостійно розпочати облаштування свого життя на нових революційних засадах. Але різні авантюристичні й демократичні партії стали на перешкоді цього і з допомогою своїх послідовників, як справа так і зліва, намагались ухопити до своїх рук владу над народом. І народи в інтересах здійснення волі трудящих на місцях і в інтересах перебудови режиму на нових революційних засадах змушенні були взятись за зброю, щоб захистити свою соціальну і національну незалежність і до останніх сил боролись проти різних узурпаторів влади за збереження хоча б решток революційних досягнень.
Чеський народ, котрий, як і український, багато століть перебував під гнітом чужинської окупації, мав більше щастя. Є вже вільним, має демократичну владу і може вільно працювати на своїй батьківщині. Інакше склалася доля українського народу; чотири роки поливаються українські степи кров'ю його синів у боротьбі за соціальну і національну незалежність і за право бути господарем у своїй батьківщині.
Я як політичний в'язень був звільнений з тюрми в революційні дні 1917 року. Як старий політичний працівник не міг залишитись осторонь масового політичного руху, який розгорнувся тоді на території колишньої Росії і почав організаційну роботу в Катеринославській губернії. Але недовго ми спокійно займались організаційною роботою, бо з'явились люди, які хотіли використати непевне становище для свої честолюбних планів. Необхідно було залишити спокійну творчу працю, взятись за зброю і захищати завоювання революції. За час 4-літньої збройної боротьби за соціальну незалежність я був дев'ять разів поранений і обезсилений. За рішенням Революційної Повстанської Військової Ради, я розпустив свою повстанську армію на дрібні відділи і в супроводі однієї сотні наприкінці 1921 року прибув до Румунії на лікування. Коли мої рани загоїлись, навесні 1922 року відправився я з групою 14 чоловік на Україну, звідки отримував повідомлення, але непередбачувані обставини змусили нас увійти на територію Польщі.
Складна політична ситуація, у якій живе Польща останнім часом, постійні загрози з боку радянської Росії змусили її забути про слов'янську гостинність і садити за колючий дріт усіх політичних емігрантів, це було зроблено також зі мною і моїм підрозділом. А нові намагання більшовиків усунути мене і моїх людей з польської території поставили мене в такі умови, перед якими бліднуть навіть умови життя в царських тюрмах.
Чеський народ, який перебував під гнітом чужої окупації, краще, ніж хто інший, зрозуміє муки століттями пригнічуваного українського народу і наше страждання у тюрмі, бо ми змагались за краще майбутнє для нього. Я думаю, що за свою 4-річну боротьбу заслужили ми у західних народів на щось більше ніж тюрма. До того часу жодна західна держава не виходила так щиро назустріч утікачам з колишньої Росії без огляду на політичні переконання, як це робить Чехословаччина.
Щира вдячність буде винагородою братерському слов'янському народу, який у тяжкі часи надав пристанище нещасним утікачам зі своєї батьківщини. Звертаюсь до вас як до старого революціонера та соціаліста — від вас залежить уможливити нам вільне життя на вашій землі після 4-річного більшовицького раю і братської польської в'язниці аж до того часу, коли ми зможемо повернутись на свою батьківщину. Прошу вас, вельмишановний пане президенте, дати розпорядження владі республіки відносно дозволу на в'їзд для мене і 12 чоловік мого супроводу. Я подав клопотання такого змісту до Міністерства закордонних справ чехословацької республіки. Сподіваюсь, що нам буде надано притулок, як і іншим політичним емігрантам, перебування яких на польській території було неможливим з тих же причин що і у нас.
З повагою Вождь Революційного Повстанського Війська України (Махновців) Н. Махно в.р. Звоження(?) 1922 Польща, табір інтернованих Стршалково.»
У квітні 1925 переїхав до Парижа, де жив у Венсені, працював теслярем та робітником сцени паризької «Ґранд Опера» та в кіностудіях. Підтримував активні зв'язки з міжнародним анархістським рухом, друкувався в «Анархическом веснике» та «Деле труда». У передмові до своїх спогадів «Русская революция на Украине» Нестор Махно пише наступне:
«Про одне лиш можу пошкодувати я, випускаючи цей нарис у світ: це те, що він виходить не в Україні і не українською мовою. Культурно український народ крок за кроком йде до повного визначення своєї індивідуальної своєрідності і це важливо. Але в тому, що я не можу видати свої записки мовою свого народу, вина не моя, а тих умов, в яких я знаходжусь.»
Помер у Парижі. Урну з прахом Махно замуровано в стіні комунарів на кладовищі Пер-Лашез.
Родина
Нестор Іванович Махно народився в бідній селянській родині, нащадків закріпачених козаків. За деякими даними його предки згадуються в першій половині XVIII ст. в реєстрах козаків Лукомльської сотні Лубенського полку Війська Запорізького, де вони записані як Мохно.
Нестор з дитинства побачив голод і злидні, рабську важку працю, що очевидно вплинуло на формування його характеру і світогляду, сформувало його любов до правди і повагу до простих людей, власне бачення козацької історії краю.
У Махно було чотири брати — Полікарп, Савелій, Омелян і Григорій. Всі вони були миролюбивими людьми, займалися хатнім господарством і участі у Громадянській війні не брали, але всі були жорстоко вбиті, що не могло не позначилося на відношенні Нестора до тих, хто був причетний до їх смерті — австро-угорських і німецьких окупаційних військ, білогвардійців і більшовиків. Можливо саме загибель чергового з братів кожного разу повертала Нестора до повстанських лав після того як він черговий раз намагався повернутися до мирного життя. Майже всі брати Нестора залишили по собі великі сім'ї і численних нащадків, які проживають нині в усьому світі, в тому числі в Україні і країнах колишнього Радянського Союзу.
За даними з книги Миколи Герасименка «Батько Махно. Мемуари білогвардійця», яку сам Махно називав «суцільною вигадкою», першою дружиною Нестора Івановича була дівчина з єврейської родини Соня.
Другою — його землячка з Гуляй-Поля Анастасія Васецька, з якою він переписувався під час ув'язнення у Бутирці. Він одружився на ній після звільнення, але незабаром через революційні події Махно лишив вагітну дружину. Анастасія тим часом народила сина, який прожив усього тиждень. Нестор так і не побачив цю дитину. Поки він був у роз'їздах, хтось повідомив Насті, що її чоловік загинув у бою. Вона вийшла заміж повторно. Більше вони не бачилися.
Останньою дружиною Нестора Махна була вчителька з Гуляй-Поля Галина Кузьменко. Вони одружились у 1919 р. Разом перейшли румунський кордон, втікаючи від більшовиків. 1922 р. під час перебування у Польщі у них народилася донька Олена. Розлучилися в 1920-х роках. Під час другої світової війни Галину Кузьменко з донькою гітлерівці вивезли до Німеччини, де у 1945 р. їх заарештували НКВСівці. Після звільнення жили у Джамбулі Казахської РСР, де і померли.
Вшанування пам'яті
22 грудня 2006 У Дніпропетровську (колишній Катеринослав) лідер партії «Братство» Дмитро Корчинський разом зі своїми однодумцями встановив меморіальну дошку на фасаді готелю Асторія, у якому в 1919 році розміщувався штаб Нестора Махна.
24 серпня 2009 в Гуляйполі було урочисто відкрито пам'ятник Нестору Івановичу Махно.
21 серпня 2013 в Старобільську встановлено пам'ятник Нестору Махну, на балконі старої будівлі, що виходить на центральний майдан.
1911
Михайло Янгель радянський вчений , конструктор в області ракетно -космічної техніки
 Михайло Кузьмич Янгель З його іменем пов'язане виникнення принципово нового напрямку в галузі ракетобудування. Він вніс істотний внесок у розвиток міжнародного співробітництва соціалістичних країн у галузі супутникових досліджень. Михайло Кузьмич Янгель народився (25 жовтня) 7 листопада 1911 в Іркутській губернії , в багатодітній селянській родині (в сім'ї Янгеля було 12 дітей).
Після закінчення 6 класів він переїхав до Москви, де вчився і працював. У 1931 році вступив до Московського авіаційного інституту (МАІ), який закінчив з відзнакою за спеціальністю «Літакобудування» в 1937 році.
Він брав участь у розробці винищувачів І-16, І -17, двомоторного винищувача для супроводу далеких бомбардувальників та інших літаків. З 1944 року він працював у конструкторському бюро Мікояна і Мясищева. У 1950 році закінчив Академію авіаційної промисловості. У період з 1952 по 1954 роки був директором НДІ. З 1954 року став головним конструктором КБ.
22 червня 1957 відбулося перше і успішне випробування першої янгелівської ракети середньої дальності Р-12. Ця ракета мала багато нових конструктивних досягнень: нові компоненти палива, нові рішення в системі управління ракети, в конструкції випробувального обладнання та пристроїв для підготовки та пуску.
Нові рішення дозволили забезпечити більшу дальність польоту (до 2000 км). А нові компоненти палива для ракети дозволили розробити і надалі розповсюдити принципово нове рішення - зберігання ракет в постійній бойовій готовності в шахтних пускових установках, що значно підвищувало захищеність ракетних комплексів.
Академік АН СРСР Янгель був удостоєний Ленінської премії, а також Державної премії СРСР. Він нагороджений 4 орденами Леніна, орденом Жовтневої Революції, а також медалями.
Михайло Кузьмич Янгель помер у Москві 25 жовтня 1971 від п'ятого інфаркту, був похований на Новодівичому кладовищі.
1917 — Матвій Шестопал, український письменник, журналіст, науковець, декан факультету журналістики Київського університету ім. Т.Шевченка, к.ф.н.
1968 — Олег Тягнибок, український політик.
| |
|
| |
| Всього коментарів: 0 | |
| Вхід на сайт |
| Пошук |
| Календар |
| Друзі сайту |
