Сайт з предмета ЗАХИСТ УКРАЇНИ

1 Міжнародне гуманітарне право

1.1 Поняття та джерела міжнародного гуманітарного права

Міжнародні відносини характеризуються великою різноманітністю, що зумовлює потребу в певних міжнародно - правових нормах, які їх регулюють. Для міжнародного публічного права властивим є його внутрішня цілеспрямованість, наявність загальновизнаних принципів, взаємопов'язаність правових норм, погодженість рішень міжнародних організацій, обґрунтованість рішень міжнародних судових органів, а також інститутів міжнародного права.

Міжнародне гуманітарне право, як самостійна галузь міжнародного публічного права містить всі згадані елементи, тому невипадково його називають підсистемою в рамках цілісної системи міжнародного публічного права. Розуміння суті і значення міжнародного гуманітарного права дуже важливо. Особливо це важливо зараз, коли суверенна Україна після проголошення незалежності стала повноправним суб'єктом міжнародних відносин.

Міжнародне гуманітарне право виникло не за бажанням окремих осіб або держав, а внаслідок реальних суспільних процесів. Якщо розуміти первинне значення визначення міжнародного права як права у відносинах між народами (jus іnter gentes), то можна передбачити, що перші звичаєві норми зароджувалися ще до становлення державності, при первісно громадському ладі. Зародившись на початку людської цивілізації ідея захисту людини від бід військового часу є актуальною і зараз.

Міжнародне гуманітарне право (яке ще має назву право збройних конфліктів або право війни) - це сукупність міжнародно-правових норм, які направлені на захист жертв збройних конфліктів і встановлюють заборону або обмеження методів і засобів ведення війни, а також відповідальність за порушення відповідних принципів і норм.

Об'єктом правового регулювання міжнародного гуманітарного права є суспільні відносини, які виникають в ході збройного конфлікту. По дії у відношенні певного кола учасників міжнародних правових відносин - норми міжнародного гуманітарного права є загальноприйнятими універсальними нормами.

При визначенні джерел міжнародного гуманітарного права треба мати на увазі, що термін "джерело права" використовується в двох значеннях: матеріальному і формальному. Матеріальні джерела - це матеріальні умови життя суспільства. Формальні джерела права - це ті форми, в яких виражені форми права. Тільки формальні джерела права є юридичною категорією і можуть бути предметом вивчення міжнародного гуманітарного права як науки.

Статтею 38 Статуту Міжнародного Суду ООН встановлюється перелік джерел міжнародного права, які є основою для розгляду Судом переданої для його розгляду справи. Це міжнародні конвенції, як загальні, так і спеціальні, встановлені норми, визнані державами, що сперечаються; міжнародний звичай як доказ загальної практики, визнаної як правова норма; загальні принципи права, які визнані цивілізованими націями; судові рішення і доктрини як допоміжний засіб. 

Міжнародне гуманітарне право знаходить своє відображення як у звичаєвому праві, так і у відповідних міжнародних договорах (конвенціях). Тому джерелом міжнародного гуманітарного права є міжнародні договори і конвенції, у яких викладені правила ведення збройних конфліктів. 

До таких джерел відносяться: чотири Женевські конвенції про захист жертв війни від 12 серпня 1949 р., а саме: про поліпшення долі поранених і хворих в діючих арміях (Перша Конвенція); про поліпшення долі поранених, хворих і осіб, що потерпіли корабельну аварію, із складу збройних сил на морі (Друга Конвенція); про поводження з військовополоненими (Третя Конвенція); про захист цивільного населення під час війни (Четверта Конвенція). Зазначені Женевські конвенції отримали подальший розвиток в двох Додаткових протоколах до них від 8 червня 1977 р.: в Додатковому протоколі І, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів; в Додатковому протоколі ІІ, що стосується захисту жертв неміжнародних збройних конфліктів.

Крім того, міжнародне гуманітарне право містить ряд інших міжнародних договорів, які забороняють застосування деяких видів зброї і методів ведення війни. До них відносяться: Санкт-Петербурзька декларація 1868 р., Гаазькі конвенції 1899 року, Гаазькі конвенції 1907 р., Конвенція про заборону бактеріологічної (біологічного) зброї 1972 р., Конвенція про заборону або обмеження звичайної зброї 1980 р., Конвенція про заборону хімічної зброї 1993 р., Гаазька конвенція 1954 р. про захист культурних цінностей в період збройного конфлікту, Отавська конвенція 1997 року.

1.2 Основні цілі та зміст міжнародного гуманітарного права

Гуманітарне право переслідує дві основні цілі. По-перше, обмежити воюючі сторони у виборі засобів і методів ведення воєнних дій (право Гааги). По-друге, захист осіб, які не беруть чи припинили брати участь у бойових діях (право Женеви). 

Що стосується першої цілі, то відповідно до вимог міжнародного гуманітарного права забороняється застосовувати засоби і методи ведіння війни, які :

1) не дозволяють проводити відмінність між комбатантами і некомбатантами; 

2) призводять до надмірних пошкоджень або надмірних страждань, не виправданих безпосередньою військовою вигодою;

 3) є причиною обширного, тривалого і серйозного збитку навколишньому середовищу.

Уперше принцип обмеження воюючих сторін у виборі засобів збройної боротьби був сформульований в Санкт-Петербурзькій декларації "Про заборону вживання вибухових і запалювальних куль", в якому цей принцип був проголошений таким чином: "Єдина законна мета, яку повинні мати держави під час війни, складається в ослабленні військових сил ворога". Даний принцип підтвердився в Додатковому протоколі І, згідно з яким "у разі збройного конфлікту право сторін, які знаходяться в конфлікті, вибирати методи ведення війни не є необмеженими..., забороняється застосовувати зброю, снаряди, речовини і методи ведення воєнних дій, які заподіюють зайві пошкодження або зайві страждання ". 

До заборонених засобів ведення війни відносяться: отрути, отруєна зброя; задушливі, отруйні і інші подібні гази; бактеріологічна і токсична зброя; кулі, що легко сплющуються і розвертаються в людському тілі; зброя, яка при нанесенні рани без користі збільшує страждання людей або робить їх смерть неминучою; зброя , основна дія якої в нанесенні пошкоджень осколками, які неможливо виявити в людському тілі за допомогою рентгенівських променів; міни-пастки і інші пристрої, схожі на дитячі іграшки або предмети медичної допомоги; запалювальна зброя проти цивільного населення, населених пунктів і цивільних об'єктів; протипіхотні міни, ряд морських мін, зброя, яка має на своїй меті спричинення збитку природному середовищу. Міжнародне гуманітарне право забороняє застосовувати в збройному конфлікті зброю масового ураження (біологічну, хімічну), а також осліплюючу (лазерну) зброю. Бактеріологічна зброя відповідно до Конвенції 1972 року вилучена з арсеналів держав. Конвенція 1993 року про ліквідацію хімічної зброї передбачає знищення хімічної зброї.

Що стосується ядерної зброї, то на запит Генеральної Асамблеї ООН "Чи дозволено з точки зору міжнародного права при будь-яких обставинах використовувати ядерну зброю або загрожувати її застосуванням " Міжнародний Суд зробив такий висновок: по-перше, Суд не виявив жодної міжнародно визнаної норми, яка прямо забороняла б при будь-яких обставинах використати ядерну зброю або загрозу застосування її в ході збройного конфлікту; по-друге, Суд констатував, що будь-який випадок застосування ядерної зброї підпадає під дію норм і вимог міжнародного гуманітарного права.

В той же час, чи дозволяють останні досягнення науки і техніки створити який-небудь міцний порядок, що приймається в сфері міжнародних відносин? Якщо раніше війна мала характер воєнного зіткнення проти стоячих один одному збройних сил, то події новітньої історії дають ясно зрозуміти, що тепер війна означає тотальну мобілізацію всіх життєвих сил нації проти ворожої держави, мобілізацію, в якій бере участь весь народ. До того ж характер воєнних дій радикально змінився під впливом новітніх відкриттів і технічних розробок. Це ставить людство перед питанням життя і смерті і перед необхідністю приймати рішення, у тому числі етичного характеру.

Велике значення в міжнародному гуманітарному праві додається захисту цивільних об'єктів. Об'єктами нападу можуть бути тільки воєнні об'єкти, які згідно статті 57 Додаткового протоколу І, "внаслідок свого характеру, розпорядження, призначення або використання вносять ефективний внесок у воєнні дії і повне або часткове руйнування, захоплення або нейтралізація яких при посяганні дає явну воєнну перевагу". Гаазька Конвенція 1907 р. забороняє "атакувати або бомбардувати яким би то не було способом" незахищені міста, селища, житла. Згідно з Додатковим протоколом І "цивільні об'єкти не повинні бути об'єктом нападу або репресій." Статтею 56 Додаткового протоколу І передбачається, що установки і споруди, які містять небезпечні сили (дамби, плотини, греблі, атомні електростанції) не повинні зазнавати нападу навіть в тих випадках, коли вони є воєнними об'єктами, "якщо такий напад може викликати вивільнення небезпечних сил і подальші великі втрати цивільного населення ". Виключення щодо цього нападу передбачаються пунктом 2 цієї статті.

Особлива увага в міжнародному гуманітарному праві приділяється правовому захисту об'єктів, що представляють історичну та культурну цінність, які виконують важливу роль в духовному житті людей. Згідно статті 1 Гаазької конвенції 1954 року "Про захист культурних цінностей у разі збройного конфлікту" захисту підлягають релігійні і світські пам'ятники архітектури, археологічні об'єкти, музеї, бібліотеки, театри, тобто об'єкти, "що мають велике значення для культурної спадщини кожного народу". У відповідності зі статтею 53 Додаткового протоколу І забороняється: здійснювати які-небудь ворожі акти проти тих історичних пам'ятників, творів мистецтва або місць культів, які складають культурну або духовну спадщину народів; використати такі об'єкти для підтримки військового потенціалу; здійснювати репресії по відношенню до таких об'єктів.

До заборонених методів ведення війни відносяться: віддання наказу "не залишати нікого в живих"; незаконне використання розпізнавальної емблеми Червоного Хреста; зрадницьке вбивство або поранення цивільного населення або осіб, які належать силам противника; вбивати або калічити ворога, який склав зброю і здався; віроломне користування парламентерським прапором, військовими знаками і форменим одягом ворога; примушувати громадян ворожої сторони до участі у воєнних діях проти їх власної країни; захоплювати заложників, здійснювати терор тощо. У той же час не забороняється використання військових хитрощів з метою ввести противника в оману, примусити його діяти необачно, наприклад, за допомогою маскування, помилкових операцій і дезінформації.

Що стосується захисту осіб, які не беруть участі у воєнних діях (право Женеви), то мова ведеться про захист жертв збройних конфліктів, які знаходяться під "захистом" вищезазначених Женевських конвенцій і Додаткового протоколу І. Практично всі положення Женевських конвенцій про захист жертв війни і Додаткового протоколу 1 в тій або іншій мірі торкаються двох основних понять, "комбатант" і "особа над якою протегують". Тільки Додатковий протокол ІІ не передбачає особливого статусу осіб, які беруть участь в бойових діях і не визначає жорстких категорій осіб, над якими протегують. Додатковий протокол ІІ дає лише відмінність між особами, які беруть участь в бойових діях і особами, які не беруть участь в бойових діях.

У статті 43 Додаткового протоколу І передбачено, що особи, які входять до складу збройних сил сторони, що знаходиться в конфлікті (крім медичного і духовного персоналу), є комбатантами, тобто вони мають право безпосередньо брати участь у воєнних діях. Важливість статусу комбатанта полягає в тому, що тільки такий статус дає право на безпосередню участь у воєнних діях, тобто право виводити з ладу або вбивати комбатантів з складу збройних сил противника та не нести за це особистої відповідальності (хоч при цьому право вибору методів не є необмеженим). У той же час особа, яка є комбатантом може правомірно стати об'єктом нападу, тобто правомірно може бути виведена з ладу або знищена.

Женевські конвенції і Додатковий протокол І розрізняють декілька категорій осіб, над якими протегують: 1) поранені, хворі і особи, що потерпіли корабельну аварію, як з складу збройних сил, так і цивільні особи; 2) військовополонені; 3) цивільні особи на території противника; 4) цивільні особи на окупованих територіях; 5) інтерновані цивільні особи.

Під спеціальним захистом Конвенцій знаходяться: біженці і апатриди (стаття 73 ДП І ); жінки (стаття 76 ДП І ); діти (статті 77-78 ДП І ); журналісти (стаття 79 ДП І ).

Правовий режим військовополонених визначений ІІІ Женевською конвенцією 1949 року "Про поводження з військовополоненими". Режим військового полону повинен забезпечувати як збереження життя військовополоненого, так і захист його прав. Згідно статті 44 Додаткового протоколу І військовополоненими вважаються комбатанти, що попали у владу ворога.

Міжнародне гуманітарне право вимагає гуманного відношення до військовополонених; жоден з них не може бути підданий фізичному каліченню, науковому або медичному експерименту; забороняється дискримінація по причинах раси, кольору шкіри, релігії, соціального походження; умови їх розміщення в таборах повинні відповідати умовам, якими користується армія противника, розташована в тій же місцевості. Ці правила можуть розповсюджуватися і на учасників неміжнародних збройних конфліктів, тобто осіб, затриманих у зв'язку з конфліктом. Військовополонений зберігає свій статус на протязі всього періоду полону і не може позбавитися цього статусу, в тому числі з власного бажання. По закінченню воєнних дій і полону всі військовополонені підлягають негайній репатріації. Невиправдана затримка в репатріації є серйозним порушенням міжнародного гуманітарного права (ст. 85 Додаткового протоколу І ). Якщо особа однієї сторони попадає в полон до іншої сторони в той час, коли вона займається шпигунством, то вона не має права на статус військовополоненого (ст. 46 Додаткового протоколу 1).

Згідно з статтею 47 Додаткового протоколу І найманці не мають права не тільки на статус військовополонених, але і на статус комбатантів. Такою категорією осіб, над якими протегують, є цивільне населення, якому присвячена ІV Женевська конвенція. Правила цієї Конвенції доповнені Додатковим протоколом І. 

Основними міжнародними правовими принципами захисту цивільного населення є:

- у мирний час або відразу ж після початку збройного конфлікту сторони можуть створити санітарні зони і зони безпеки для захисту там цивільного населення; 

- під час воєнних дій повинна проводитися відмінність між особами, які активно беруть участь в них (комбатантами ) і цивільним населенням;

- забороняється використовувати цивільне населення для прикриття воєнних дій і для захисту тих або інших військових об'єктів або районів від нападу противника;

- забороняються колективні покарання, взяття заручників, залякування або терор;

- основні права людини діють і під час збройних конфліктів.

Згідно з правилами ІV Женевської конвенції окупована територія продовжує залишатися територією тієї держави, якій вона належала до окупації.

Міжнародне гуманітарне право проводить відмінність між збройними конфліктами міжнародного характеру і збройними конфліктами неміжнародного характеру. У разі міжнародного збройного конфлікту застосовуються чотири Женевські конвенції і Додатковий протокол І. В випадку збройного конфлікту неміжнародного характеру, який досягає певної міри інтенсивності, застосовується Додатковий протокол ІІ. У разі неміжнародного збройного конфлікту, який не досягає певної міри інтенсивності, застосовується стаття 3, загальна для чотирьох Женевських конвенцій. Міжнародне гуманітарне право не застосовується у разі внутрішнього безладдя (окремі акти безладдя ). 

У відповідності зі статтею 1, яка є загальною для всіх чотирьох Женевських конвенцій і Додаткового протоколу І, держави, які є учасниками цих конвенцій, у тому числі і Україна, зобов'язані не тільки дотримувати правил вказаних договорів, але і примушувати всі інші держави їх виконувати при будь-яких обставинах. Це правило може служити вагомим аргументом на користь визнання імперативності норм і принципів міжнародного гуманітарного права. 

1.3 Відмінність міжнародного гуманітарного права від права держав на ведення війни (збройного конфлікту) та від права прав людини

Міжнародне гуманітарне право, як самостійна галузь міжнародного публічного права (jus іn bello), має принципові відмінності як від права держав на ведення війни (jus ad bellum ), так і від права прав людини.

Jus ad bellun розглядає питання, пов'язані з правом держав вдатися до сили на ведення війни. Як відомо, в сучасному міжнародному праві встановлена заборона на застосування сили. Принцип незастосування сили і загрози цією силою закріплений в Статуті ООН. У статті 2 Статуту говориться, що "всі члени Організації Об'єднаних Націй утримуються в міжнародних відносинах від загрози силою або від її застосування як проти територіальної недоторканості або політичної незалежності будь-якої держави, так і яким-небудь іншим чином, несумісним з цілями Організації Об'єднаних Націй". Держава має право застосувати силу тільки захищаючись від агресії. Право на індивідуальну або колективну оборону закріплене в статті 51 Статуту ООН. Другим законним випадком застосування сили є участь збройних сил у проведенні миротворчих воєнних операцій, які повинні здійснюватись згідно Статуту ООН. 

Jus іn bello, тобто власне міжнародне гуманітарне право, встановлює правила ведення війни, і не розглядає питання стосовно права держав застосовувати силу. Міжнародне гуманітарне право не забороняє війну, однак, це ні в якій мірі не означає, що воно визнає законність війни як такої. Воно лише відсилає до вказаних вище норм міжнародного права, викладених в Статуті ООН. Про це прямо говориться в Преамбулі Додаткового протоколу І. Міжнародне гуманітарне право не розглядає причини, що лежать в основі конфлікту. Для застосування міжнародного гуманітарного права не важливо, хто є ініціатором конфлікту. Норми міжнародного гуманітарного права застосовуються з самого початку конфлікту і діють в рівній мірі відносно всіх учасників конфлікту. Таким чином, в міжнародному гуманітарному праві принцип так званої взаємності не застосовується. 

Розглядаючи взаємозв'язок міжнародного гуманітарного права і права прав людини необхідно відмітити, що обидві галузі мають одне і те ж історичне і філософське коріння, зародилися в доісторичний період завдяки необхідності захистити людину від загрозливих їй ворожих сил, що породило два прагнення: зменшити біди, заподіяні війною і захистити людину від свавілля. У ході історичного розвитку ці прагнення розвивалися паралельними шляхами.

Принципова відмінність між даними галузями міжнародного публічного права полягає в тому, що в праві прав людини представлені найбільш загальні принципи, в той час як гуманітарне право носить специфічний характер і застосовується тільки під час збройного конфлікту. Право прав людини застосовується, в принципі, в будь-який час, як в мирний, так і у воєнний час. Однак в більшості міжнародних конвенцій по правах людини є положення, які дозволяють державам вживати заходів у відступ від своїх зобов'язань відносно деяких прав при настанні надзвичайних обставин (під час війни або іншої загрози безпеки держави). А міжнародне гуманітарне право не містить загальної обмовки, яка дозволяла б державам відступати від своїх міжнародних зобов'язань, коли б то не було.

Початок зближення міжнародного гуманітарного права і права прав людини був встановлений на Міжнародній конференції по правах людини в Тегерані в 1968 році. На цьому історичному форумі ООН уперше було розглянуте питання про застосування прав людини під час збройного конфлікту. Відтоді документи про права людини в більшій мірі звертаються до концепцій, характерних для міжнародного гуманітарного права. Документи міжнародного гуманітарного права також насичені ідеями, типовими для права прав людини.

На закінчення необхідно відмітити, що ці дві галузі права близькі, але різні і чудово доповнюють одна одну.